МЕНЮ

«Ми започаткували театральний туризм»

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
14 лютого, 2019 - 17:15
Юлія Пивоварова, директор-художній керівник Одеського музично-драматичного театру ім. В. Василька, — про український контент, експерименти і мрії

Сезон 2018—2019 став знаковим не лише для колективу, а й для глядачів: з’явилися резонансі прем’єри, цікаві творчі пошуки в режисурі, сценографії, в акторських роботах. Схоже, що одесити знайшли свій «рецепт», як зацікавити публіку та критиків. Нині Український театр має хорошу творчу команду, хоча працювати їм доводиться в будівлі, яка давно потребує капітального ремонту. Схоже, що труднощі гуртують митців. Про те, як вдається балансувати у складний час, про аншлагові постановки репертуару і найближчі прем’єри: «Енеїда» від Максима Голенка та «Рогоносець» від Івана Уривського — наша розмова з Юлією Анатоліївною Пивоваровою, яка із жовтня 2017 р. стала керівником Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька.

«ТЕАТР — ПОВСЯКДЕННИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ!»

— Минулий рік для Одеського українського театру виявився знаковим. По-перше, ви очолили цей колектив, визначивши україноцентричну репертуарну програму. По-друге, до роботи активно долучилися провідні молоді українські режисери — Уривський, Жирков, Голенко...

— Без перебільшення за минулий рік у нашому театрі відбулося багато знакових подій. Радує, що про нові вистави в афіші говорять не лише в Одесі, а й в усій Україні. На прем’єри приїжджають театральні критики «першого ешелону». Отже, можна сказати, що ми започаткували театральний туризм в Одесі. Театр ім. В. Василька здавна славився потужною трупою, якісними виставами, вмінням не лякатися експериментів. Нагадаю, ще за часів Василя Степановича Василька (1893—1972     рр.) — видатного актора, режисера та педагога творчій пошук був і залишається основним шляхом для Одеського українського театру. Нині чимало глядачів ідуть не просто на вистави, а й на конкретні постановки режисерів та акторів, які в них грають. У нас є своя публіка і радує те, що на вистави стало приходити багато молоді.

— Не можу оминути в цій розмові постать колишнього керманича театру — Ігоря Миколайовича Равицького (1946—2017 рр.), чудового режисера й світлої людини. Його вистави залишаться у репертуарі?

— Iгор Равицький був... ні, не був, а є і залишиться людиною, котра фактично створила нове обличчя нашого театру. На його репетиціях і в його виставах дебютанти опановували секрети майстерності і ставали зірками. До речі, у програмі, з якою мені вдалося вибороти першість на конкурсі, коли йшлося про майбутнє театру, перш за все я наголошувала на тому факті, що ідеї Равицького мають зберегтися. Тому й уявити репертуар без вистав майстра — неможливо! Ну, а на підтвердження цих слів його вистави «Шинкарка», «Норовливий», «Два ангели», «Ну, дуже маленькі комедії», «Місто мого дитинства», «Кого люблю», «Сімейні сцени» — не покидають нашу афішу.

ФАСАД І... НОВІ ОБЛИЧЧЯ

— У ЗМІ часто з’являються матеріали про катастрофічну ситуацію з приміщенням Театру ім. В. Василька. Невже місцеві чиновники саботують ремонтні та реставраційні роботи? Адже саме в цей час Український театр мали би активно підтримати!

— Будівля театру, як сказав один відомий український критик, нагадує «летючого голландця». Капітальний ремонт тут робили аж 1952 року! 2001-го «відновили» фасад і внутрішні приміщення так, що через п’ять років все посипалося! Машинерія не оновлювалася з того ж 1952 року! Про що говорити? Минулого року відбувався ремонт фасаду. Зроблений фасад з одного боку, замінили частину вікон. Нам обіцяли надати кошти на ремонт стелі глядацької зали. Але не встигли зробити проект, пройти експертизу, як гроші «згоріли». Чи дадуть знову? Не знаю. Роблю все можливе, але розумію, що цей 2019-й — це рік президентських виборів. Гроші надають із фонду розвитку обласної ради. Розподілом займаються депутати. Хочу вірити, що вони зрозуміють значення Українського театру як центру української культури не лише в Одесі, а й в усьому південному регіоні, й дадуть кошти, а не розберуть кожен на свою дільницю.

Про машинерію говорити взагалі важко. Все, що можна, ремонтуємо й оновлюємо за власні кошти, власними руками. Слава Богу, що хоч у театрі збереглися фахівці!

