МЕНЮ

Марія і Петро Холодні: творчі долі дітей міністра народної освіти УНР

Роман ЯЦІВ, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв, професор
21 травня, 2020 - 17:24

…«За рік-два перед світовою війною я став цікавитися нашим давнім малюванням. Цікаво було перше всього пізнати ту досконалу техніку майже втрачену, а по-друге чулося, що зо старих образів віє якийсь вольний вітер. Ні сили його, ні того, з яких первнів він складений, не можна було усталити. / У Києві був відповідний матеріял в Міському Музеєві і Музеєві Духовної Академії – але порівняно малий. По церквах був страшенно і то в самий варварський спосіб перемальований іконний матеріял. Велику втіху мені давали зображення «Мамая», «Козак душа правдивая»… Мої предки з боку матері були малярами, а декілька річий з їх роботи зосталось вдома. На цьому матеріялові ступневе підростала моя свідомість. Вже в час початку війни я знав ясно, чого мені треба. Сам для себе напівжартом я сформулював собі це так: – мушу знайти курант моїх предків. (Курантом називається камінь, яким на великій плиті розтираються фарби)», – так написав славетний художник, педагог, громадсько-культурний і політичний діяч, вчений Петро Іванович Холодний (1876 – 1930) за кілька місяців до своєї смерті у відповідь на запит директора Національного музею у Львові. Опісля до пошуків «куранту» його предків звдалися його творчо обдаровані діти, яким не судилося більше за життя побачитися: Петрусь (1902 – 1990) та Марійка (1903 – 1989).

Найбільшою перешкодою осмислення творчого феномена Петра Петровича Холодного (Петра Холодного-молодшого) виявились особливо широкі терени його діяльності. Й досі, опісля 30 років від часу смерті, взаємопоборюється його слава як іконописця і монументаліста, графічного дизайнера та ілюстратора, живописця-станковіста та авторитетного суспільно-культурного діяча. В умовній дихотомії «традиціоналіст-модерніст» та в тіні слави свого великого батька, здається, десь загублюється лінія його індивідуалізму як художника з чутливим серцем, філософа і патріота. Мало хто відважується в зібраності начебто безсистемних фактів та майже взаємовиключних мистецьких артефактів побачити моторику його творчої волі та відчитати суть того, що він дарував своїм сучасникам та заповідав майбутнім поколінням українців.


Петро Холодний-старший i Петро Холодний-молодший

Добра емоційна пам’ять зберегла у молодшого Петра зорові враження від довкілля садиби Холодних поблизу київського Політехнічного інституту, в якому батько викладав навчальний предмет фізики. «За межами садиби простягалось велике, бурхливе, принадне місто, кожен камінь якого був напоєний історією. Це гармонійне поєднання мистецької атмосфери, природи вічного українського міста і величного Дніпра, де так чудово ловилась риба, формували світогляд майбутнього мистця, виховували його естетичні смаки, почуття краси та гармонії», – так записав від нього кращий його біограф, архітектор Євген Нольден-Блакитний. Батько, Петро Іванович Холодний, вирізнявся особливим педагогічним талантом, завдяки чому був обраний головою Гуртка київських учителів. Саме йому було доручено очолити засновану 1908 року приватну Комерційну школу. Водночас він активно вдавався до малярської практики, подаючи свої твори на міські виставки. П’ятьох своїх дітей він теж виховував у любові до мистецтва. Як згадувала донька Марія, батько стояв за мольбертом, а дітваки малювали фарбами на папері, лежачи в майстерні на животах. Попри те, Петро Холодний-старший з дружиною виховували у своїх дітей інші сегменти універсальних знань, зокрема мови і музики. До цього докладалися й знані колеги-педагоги, в тому числі й Софія Русова.  

