Молитва за нового гетьмана кіноакадемії

або Дещо про уроки історії і здорового глузду

12 листопада відбулося засідання (уперше в режимі онлайн) Правління Української кіноакадемії в оновленому складі

Під час засідання було обрано нового Голову Правління, а також розглянуто Регламент V Національної кінопремії. За рішенням членів Правління посаду Голови обійняв колишній голова Державного агентства України з питань кіно та продюсер Пилип Іллєнко.


 

І ЩО ТЕПЕР?

Те, що Кіноакадемію очолив продюсер, річ закономірна — нині і наш кінематограф будується  на продюсерській основі. Невеличка пікантність полягає в тому, що Пилип Іллєнко зовсім недавно, упродовж 2014—2019-х, був очільником Держкіно і саме за його урядування наше кіно здобулось і на різке збільшення обсягів виробництва фільмів, і його визнання — не тільки на світових фестивалях, а й в українського глядача (хоча цей процес став видимим тільки на початку цього року — й одразу причмелений вірусами різного походження). Пікантність, бо зазвичай колишніх начальників у нас не люблять... 

КІНО І ГАМЕРИКАНЦІ, КІНО Й ПАПУГИ

А тут, виходить, полюбили. А чому ні, коли, власне,  саме виникнення Української кіноакадемії стало можливим  завдяки діяльності Держкіно і його очільників (до Іллєнка цю посаду обіймала, і доволі успішно, Катерина Копилова). Бо ж яка Академія могла бути в країні, де виробляється дві чи чотири повнометражні кінокартини — а так було ще літ 13-14, про що ми вже й забувати стали потроху.

Минає десять років, як змінилось (історико-культурний парадокс: за президенства Віктора Януковича, буває й таке) ставлення держави до підтримки вітчизняного кінематографа. У 90-ті та «нульові» панував псевдоліберальний (а по суті справи шкідницько-ідіотичний) підхід, за яким кіно мусить знаходитись поза державним сектором. Он в Гамериці ж немає Держкіно, і Міністерства культури так само, а кіно як процвітає!

Що казати — «курс на процвітання» було узято для усієї матінки-України; хоча доволі швидко з’ясувалось: йшлося про радикальне поліпшення добробуту кількох тисяч людей — на решту чекав не цвіт, а цвіль, згадуючи відомий вірш Павла Тичини іншої епохи, «партійно-творчих породіль».

Держкіно в Україні ліквідували ще в часи Горбачовської Перебудови, у 1989-му — під прапором боротьби із політичною цензурою.  Самі кінематографісти прилучились до тієї ліквідації найактивнішим чином. Хоча швидко зрозуміли — з брудною водою виплеснули й дитя, саме кіно. Заходились боротись за поновлення державного органу управління кінематографом.

І він постав — практично одночасно з Українською  Незалежністю, у серпні 1991-го. Головою Держфільфонду (такою була назва) обрали одного з найавторитетніших і найуславленіших кінематографістів Юрія Іллєнка. Його сину Пилипу (так-так, тому самому) було тоді 14 років...

А за рік потому вирішили таки «поставити крапку» у справі державної  підтримки кіно — і Держфільмофонд розформували. Тим самим увігнавши в зимовий сон увесь вітчизняний кінематограф — на два десятиліття. Не всі й помітили цей факт, бо  що там, коли у сплячку, чи в «заморозку», почали занурювати всю Україну.

Так, чомусь не вийшло у нас як в Америці — дивовижно для декого із спеців із «культурного будівництва», але факт. Один із очевидних наслідків такого «будівництва» — замало не тотальна присутність на наших теренах російського кіно («свято место пусто не бывает»). Саме воно і стало ерзац-замінником кіно українського, саме воно і виконувало роль «свого». Зміцнюючи і закорінюючи у масову свідомість просту, як коров’яче мукання, тезу про «єдіний народ» і «єдіную культуру».

Вкупі з іншими факторами, які й призвели, зокрема, до втрати територій — ще до 2014-го: тоді тільки де-факто. Бо не було України у тому ж Криму. Там, де немає свого кіно, свого телебачення й Інтернету, ЗМІ загалом — там і вас (нас!) немає.  Істина заскладна для доморощених «лібералів», які життя пізнають переважно через чужі тексти підручникового штибу. Немає нічого страшнішого від людей, які вбили у свою голову кілька тез і в кращих традиціях відомої породи папуг їх нескінченно повторюють. Усі Карфагени нищились саме цим папужиним племенем...

КІНОКАДРИ, АБО КОМУ ПОВІРИМО?

Спершу здавалося, що люди, які прийшли до влади у 2014-му, продовжать ту ж лінію на самознищення. Бо знову залунали голоси, що, мовляв, у бідній країні яке вже там кіно? Та й навіщо, коли чуже мішками завозять? А те, що Україна вже стояла на краю прірви і втрати своєї самості (прапор і гімн лишили б ще на якусь часину — для церемоній і лоскотання патріотично-еротичних зон можновладців), те наших мудрагелів обходило.

Усе ж здоровий глузд переміг. Бо виходило б, що за недолугого Януковича кіно почали підіймати, а прийшли такі патріотичні й просунуті люди і знову погнали культуру у безвість.

