МЕНЮ

Людина з кінематографічного іконостасу

Сергій ТРИМБАЧ
9 вересня, 2019 - 19:08
10 вересня — 125-та річниця від Дня народження Олександра Довженка

1929 року в Москві відбулася прем’єра Довженкових фільмів «Звенигора» та «Арсенал». Залишився спогад іншого видатного режисера — Сергія Ейзенштейна про цю подію. Утрьох — до них приєдналася ще одна знаменитість, Всеволод Пудовкін — вони залишаються на самоті і влаштовують такий собі пікнік геніїв кіно. «Відчуття молодості і творчої наснаги нового ренесансу [...]. І, як тепер на карнавалах одягають маски, троє молодих режисерів, хмільні від того дивного мистецтва, в якому вони працюють, розігрують між собою велетнів минулого. Мені припадає Леонардо, Довженкові — Мікеланджело...» (Сергій Ейзенштейн «Народження майстра»). От під ким вони себе «чистили», от якою уявлялася традиція, в якій вони себе мислили.

Потім і склалася така собі священна трійця, рукоположена на кінокомуністичну ікону (послідовність була сталою: Ейзенштейн — Пудовкін — Довженко), також виказувало традицію ренесансного титанізму. Так воно й було, те покоління входило в життя і у ХХ століття з твердою вірою в те, що «Людині гімн, Людині, а не Богу» (Павло Тичина), що людська особистість розковується, тільки цього разу уже назавжди. Вони не знали тоді, що їм належить пройти той же шлях, що і велетням Відродження, що «Ренесанс, — як трохи пізніше сформулює це філософ Олексій Лосєв, — справді звільнив людську особистість, але сам же Ренесанс показав, якою нікчемною є ця земна людська особистість і якою ілюзією є мріяння про її свободу». Ні, вони не знали тоді про це, й відтак ренесансні генії видавалися їм взірцевими, як і мета їхньої діяльності.

Втім, з погляду сьогоднішнього дня цілком очевидно: ще одна грандіозна утопія наскочила на рифи людської природи, вступила в суперечність із законами історії. Чомусь не вийшло із розковуванням людства, з утвердженням «царства свободи». Уже за кілька літ потому в листі до свого друга Івана Соколянського (грудень 1932 р.) Довженко напише про те, що «повний почуттям огиди і безкінечного жалю. Не знаю навіть, кому й жалітися. Я втратив рівновагу і спокій, спасибі їм. Часом мені здається, що я вже ні на що не здатний, і коли я пригадаю всю свою силу і всі свої творчі плани, я питаю себе: куди ж воно так хутко поділося; яким суховієм висушило мені волосся і який злодій налив мені в душу смутку? Я збирався працювати ще півстоліття».

КОЗАЦЬКОГО РОДУ

На відміну від своїх «соузників» по кінокомуністичному іконостасу — Сергія Ейзенштейна і Всеволода Пудовкіна, Довженко походив не з міста, а з патріархальної галактики — українського села. Саме це значною мірою зумовило особливості його художнього мислення, його мистецької та культурної ідеології. Проте не лише це.

Довженки були козацького роду. У своїх автобіографіях, зазвичай російськомовних (я зібрав їх у книжці «Довженко без гриму»), кінорежисер нерідко нагадував, що сім’я його батьків належала до «казацкого сословия». Або так: «Родился я [...] в многодетной семье украинского казака Петра Довженко». Те, що рід був козацьким, означало, що він не пройшов покріпачення, не знав неволі. Тим самим митець заявляв своїм роботодавцям: маєте справу з людиною, в крові якої немає рабської сукровиці.

Звертає увагу й те, що родовід відомий ще наприкінці ХVІІІ століття і, без сумніву, в сім’ї були живими перекази про козацькі вольності, про Україну, яка була значно вільнішою, аніж та, якою вона стала на момент народження майбутнього митця. І — культурнішою, освіченішою. У своїй книжці «Олександр Довженко» (Мюнхен, 1980 р.) Іван Кошелівець справедливо відзначав, що еволюція Довженкового роду є наочною ілюстрацією деградації України в «теплих» обіймах Російської імперії. За переписами 1740 і 1748 років у семи полках Гетьманщини Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 сіл припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою.

А вже перепис 1897 року показав зовсім іншу картину: на сто душ населення виходило 13 письменних (та й «письменність» та була вже суто російськомовна). Сам Довженко у своїй автобіографії, датованій груднем 1939 року, пише про те, що «батьки були неписьменні. Неписьменні були батько, мати, баба і прабаба. Дід був письменний, і йому батько не міг простити своєї темноти».

Чумакування Довженкового діда Семена також є прикметним. Чи не звідти Довженкова любов до степу, до українського півдня — те, що в житті самого митця з особливою силою проявиться під кінець життя, під час роботи над «Поемою про море» та проживання в Каховці. Хоча його дитинство, зрозуміла річ, минуло на Поліссі. Сам Довженко у тій же автобіографії акцентував на своїй любові до природи, майже інтимній спорідненості з нею (а ще — «правильному відчутті краси природи») як одній із визначальних складових своєї творчості. «У нас була казкова сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам’яті як найкрасивіше місце на всій землі...»