Дитинство обох ще тривало, але доля готувала для всієї родини Холодних украй складні випробування. Петро і Марія навчаються в реальній гімназії, батько занурюється в громадську роботу, беручи участь у діяльності національних патріотичних організацій напередодні і під час Першої світової війни. У березні 1917 року Петра Холодного-старшого призначають директором Першої української гімназії імені Шевченка в Києві, а з осені запрошують до уряду Української Народної Республіки – у статусі товариша генерального секретаря освіти. Можна лише припустити, яке навантаження лягло відтоді на кожного члена сім’ї. Відкрита боротьба Москви проти молодої Української держави, як і внутрішні чвари між різними політичними силами, не давали змоги розбудовувати Петрові Івановичу та його міністерським колегам національну модель освіти. Як згадував Степан Сірополко, «надзвичайна працездатність П. Холодного та його багатий педагогічний досвід були причиною того, що він незмінно залишався на своїй посаді при всіх змінах української влади за часів Центральної Ради, гетьманату та Директорії. Правда, незадовго до упадку П. Скоропадського П. Холодний подався до димісії (…). В часі панування большевицької влади в лютому 1918 р. П. Холодний не тільки відійшов від улюбленої праці, але й мусів ховатися якийсь час від большевиків, що принесли в Україну совєтську владу на вістрях Муравйовського баґнету…».

ПЕТРУСЬ

Десь у цьому пункті перетину історичних подій та родинного життя і розщеплюються долі дітей Петра Івановича Холодного. Петрусь (так часто надалі звали Холодного-молодшого) на короткий час виїздить до Берліна, але невдовзі повертається і записується в старшинську школу, опісля емігруючи з України у складі Армії УНР. Марійка, натомість, залишається у Києві, а 1921 року вступає на скульптурний відділ Київського художнього інституту. Долі інших дітей, які не проявили себе у творчих професіях, потребують окремого дослідження: частина сім’ї в ті нестабільні роки перебувала в Переяславі.


Петро Холодний-молодший. Сухе листя. Натюрморт. 1956
 

У листопаді 1920-го Петро Холодний-старший (на той час уже міністр народної освіти) у складі уряду УНР залишив Україну та переїхав до Польщі, потрапивши до табору для інтернованих у м. Тарнів. Тут він віддався громадсько-культурним справам, налагоджуючи освітню мережу для потреб військових, урядовців та їхніх родин, а також активно працюючи як художник-практик. Значного резонансу серед «задротянців» набула його лекція «Шляхи мистецтва», слухачами якої були інтерновані молоді таланти – поет Євген Маланюк, мистці-початківці Петро Омельченко, Василь Дядинюк, Віктор Цимбал, Олекса Харків, а також військовик Петрусь Холодний.

Саме у Тарнові, ставши членом мистецького товариства «Сонцецвіт», Петро Петрович Холодний стверджується в іпостасі художника, беручи участь у збірній таборовій виставці (1921 року), а також у блискучій графічній стилістиці оформивши однойменний літературно-мистецький альманах. Перебувши в Тарнові більше року, він приймає рішення поїхати на навчання до Подєбрад (Чехословаччина), де щойно відкрилася Українська господарська академія. Тут, на інженерному відділі, розпочинає свої студії з хімії, цікавість до якої перейняв від батька. В умовах навчання, втім, не полишає захоплення малюванням. Входить у групу ініціаторів студентського гумористичного часопису «Подєбрадка», сторінки двох перших випусків за 1923 рік оснастивши оригінальними шаржами і карикатурами. Оперативні рисунки Петруся Холодного синхронно з короткими текстами чудово передавали атмосферу життя академічної громади, дотепно характеризували окремих професорів і студентів. Відчувалося, що графіка ставала близькою для творчого темпераменту автора. На це, зокрема, звернув увагу і викладач малюнка знаний живописець Сергій Мако, що від кінця 1923 року почав викладати й у щойно заснованій Дмитром Антоновичем Українській студії пластичного мистецтва в Празі. Холодний-молодший дослухався до рекомендації професора і перевівся на навчання до УСПМ. Провідними його наставниками в студії були Сергій Мако, Едуард Карел та Іван Кулець. Від таких різних за стильовими уподобаннями педагогів збагачувалася й морфологія формально-образного мислення молодого українського мистця.

Відчувши у собі ще не розкриті можливості, Петро Холодний-молодший шукає дальших шляхів професіоналізації. 1928 року вступає до Варшавської художньої школи (від 1930 року – Академії мистецтв). Сюди вже приїздить з молодою дружиною, поеткою Наталією Лівицькою, та донечкою Леонідою, 1925 року народження. Його педагогами з профільних предметів були Кароль Тіхий та Мілош Котарбінський. Приділяючи увагу різним технікам малярства, найбільше захоплюється графікою, відточуючи технічну майстерність у деревориті. Невдовзі це позначиться на високій виконавській культурі, набутій впертою працею над різновидами класичних технік. Цього ж він домагався і в малярстві, шукаючи того ж куранта, про який згадував батько.