Одне з основних питань — пожежна безпека в театрі. У грудні ми отримали рішення суду про «закриття» театру у зв’язку з неналежним протипожежним станом. Наприкінці грудня надійшли кошти. Почалися роботи. Подали апеляційну скаргу. Сподівалися, що все буде добре.. Але зараз ми маємо безкінечну чергу перевірок щодо ходу робіт. Щодня хтось новий приходить. Ось так і працюємо.

— Якщо поглянути на афішу вашого театру, то які вистави з минулого залишаться в репертуарі, а які прем’єри з’являться незабаром?

— Перш за все, це три постановки Д. Богомазова: «Гамлет», «Едіп» і «Щастя поруч». Дмитро Михайлович — безперечний лідер українського театру, його вистави, без перебільшення, є окрасою нашого репертуару. Парадоксальні й талановиті вистави молодого режисера Івана Уривського: «Одруження», «Тіні забутих предків», «Турандот» та «Останній день літа». Є у нас і гостра соціальна драма «Вона його любила» — постановка Стаса Жиркова. Є традиційні «Кайдаші» та «Сорочинський ярмарок» від Костянтина Пивоварова. Свого роду експеримент — вистава Тетяни Борисової «Політ у ритмі танго», де використовуються виключно засоби пластики, танцю. Безумовно, з великою повагою ми ставимося й до вистав Ігоря Равицького, які продовжують своє життя.

Остання наша новинка — мюзикл «Конотопська відьма» Георгія Ковтуна, музику написав одесит та відомий джазмен Олексій Пєтухов. Ну, а найближчі прем’єри — «Енеїда-XXI» від Макса Голенка за п’єсою Віталія Ченського. Також очікуємо на «Рогоносця» Фернана Кроммелінка від Івана Уривського. У майбутньому плануємо співпрацювати з відомим литовським режисером Лінасом Зайкаускасом, який хоче поставити «Короля Ліра» за Шекспіром. Є ідеї попрацювати також з Тамарою Труновою, Тетяною Губрій та Іраклієм Гогія.

— Трохи розкажіть про «Енеїду», яку ставить Максим Голенко. Це буде ще один експеримент від режисера?

— Погодьтеся, творчість Максима — заздалегідь, у доброму сенсі, апробоване провокування на дискусію та, можливо, діаметральні позиції глядача і критика. Чи, навпаки, критика і глядача. Не кажучи вже про різний світогляд глядачів — залежно від віку кожного з них. А тут — робота, де вже у назві амбіційність — «Енеїда-XXI». Мовляв, Котляревський — це одне, а наш час — це що?.. Ми готові до сприйняття і до несприйняття експерименту. Адже театр — повсякденний експеримент!

— Одеса — інтернаціональне місто, в якому розмовляють українською, російською, іншими мовами. Чи є у місцевої публіки інтерес до україномовного репертуару?

— Старше покоління підтвердить, що півстоліття тому дістати квиток на вистави Українського театру було не так легко, хоча місць у залі — понад тисячу і тут завжди звучала виключно українська мова. Та навіть на моїй пам’яті — нечувані аншлаги в Одесі на виставах киян-франківців, коли побачити й почути неперевершеного Богдана Ступку в «Тев’є-Тевелі» та «Леві й Левиці» було великою мрією чи не кожного одесита... А ось вам приклад уже з наших днів. Вперше прозвучала українська мова зі сцени Одеського театру ляльок, коли там вийшла вистава нашого Івана Уривського за Олександром Купріним — «Олеся. Містифікація». Минуло два роки, а вистава й досі йде з аншлагами. Коли на сцені цікаво й талановито — і сама мова відкривається всією своєю красою та музикою.

— Режисер Іван Уривський доволі активно заявляє про себе на різних українських сценах — у Львові, Києві...

— Так, Іван сьогодні дуже затребуваний. Є запрошення не тільки з українських, а й із театрів інших країн. Творчість Уривського високо оцінили в рамках міжнародного фестивалю у Львові «І люди, і ляльки». Він іноді вимушений навіть відмовлятися від деяких пропозицій, оскільки неможливо розірватися між різними театрами, містами і країнами. Лише за останній рік Іван Сергійович здобув грант від Президента України, став лауреатом Гран-прі Міжнародної асоціації митців GLORIA (Німеччина). Та перш за все — він наш штатний режисер, як то кажуть — «наша людина». Зараз очікуємо на його нову, вже п’яту виставу, на «васильківській» сцені — «Рогоносець» за класичною п’єсою Кроммелінка. Це блискучий твір, який свого часу геніально поставив Всеволод Мейєрхольд. Давно була сценічна версія і в Київському театрі на Лівому березі Дніпра (режисер Олексій Лісовець). Сподіваюся, що Іван запропонує своє авторське цікаве рішення класичного тексту. До того ж, у його прем’єрі задіяні учні Дмитра Богомазова, які щойно влилися в трупу нашого театру.