Одначе ж кадри вирішують все... Постало питання про керівника Держкіно. Це сьогодні влада робить такі призначення у режимі «підпільника Кіндрата», попри обіцяне «торжество народовладдя». А тоді, у 2014-му, все було гласно і навіть «громогласно», процес призначення очільника Держкіно тривав доволі довго, весело й сердито.

Я, тодішній голова Спілки кінематографістів, виступав категорично проти призначення Іллєнка. Власне не проти нього особисто, а проти тієї партійної сили, яка надто вже агресивно протискала його кандидатуру. За тим бачився привид нової політичної цензури та інших ще пам’ятних по радянських часах явищ.

Усе ж призначення Іллєнка відбулося. Того ж дня він зателефонував мені. І що я почув у телефонній трубці? Пилип Юрійович сказав, що добре знає і розуміє мою позицію щодо його призначення. Одначе пропонує, аби Держкіно і Спілка кінематографістів координували свої зусилля, мали постійний діловий контакт...

Моя відповідь була миттєвою: «Я кажу так! Так, хоча б тому, що добре пам’ятаю про те, що трапилось опісля ліквідації Держфільмонду у 92-му, яке очолював ваш батько. Ліквідації, до чого і Спілка мала певний стосунок...».

Цей випадок так контрастує із поведінкою нинішньої очільниці Держкіно Марини Кудерчук, яка вимагає від керівництва нашої Спілки привселюдного вибачення за нібито «некоректне» ставлення до її «величності». Некоректність полягає у тому, що ми запросили пані голову у Спілку, на ділову зустріч, аби познайомитись з новим керівником, людиною, доти абсолютно невідомої нікому з кінематографістів. Почали з уповні коректно сформульованого прохання не рушити національний кіноархів, Довженко-центр, не позбавляти його державного фінансування (Кудерчук уперто намагалася в рази зменшити обсяги фінансування того архіву).

Висловлюючи те прохання Ганна Чміль (у минулому так само очільниця кіногалузі) обирала найтолерантшішу лексику і синтаксис. Не допомогло — Кудерчук демонстративно залишила зібрання, яке складали найавторитетніші кіномитці України (Лариса Кадочникова, Роман Балаян, Юрій Гармаш, Володимир Тихий та інші). Виявляється, у присутності нової очільниці можна говорити тільки щось виключно приємне для неї. Така собі примхливо-жіноча позиція. У якій бачиться і позиція нової (тепер уже й не дуже) влади: зеркальце громадської думки мусить співати тільки щось хвалебно-позитивне. І після цього йдеться про якісь наші вибачення... 

ХТО КОНСОЛІДАТОР?

Це вже, власне, про той контекст кінематографічного життя, який склався на сьогодні. І який потребує чіткої і послідовної позиції інституцій, які презентують громадянське суспільство у його кіно-іпостасі. Вибір кіноакадемічної громади — Пилип Іллєнко. Тобто саме в ньому бачиться та особистість,  здатна консолідувати кінематографічну спільноту.

Хоча нині ситуація виглядає у чомусь просто безнадійно. Зухвало-некомпетентна керівниця Держкіно, про заміну якої ті, хто підсадив її, у підпільницько-непрозорий спосіб, в начальственне кріселко, не хочуть навіть думати (звернення кінематографістів з вимогою звільнення Кудерчук, владою повністю проігнороване, вона, та «народолюбива» влада, не удостоїла нас  навіть відпискою; мабуть тому, що кіномитці не вважаються народом, любити чи хоча б поважати нас не є річчю обов’язковою).

Попередній склад керівництва Держкіно викликав довіру у кіноспільноти, про що і свідчить нове обрання Пилипа Іллєнка уже в Кіноакадемії. Нині від тієї довіри не залишилось і сліду. Про це свідчать і підсумки 14 конкурсу (пітчингу) кінопроєктів, яке викликало нову хвилю збурення серед кінематографістів. Було продемонстровано зневагу до демократичних  процедур проведення творчих конкурсів, до принципу змагальності як такого. На прицілі практично усе досягнуте за останні 7-8 років, сама доля кіноіндустрії, екранної культури загалом.

Позитиви усе ще є. Вони, зокрема, у діяльності Українського культурного фонду, який підтримував кіно-проєкти ще на рівні їхньої розробки (це теж, правда, зняли з порядку денного). У роботі, скажімо, Довженко-центру, хоча йому й продовжують стромляти «палички» в колеса.

Вони, ці позитиви, й у діяльності Української кіноакадемії, яка є нині головним, на мій погляд, консолідатором дій кіноспільноти. Так, нинішня влада надто часто демонструє таку собі зверхність до кіно як мистецтва, як засобу національної рефлексії, самоосмислення (ті самі «граблі» 90-х). Мовляв, нинішня «магістраль» — це кіно для мас, таке, щоби ці маси кудись у безвість погнати, щоби вони, ті маси, поменше «вознікалі». Звісно, ніхто подібні тези не виголошує, але ж ми давно навчились зчитувати наміри влади з її діянь.

За таких обставин роль Української кіноакадемії як опонента влади, як провідника політики, спрямованої на продукування не просто «фільмових одиниць», а й націєтворчих, культуротворчих смислів є неоціненною. Як і громадянського суспільства в цілому. Побажаємо Пилипу Іллєнку і усім нам стійкості і послідовності на цій непростій дорозі у майбуття. Без молитв, без Божої помочі тут не обійтись...