У Варшаві Холодні – батько і син – зустрілися кілька разів: саме сюди Петро Іванович приїздив на лікування своєї хвороби, і місцем їхнього спілкування був, в основному, шпиталь. А вже 10 червня 1930 року Петрусь проводжав батька до місця вічного спочинку на Вольському кладовищі Варшави. Відомий художник Юрій Магалевський, що брав участь у похоронах свого близького друга, написав у репортажі: «Велика втрата, яку понесло українське мистецтво зі смертю бл. п. Петра Холодного, винагороджується в деякій, а може, й у рівній мірі, великими артистичними здібностями сина його, Петра Холодного-молодшого, відомого вже маляра-графіка, якому мистецькі українські кола й професура варшавської Академії мистецтв, де він вчиться, заповідає блискучу артистичну будуччину. На превеликий жаль, цей молодий, багатонадійний артист залишився без усяких засобів до життя й до продовження студій в Академії».


Петро Холодний-молодший. Iз циклу Жуки. 1964. Темпера
 

Натомість по-військовому підтягнутий, зі спортивною будовою тіла (уже тоді мав велике замилування футболом та рибалкою), Петрусь Холодний не лише дав собі раду з побутовими проблемами, а й зумів максимально використати час для професійного самоствердження. Одразу після переїзду до Варшави став членом Українського мистецького гуртка «Спокій», що об’єднав студентів академії вихідців з України, беручи участь у його виставках. Каталог Четвертої виставки «Спокою» (грудень 1930 року) фіксує його дві олійні картини з зображенням Монастиря в с. Жировиці, а каталог П’ятої виставки (червень 1931 року) подає аж 25 творів, виконаних у техніках олійного і темперного малярства, акварелі, деревориту, мідьориту та інших різновидів естампу. Від натюрмортів до футбольної і козацької тематики – в такому діапазоні заангажувань починав вибудовуватися образний світ молодого художника.

Зважаючи на те, що саме в 1930-ті роки формувалися базові погляди Петра Холодного-молодшого на пластичну форму, необхідно розглянути хоча тезово, які саме чинники визначили його творчі пріоритети. Перш за все, молодий художник дорожив ідеями актуалізації традицій українського іконописання, зокрема в тому сегменті досвідів, якими займався на практиці Холодний-старший. Від цього – особливий інтерес до давніх малярських рецептів, до тонкощів темперної техніки. Такий «непрямий» неовізантизм надалі став однією з ліній творчих пошуків Холодного-молодшого. По-друге, Петрусь, успішний студент знаних польських педагогів, виростав у стратегії набуття навиків графіка-станковіста, найперше в частині найпопулярнішого для цього часу деревориту. Вже наприкінці 1930-х його зачислятимуть до найбільш перспективних польських авторів, які володіють особливою віртуозністю при вирішенні технічних засобів виразності в естампі. Це підтверджували і його успіхи на спеціалізованих виставках. По-третє, Петро Петрович Холодний володів ще одним талантом – прикладного графіка. Його композиційне мислення відчувалося в різних графічних формах, зокрема в книжкових знаках і дизайнерських розробках книжкових і газетно-журнальних видань. Саме з варшавського періоду мистець почав виробляти індивідуальний стиль в роботах над акцидентними жанрами, досягаючи оригінальних відкритів у формальній організації в композиціях авторських шрифтів та графічних віньєток. Це засвідчують, зокрема, лаконічні рішення обкладинок до книг Юрія Липи «Бій за українську літературу», «Українська раса», «Нотатник» (видавництво «Народній Стяг»), Повного зібрання творів Тараса Шевченка (у 16-х томах), літературного журналу «Ми» та ін. Цікаво, що джерелом концептуалізації модерної шрифтової гарнітури для нього була традиція графіки періоду козацького бароко, в розвиток формальних шукань геніального Георгія Нарбута.