До речі, минулого тижня сталися дві знакові події у творчій долі Івана Уривського. Йому було присуджено престижну Премію імені Леся Курбаса за виставу Львівського театру Леся Курбаса  «Перехресні стежки» за І. Франком. А 7 лютого він переміг у Конкурсі на посаду головного режисера Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька (Т.           П.).

— Сезон ви відкривали імпрезою «Наша сцена», яка була присвячена пам’яті патрона театру Василя Василька. Чи продовжите в майбутньому низку таких заходів, адже відгуки були досить схвальні.

— Справді, ми відкрили сезон фестивальною акцією пам’яті Василя Василька, чиє ім’я носить театр і 125-річчя якого відзначали минулого року за участю провідних діячів сучасного театрального процесу в Україні. Відбувся майстер-клас зірки театру і кіно Лариси Кадочникової... Та ще й з новим, ледве народженим, але з перших днів свого життя — гідним та блискучим власним оркестром під орудою Ігоря Знатокова. Згадую — аж самій не віриться, що таке вдалося втілити. Тому й нові плани, ідеї, не менш неочікувані та гучні, — дефіциту в задумах немає, навпаки... Навіть стримувати себе доведеться, бо все одразу — просто нереально.

«ХТО Ж НЕ ХОЧЕ СТАТУСУ?»

— Сьогодні різні українські театри активно змагаються за статус «національного», аби підняти свої статки. А ви долучаєтесь до такої боротьби?

— А хто ж не хоче статусу? Авжеж, хіба ми не заслуговуємо? І невипадково, звичайно, ви торкнулися питання про «екранну» активність наших акторів. Адже для глядачів за межами Одеси це і є найперша й чи не найпереконливіша візитівка театру. Щоправда, планування поточного репертуару — одна річ, участь акторів у зйомках — інша. А поєднання першого з другим, та ще й узгоджене поєднання — головний біль, якого жодними пігулками не позбудешся. Той же Яків Кучеревський, до речі, не полишає телеекрана (у своїх кіноролях, зрозуміло) ані на вечір, а при цьому максимально щільно задіяний у репертуарі, глядач залюбки йде на нього. І не один Кучеревський живе за таким графіком. Зокрема, активно знімається і наш актор Вадим Головко, який цікаво зіграв у виставі «Вона його любила», а також задіяний в інших проектах. Але все ж таки, куди від цього дітися, коли таке не лише бажане, а й потрібне, необхідне заради спільної справи. От і ламаємо голову (але ж не шию, на щастя!) — і знаходимо консенсус. Нам є чим займатися задля отримання такого статусу. Йдеться, перш за все, про міжнародне визнання. У березні вперше за багато років візьмемо участь у міжнародному фестивалі в Білорусі. У серпні нас запрошують до Польщі, восени — до Грузії. Зараз тривають перемовини щодо фестивалю в Італії. Якщо все це здійсниться, будемо ставити питання про надання театру статусу «національного». До речі, наступний сезон у нас 95-й. І до сторіччя вже  недовго. І репертуар маємо цікавий...

— Яким бачите найближче майбутнє Українського театру в Одесі?

— Сподіваюсь, мені не дорікнуть у відсутності скромності, якщо скажу, що ми — єдиний в Одесі РЕАЛЬНИЙ осередок української театральної культури, її традицій та сьогодення. Не замало вже й цього, вірно? Але ми ж — академічний театр, чия трупа й чиї творчі можливості, безперечно, гідні того, щоб вийти на рівень кращих зразків у країні. Чому б ні? І якщо вже звичайними стали овації не лише від публіки, а й фахівців на наших виставах, якщо імена тих же Уривського, Знатокова, Івлюшкіна є орієнтирами для багатьох колег і послідовників у інших містах, якщо на гастролях нас приймають не менш щиро і захоплено... Ми прагнемо до того, щоб Одеський український театр завдяки своїм творчим заслугам і досягненням потрапив до когорти перших у державі.