МЕНЮ

Не оглядатися на годинник

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА. Фото надане театром
25 червня, 2020 - 09:50
Тетяна Міхіна, виконавиця головної ролі в новій версії «Украдено щастя», про майбутню виставу

У Національному театрі імені Івана Франка тривають репетиції вистави «Украдене щастя». Найвідоміший любовний трикутник української літератури: Микола — Анна — Михайло — в інтерпретації режисера Дмитра Богомазова і виконавців головних ролей Дмитра Рибалевського, Олександра Яреми, Тетяни Міхіної та Олександра Печериці обіцяє набути нових кольорів та відтінків, нової, співзвучній часу, виразності, рельєфності, глибини.

Репетиції розпочалися пів року тому, а оскільки на заваді робочому процесу став карантин — прем’єру  довелося перенести. Що, безумовно, посприяло підвищенню градуса зацікавленості серед театральної спільноти.  На сайті театру поки написано, що прем’єра планується на липень... втім, якщо коронавірус продовжить наступати, то дати показів знову доведеться знову переносити... Про те, як народжується нова постановка «Дню» розповіла  виконавиця ролі Анни — Тетяні Міхіна.

 — Тетяно, Дмитро Богомазов — відомий театральний експериментатор. Привідкрийте секрет, від п’єси класика Івана Франка у вашій виставі «Украдене щастя» багато залишиться?

— Текст не змінювався і порядок сцен не змінювався. Але змінюється сприйняття, бо ми ж інші. Коли цю п’єсу грав, наприклад, Амвросій Бучма, це був інший час, інший глядач, який був налаштований на ту манеру акторської гри, яку він бачив і до якої звик. Якби ми сьогодні грали так, як тоді, то не факт, що сучасні глядачі нас би сприйняли. Певний час, погляд на цю історію акторів та режисера, музика — це все має збігатися і тоді можна розраховувати на органічний результат. До нашої вистави, до речі, пишуть оригінальну музику (Андрій Самінін і Олександр Кохановський. — Л.О.) і я вважаю, що це дуже добре. Як на мене, чогось екстра експериментального глядач у нашій виставі не побачить. Богомазов навпаки, мені здається, іде від кліше у спілкуванні. Як акторка я, коли прихожу до театру, розумію, як буде вибудовуватися сцена чи вистава. А тут він торкається більш природних інтонацій, чекає їх від мене як людини, а не від персонажа. Я будую свою роль, обираючи щось із кіно, з інших вистав, із живопису... Для мене це було властиво завжди, незалежно від того, до якої п’єси належить ця дійова особа  — української чи іншої.

— На фінішній прямій ви  зараз залишилися одна на ролі. Така ситуація для вас більш комфортна, чи зручніше, коли маєте партнера?

— Складніше у тому, що я не маю змоги подивитися на виставу за своєю участю зі сторони, з глядачевої зали. Якби ви запитали про це десять років тому, то я би сказала, що коли одна на ролі — то це для мене краще. А зараз... Можливо, стала більш самовпевненою?... Але чи є партнерка, чи немає, все одно робитиму так, як я це бачу і відчуваю. Хоча іноді у партнерів, які з тобою на одній ролі, ти можеш чомусь навчитися. Я вважаю, що це дуже добре,  провокую себе вчитися у колег, партнерів, навіть у ворогів. Мені здається, це певна мудрість — бачити все і вихоплювати для себе щось цікаве.

— У Театрі Франка ви служите вже двадцять років. Чи задоволені тим, як провели цей час на цій сцені?

— У мене були дуже щасливі і плідні періоди. А були часи, які навчили мене чекати. І чекати активно, а не сумувати і не ображатися на всіх та свою нещасну долю. Часто була в простої. Але я дуже задоволена своєю роботою у цьому театрі, оскільки вважаю, що жодна моя роль не схожа на іншу. Я не актриса одного жанру, у мене були і характерні ролі, і героїні, і великі ролі, і маленькі... Іноді ображалася, здавалося, що мені пропонують зіграти некрасивих, нецікавих жінок... Але завжди ставилася до всіх своїх героїнь з цікавістю, з любов’ю, а потім іще і задоволення отримувала від роботи та від результату. Ти щиро прагнеш робити  все професійно, не зважаючи на те, підходить тоді ця роль чи ні, і це стає частиною твого творчого досвіду. Акторство полягає також і в тому, що ти маєш мінятися. Іноді я дивлюся на акторські роботи колег з нашого чи інших театрів і думаю: невже їм цікаво все життя виконувати одне й те саме, тільки в різних костюмах? Зовнішньо наче і щось інше, а внутрішньо — все однаково. Я люблю образи, над якими потрібно думати. Коли ти вже наче опанував матеріал, приходиш на виставу і думаєш: сьогодні я зіграю про це, а завтра у цій же ролі зіграю про інше. Не просто автоматично щось проговорюєш, а береш якусь тему, при цьому в контексті самої вистави нічого не ламаючи, не змінюючи, і досліджуєш її. Такою роллю була, зокрема, моя Аліса з вистави «Подорож Аліси до Швейцарії»....

— Шкода, що «Подорож...» зняли з репертуару...

— Так... Майже всі вистави проходили на аншлагах. Мені здається, секрет у тому, що це історія не про сумне, як може видатися на перший погляд. Вона — про смак життя. Про те, що люди відчувають цей смак, коли доля вже ставить їх перед певними обмеженнями. Як от, наприклад, наш карантин. Протягом якого я для себе відкрила стільки речей, від яких  можу отримувати насолоду. Я була з родиною, садовила дерева, квіти, малювала... Будучи завжди емоційною і дійовою людиною, за цей час я заспокоїлася і від цього також отримала задоволення. Мені цей карантин нагадав дитинство. Коли в тебе багато часу і ти можеш спати, читати, гуляти, дивитися фільми і при цьому навіть не озиратися на годинник...