Після завершення навчання в Академії мистецтв, на початку 1935-го, Холодний-молодший відбуває за стипендіальні кошти ордену Отців-Василіян у творчу мандрівку Італією. У Римі, Флоренції, Асижі скеровано відвідує культові споруди з розписами Чімабуе, Джотто, Ботічеллі та з іншими класичними пам’ятками. Зроблені тут бліц-спостереження невдовзі йому стануть у пригоді як в аспекті символіки, так і технології малярства. Опісля їде до Парижа, знайомлячись не лише з музеями, а й із галерейним життям міста. Повернувшись до Варшави наприкінці року, розпочинає викладацьку практику в рідній академії – спершу як асистент М. Котарбінського, а згодом – у статусі викладача профільних творчих дисциплін з малюнка і технології темперного малярства. Ці чотири передвоєнних роки для мистця були насичені активною творчою працею та контактами з різними літературно-мистецькими середовищами, зокрема завдячуючи дружині. У спільному колі їх сім’ї часто перебували Олена та Михайло Теліги, Юрій Липа, Петро Мегик, Петро Андрусів, Ніл Хасевич, Роман Смаль-Стоцький, Степан Скрипник (майбутній Патріарх УАПЦ), Левко Чикаленко, Борис Ольхівський та багато інших інтелектуалів, громадсько-культурних діячів. Відповідно цій національно зорієнтованій атмосфері бесід і міцнішала творча воля Петра Петровича Холодного.


Петро Холодний-молодший. Рiздво Христове. 1960-i рр

На 1939 рік Холодний-молодший уже мав чималий авторитет і в полікультурних колах Варшави. Член гуртка «Спокій», львівської Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), польського Союзу професійних мистців-пластиків, учасник і лауреат різних показів графічного мистецтва, шанований педагог мав непогану перспективу для самореалізації. Натомість почалася Друга світова війна, в якій гине майже весь його творчий доробок. Складними дорогами, повз понівечені європейські міста і села сім’я Холодних-Лівицьких добирається до таборів для переміщених осіб (спершу в Оффенбаху, згодом у Майнцкастелі та Етлінґені), і 1950 року переїздить до США. Там художник відновлює свою активну мистецьку практику в широкому діапазоні образотворчих видів і жанрів. Цінними були його праці у кожній з цих галузей при координованості професійної і національної посвяти.

Увесь цей велетенський масив творчих напрацювань наразі можна диференціювати лише за великими функціональними і жанрово-видовими групами, оскільки кожна з них досі ще потребує ретельної каталогізації в їх реальних обсягах. Найперше це монументальний живопис сакрального призначення (мозаїки та ікони) для таких українських пам’яток у США, як церкви в Бавнд-Бруку, Ньюарку, Трентоні (всі – штат Нью-Джерсі), Гантері, Ґлен Спеї (Нью-Йорк), а також для Української католицької церкви у Люрді (Франція). За естетичною програмою, кожен із цих об’єктів в авторській редакції є симбіозом елементів давньоукраїнської іконописної традиції та модерністських пластичних модифікацій. Наступною за значимістю галуззю творчості Петра Петровича Холодного є станкове малярство в усьому розмаїтті жанрових форм. Інтерпретувати смисловий простір картин мистця доволі складно, оскільки їх поява значною мірою пов’язана з тими чи іншими біографічними подіями в загальній хронології життя автора. Вирізнити можна хіба такі автономні теми, як натюрморти, міські пейзажі та композиції з жуками, до яких мав більш аніж натуралістичну пристрасть Холодний-молодший. Окремі з його картин мали виразно новаторський характер і досі можуть викликати фахові дискусії, як це, для прикладу, «Негативна Мадонна» (1953, темпера), «Дівчина в хустці» (1960, темпера) та деякі інші. Втім, попри такого роду експериментування з формами, художник творив і полотна, близькі до естетики гіперреалізму. Цікаві міркування автора записала під час розмови з ним відома мисткиня Аркадія Оленська-Петришин. Згідно з текстом, «…Холодний вважає, що українська духовість є східня, всі важливіші культурні впливи прийшли до нас зі Сходу, і турбується тим, що ми все це втрачаємо. Він також вважає, що абстракція є глухий кут, що існує багато «модерністів» з конечности (як, наприклад, ті, що не вміють рисувати), а не з переконання». Дотичною до малярської галузі в системі творчих практик автора була кераміка, яка, втім, відрізнялася свободою формалістичних рішень.