МЕСІАНСЬКИЙ КОМПЛЕКС

Крім любові до природи, серед головніших першопричин своєї творчості Довженко називав і мотив розлуки. У його батьків народилося чотирнадцятеро дітей, і майже всі померли, не доживши до дорослого віку. Найстрашніше сталося тоді, коли малому Сашкові не виповнилося й одного року — одразу четверо його братів, Іванко, Сергійко, Лаврентій і Василько, померли від пошесті в один день. «Пожили вони недовго, — так пише про них Довженко в «Зачарованій Десні», — бо рано, казали, співать почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать... І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив».

Спогади Довженкової сестри, Поліни, свідчать, що вражаючий факт одночасної смерті чотирьох дітей (бо ж цей пасаж можна сприйняти і як художній образ) мав місце. Тобто це не вигадка. Мимоволі звертаєш увагу на фразу в кіноповісті: «Кинувся батько до нас, а ми вже мертві лежимо, один лиш я живий». Виходить, трапилося диво — малий Сашко мусив згинути від тої ж пошесті, однак саме провидіння його порятувало.

Провидіння і — своєрідне воскресіння. Мотив, добре знайомий по Довженкових фільмах, надто ранніх. Хіба не воскресає у фіналі «Арсеналу» Тиміш, піднімаючись під градом куль? І хіба не як воскресіння виглядає похорон Василя у «Землі» — похорон, що синхронізується з пологами матері, котра родить нового сина? І — чи не звідти і такий собі месіанський комплекс Довженка, його переконаність у власній обраності, своїй особливій місії? Себто в його особистому житті закладено те, що потім трансформується у своєрідну особистісну релігію, в неповторний спосіб продукування міфів. І це місіонерство, зрештою, так само проявлялося і в його героях.

А ще, можливо, накладалося й те, що у самого режисера не було дітей. Напевно, це було травматичним чинником життя митця і накладало відбиток на його світогляд. Характерним у цьому плані є запис у щоденнику від 11 січня 1944 року: «У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плач, і сміх, і зойк. Зараз стіни мого дому лунають крягтінням старушок...»

Жах перед небуттям, перерваною традицією — все це позначилося на сприйнятті Другої світової війни. Митцеві видалося, що Україна й українці не просто гинуть, а що вони вже загинули, без вороття. Той зойк, що пролунав як крик його зболеної душі у вигляді літературного сценарію «Україна в огні», був надтрагічним... Що, як відомо, викликало гнівний осуд Сталіна і переведення Довженка до розряду опальних митців.

НЕ ЗАНАПАЩЕНЕ ЖИТТЯ

У щоденнику від 11 грудня 1943 р. міститься моторошний запис про трагічну статистику Довженкової родини. «Згадав з матір’ю померлих наших — моїх братів і сестер [...] Було нас тринадцятеро. П’ятеро вмерло від скарлатини, одно від кору, од черевного тифу, од ускладнення грипу. Галька вмерла од дурних батьків, що рано видали її заміж і рано народила дитину Михайла, котрий, здається, загинув на війні, бо від самого початку не чути ні слуху, ні духу». Ту ж цифру — тринадцятеро дітей — Довженко називає і в автобіографії 1955 року.

Довженкова сестра, Поліна, у своїх спогадах називає чотирнадцять імен, додаючи ще одного, Василька — він був серед чотирьох братів, які померли в один день. Василька називає і сам Довженко в «Зачарованій Десні»: «Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були мої брати — Лаврін, Сергій, Василько й Іван...» Чи то сам митець помилився у своєму записі, а чи його стареньку матір підвела пам’ять... Поліна пригадала й таке: «Пам’ятаю гіркі сльози матері, коли Сашко їхав учитися до Глухівського інституту. Мати бігла за возом і кричала батькові: «Куди ти везеш його?.. Оврама одвіз до Ростова, і той не повернувся... І цього хочеш занапастити...»

Ні, не занапастив батько свого сина, той вивчився не тільки на вчителя (учителював Довженко, як відомо, в Житомирі), а й на велику людину, одного з геніїв українського та світового кіно. Хоча цього він безпосередньо не навчався. «Я не проходил никаких киношкол, — читаємо в автобіографії 1935 року. — Я не был даже знаком ни с одним из режиссеров кино, не знал операторов, аппаратуры. В кино ходил чрезвычайно редко...»

Таким Довженко прийшов у кіно 1926               року, на Одеську кінофабрику. А вже в 1929   — 1930 роках, після фільмів «Звенигора», «Арсенал» і «Земля», його ім’я стає відомим усій кіноосвіченій Європі — відтоді він у ранзі світового класика. Дивовижний, фантастичний розвиток людини. Геній — він і є геній.