Автономною галуззю, яку Петрусь Холодний сповна серйозно трактував, була ілюстраційна графіка. Найбільш системно в цьому скеруванні він працював для відомого дитячого часопису «Веселка». На останніх сторінках видання часто з’являлися його невеликі комікси, що чергувалися в номерах з не менш оригінальними рисуночками його колеги Едварда Козака (Еко). Естетична природа творів цього жанру ввібрала у себе багатий досвід імпровізованого рисунку ще раннього періоду. Цікаво, що за стилістикою такі графічні мініатюри відповідали вже визначеним джерельним пріоритетам мистця, а саме давньому українському мистецтву – мініатюрі в книгах княжого періоду та друкованим виданням Мазепинсько-Могилянської історичної доби.

Ще більшою мірою цей зв’язок з культурною традицією закріпився у сфері мистецтва книги. Саме в такому широкому форматі професійної задачі розглядав Петро Петрович Холодний свою роль графічного дизайнера, синхронізуючи вимогу сучасної естетики з ексклюзивністю художнього образу. Свій хист у цій царині мистець підтвердив вже у 1950-х роках, тільки-но адаптувавшись до нових умов життя у м. Йонкерсі (штат Нью-Йорк). Замовлення на оформлення книг отримував від приватних осіб та суспільно-культурних інституцій. І, знову-ж, цьому сприяв приклад його батька, що залишив кілька, але впізнаваних, робіт у галузях книжкової графіки і плаката. А ще – розуміння місії книги в національній ідентифікації українства: взірцевість такої функції мистецтва залишили за собою Василь Григорович Кричевський і Георгій Нарбут.

Без сумнівів, Холодний-молодший дорожив такими паралелями. Це добре помітно на тій відповідальності, з якою він ставився до кожного замовлення, до кожної книжкової теми. Кожне видання – це автономний організм з цілісною ієрархією елементів: шрифтової гарнітури, графічної віньєтки, ритмічного ладу, пластично-колірної організації простору. Ну, і, звичайно, стиль – для мистця він був носієм важливої культурно-ціннісної інформації. Через те художник буквально «шліфував» кожну лінію, домагався питомої міри в тому чи іншому пластичному елементі. Шрифт розумів не як другорядну складову образу, а як унікальний «паспорт» книги, транслятор генетичної пам’яті про ту чи іншу історичну епоху чи про людину.

Саме в такій проєкції можна розглядати багато десятків книг і періодичних видань, які були сконструйовані серцем і раціональним мисленням Петра Петровича Холодного. Це, зокрема, видання «Творів» Миколи Куліша, «Спогади» Євгена Чикаленка (обидва – 1955), «Історія української літератури» Дмитра Чижевського (1956), «Світова слава Шевченка» Петра Одарченка (1964), «Шевченко в пам’ятниках» Вадима Павловського (1966), «Василь Григорович Кричевський. Життя і творчість» Вадима Павловського (1974), «Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX-го століття» (1989), зібрання творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Михайла Драй-Хмари, Євгена Маланюка, поетичні збірки своєї дружини Наталії Лівицької-Холодної і багато інших знакових книг української історіографії. Холодний-молодший підтримував тісну співпрацю з основними науковими інституціями українського зарубіжжя – Науковим товариством ім. Шевченка та Українською Вільною Академією Наук (УВАН), створив їхні знакові іміджі-логотипи. Був активним членом Об’єднання мистців українців в Америці, беручи участь у виставках та пропагуючи ідеї національної форми мистецтва на різних міжнародних культурних майданчиках.

…Петро Петрович Холодний помер 24 січня 1990 року у невеликому містечку Ґлен Спей поблизу Нью-Йорка.

«МОЛОДША СЕСТРА МАРІЯ, ВИЗНАЧНА ХУДОЖНИЦЯ В ГАЛУЗІ ХУДОЖНЬОЇ КЕРАМІКИ І СКУЛЬПТУРИ»

Роком раніше, у Москві, померла його молодша сестра Марія, визначна художниця в галузі художньої кераміки і скульптури. Творча біографія Марії Холодної суттєво різнилася від братової, хоча спільні генетичні корені дозволяють вбачати у їх естетичних світоглядах чимало схожих рис.


Марiя Холодна серед художникiв Межигiрськоi керамiчноi майстернi. 1926 рiк

Марійка, донька міністра народної освіти УНР, волею родинної ситуації після більшовизації України залишилася в Києві, де 1922 року вступила на скульптурний факультет Інституту пластичних мистецтв, реорганізованого 1924 року у Київський художній інститут. На ранніх курсах навчання захопилася малярством, відвідувала майстерню професора Михайла Бойчука. Збереглась одна її студентська робота академічного стандарту «Біля яблуні», що виявила неабиякі потенції Марії Холодної в живописі. Судячи по ній можна відчути, наскільки точно вона розуміла суть новацій Бойчука в актуалізації ідей італійського проторенесансу, а також візантійської і давньоукраїнської мистецької спадщини. З інших наставників згадувала Бернарда Кратка та Макса Гельмана. Творчу практику проходила в художньо-виробничій керамічній майстерні у Межигір’ї, де набувала кваліфікації технолога в різних рецептурах традиційного гончарства.

Одним із її факультетських педагогів був і Євген Сагайдачний – учень М. Бойчука, на той час іменитий художник-авангардист. На старшому курсі Євген і Марія побралися, але їх шлюб не був тривалим. 1928 року, після закінчення КХІ, Марія зі своїм першим сином Петрусем виїжджає до Москви, де працює в керамічній майстерні Державного музею фарфору. 1932 року вона виходить заміж вдруге за скульптора Ізидора Фріх-Хара. Через два роки з чоловіком переїжджає у м. Конаково (до того Кузнєцово, тепер Тверської обл. Російської Федерації), де відновлюється фаянсове виробництво. Для підняття престижу Конаковського фаянсового заводу І. Фріх-Хар запросив і таких іменитих художників, як Володимир Фаворський, Іван Єфімов, Сара Лєбєдєва, Йосип Чайков та ін. Саме на цьому виробництві і формується мистецьке ім’я Марії Холодної.


Марiя Холодна. Бандурист. 1950. Фаянс, пiдглазурна фарба i кольорова полива

«…Ми приступили до роботи, – згадувала вона про початки праці в Конаково. – Ліпили, скручували станки, рисували. Вели бесіди про форми і рисунки. Обговорювали кожен зі щойно зароджених творів. Ходили на завод, де поступово знайомились із секретами фаянсової і майолікової технології, з виробничими можливостями. Для більшості з нас все це було зовсім незнайомим, а тому дуже цікавим і надзвичайно захоплюючим». Конаківський фаянсовий завод випускав як вузько ужиткові предмети – сервізи, кружки, тарелі, глеки, інші побутові речі, так і скульптуру малих форм. Саме цей жанр і освоювала Марія, обираючи для своїх творів багато фігуративних мотивів з тематики нав’язаного вже у ці роки соцреалізму. В числі перших з’явилися її фаянсові композиції «Телятниця» (1934), «Жінка зі снопом» (1935), «Дівчина з букетом» (1936) та деякі інші.

У новому подружжі Марія Холодна та Ізидор Фріх-Хар виховували близнят – Галинку і Дмитра, тому дитяча тема стала однією з найбільш пріоритетних для її творчості кінця 1930-х років. Квінтесенцією її емоційного стану на той час стала фаянсова скульптурка «Дівчинка зі соняшником» (1938) в акцентованих жовто-синіх колірних співвідношеннях. Зрозуміло, що свою ностальгію за Батьківщиною мисткиня не могла проявляти якимись гучними акордами, тим паче після знищення діячів українського національно-культурного піднесення (зокрема М. Бойчука і ряду його учнів). Окрім того, ліричні струни українки впліталися в настроєву і смислову палітру творів тонкими метафізичними посилами. Стосувалося це її творів довоєнного і вже повоєнного часу.


Марiя Холодна. Наливне яблучко. 1954. Фаянс, пiдглазурний розпис

Роки Другої світової війни сім’я І. Фріх-Хара пережила в Киргизії. Там Марія Холодна отримала «похоронку» з інформацією про смерть на фронті старшого сина Петруся. 1944 року всі вчотирьох повернулися до Конакова, де розпочався найбільш активний період творчої діяльності і Марії, й Ізидора. Холодна часто зверталася до дитячих образів. Особливою чуйністю переняті її композиції «Сплячий хлопчик» та «Галинка за вишиванням» (1944, фаянс). Парні горельєфи 1947 року «Урок музики» та «Вечір» представляють її близняток в особливій «картинній розповідній формі». Деталі в аксесуарах, локальні кольорові розфарбовки відповідали реалістичній методології, властивій для художниці в цьому періоді творчості. Але саме така образність і стала комерційно привабливою для цього виробництва, про що свідчать великі успіхи художників з Конаковського фаянсового заводу на міжнародних показах. Особистий успіх Марії – це бронзова медаль на виставці в Брюсселі 1958 року за скульптуру «Сидяча дівчина».

Багато фігурних статуеток Марії Холодної 1940-1950-х років мали звичайну розповідну сюжетну фабулу. Окремі образи затрималися з недавнього киргизького побуту, з проникливими спостереження авторки над елементами одежі своїх персонажів (часто дітей), над атрибутами повсякденності. Деякі теми переростали у форму «живописно-керамічного панно», як у випадку з відомим фаянсовим горельєфом «Жмурки» (1952). Були в художниці й образи «Піонера з барабаном» (1950), «Піонера-горніста» (1953), «Снігурочки» і навіть «Леніна і Сталіна в Горках» (1953). Не оминув і Холодну цей сумнозвісний вірус московської ідеології, що нівелював глибші – духово-ціннісні – основи людського життя. Скульптурна композиція «Сталін в оточенні дітей» (1953) була навіть призначена для подарунка червоному диктатору. Були й інші, типові для сталінського тоталітаризму, пафосні мотиви («Друзі птахів», 1954, «Танець «Березка» (1957) та інші. Але була й інша група фаянсових скульптур, яка позначала ту справжню територію її серця, її українського єства. Це в тих характерологічних прикметах героїв її творів «Дівчинка з лійкою», «Хлопчик з овочами» (обидва – 1949), «Бандурист» (1950-і роки, два варіанти), «Українка з килимком», «Оксана з дзеркалом» (обидва – 1953), «Наливне яблучко» (1954), «Українка з плодами» (1955, три варіанти), «Вишивальниця» (1957), ще одна авторська редакція «Дівчинки зі соняшником» (1960, шамот) та ряду інших, в чистих дитячих личках і замріяних дівочих обличчях тріумфувала тема України, стишено промовляв щем у її тузі за Батьківщиною.


Марiя Холодна. Хлопчик з овочами. 1949. Фаянс, пiдглазурна фарба

З кінця 1950-х років Марія Холодна виконувала на Конаковському фаянсовому заводі і свої станкові скульптурні твори в матеріалах теракоти, шамоту, «грубої» кераміки. Від початку 1960-х почала мінятися й мова її пластики, з більшою мірою узагальнення форм. Її авторитет у мистецьких колах Москви був досить високим, як і її чоловіка – скульптора, майстра декоративно-ужиткового мистецтва, заслуженого художника РСФСР. Твори доньки міністра народної освіти Української Народної Республіки зберігаються у кращих музейних збірках Російської Федерації, зокрема – в Третьяковській галереї, Державному Русскому музеї, Державному музеї кераміки в Кускові, в багатьох приватних колекціях у світі. Її внеском в історію підприємства дорожать на Конаковському фаянсову заводі, в музеї якого є її іменний розділ.

Замість епілогу.

Хоча Петрусь і Марійка Холодні не мали змоги легально підтримувати між собою контакти (Нью-Йорк і Москва за їхього життя були на різних полюсах політичної історії), кожен із них виробив схожі графеми своїх авторських підписів на деяких ранніх творах. У Марії – Х на перетині літери М, у Петра – Х, скомпоноване в шапці літери П. Начебто другорядна, натомість дуже промовиста деталь з механіки дії етнокультурної і родинної генетики!

Автор висловлює щиру вдячність за сприяння у пошуках фактичних матеріалів та репродукцій творів Марії і Петра Холодних Валерію Завершинському (Харків), Олександру Каліону (Російська Федерація) та внукові П. Холодного-молодшого – Андрію Харині (Канада).