Людина балансу...

Диригент — одна з найвідоміших і в той же час найзагадковіших професій у світі. Мало хто з нас може собі уявити, яким чином дивні ієрогліфи з нотного зошита перетворюються на прекрасну музику. І як одна людина за допомогою маленької палички може спрямовувати гру десятків, а то й сотень музикантів, перетворюючи незлагоджену какофонію на справжнє мистецтво. Але в цьому немає жодної магії. Потрібно лише наполеглива праця, частка таланту та впевненість у собі.

Сьогодні наша розмова з талановитим українським диригентом нової хвилі Юрієм ЛІТУНОМ, який від лютого 2019 року працює в Національному заслуженому академічному симфонічному оркестрі України регулятором групи гобоїв, а також виконує обов’язки асистента головного диригента. Він також встиг покерувати оркестром у Китаї. Про місце камерної музики в сучасному світі, особливості професії диригента, стан музичної освіти в Україні він розповів газеті «День» у своєму дебютному інтерв’ю.

«ТЕ, ЩО ДАЄ ДЕСЯТИРІЧКА, — ВАЖКО ПЕРЕОЦІНИТИ»

— Ви народилися у родині музикантів. На яких інструментах грали батьки і як вони вплинули на вас?

— Мама розповідала, як я ще з колиски слухав татову гру на тромбоні. Тоді ми жили в гуртожитку, в одній кімнаті. Тато навчався у Київській консерваторії, але закінчив виш вже у Львові, бо потрібно було працювати, а в Києві не було заочного відділу. Він був одним із кращих студентів, його взяли після третього курсу Чернівецького училища. Мама грає на скрипці й до цього часу викладає в музичній школі в м. Сторожинець Чернівецької області. Вже багато років вона заслужений вчитель, має багато премій, здобутків. З 12 років мене віддали у Львівську десятирічку (Львівська середня спеціальна музична школа-інтернат ім. С. Крушельницької). Звичайно, мені не вистачало домашнього затишку, відчуття родини, але це компенсувалося тим, що в цьому віці поступово загартовується характер. Усі здібності легше даються дитині, коли вона уже починає усвідомлювати себе. Важко переоцінити те, що дає шкільна освіта (десятирічка). Відразу видно музиканта, який вчився у десятирічці, — це люди, які присвятили себе музиці й не уявляють себе без неї.

— Що найважливіше для дитини, яка в майбутньому хоче стати музикантом?

— Без таланту скільки не працюй — буде важко. Звичайно, можна брати посидючістю, але це вже буде насильство. Талант — це Боже провидіння, коли людина має здібності займатися музикою і отримує задоволення. Я дуже вдячний своєму вчителю гри на гобої — Леву Мироновичу Закопцю. Зараз він директор Львівської середньої спеціальної музичної школи-інтернату ім. С. Крушельницької. Тоді ж він був лише старшим викладачем гобоя, але весь час надихав: чи-то концерт класу, чи ми готуємося до конкурсу в Білорусі, Польщі, Україні, або виступаємо із симфонічним оркестром в Чернівцях, Львові, Києві. Я вчився у нього з п’ятого класу. Левко Миронович був для нас і як батько, і як тренер — весь час відчували його підтримку.

Є випадки, звісно, коли людина не з дитинства займається музикою, наприклад, Ріхтер, він з 18 років професійно почав навчатися музики. Проте зараз, аби чогось досягти, потрібно, можливо, й не вчитися, але бути в музичній сфері. Особисто я займався із п’яти років, спочатку це була звичайна музична школа у Сторожинці, після чого мене перевели до Львова. Пам’ятаю, завжди був диваком, тому що всі йдуть на футбол чи інші цікаві заняття, а я — в музичну школу. Кожного дня мав сольфеджіо, фортепіано, музичну літературу, спеціальність (по декілька разів на тиждень). Потім я вступив у Львівську десятирічку, де всі такі як я — з інструментами. Наприклад, учень виходить на коридор і грає. Це нікого не дивувало. Коли потрапляєш в таку атмосферу — це унікально!

«СОПІЛКА — НАЙКРАЩИЙ ПОЧАТОК ДЛЯ ДІТЕЙ, ЯКІ ПЛАНУЮТЬ ГРАТИ НА ДУХОВИХ ІНСТРУМЕНТАХ»

— Ви закінчили Львівську державну музичну академію імені М. Лисенка за спеціальністю «гобоїст і диригент духового оркестру». Чому ви обрали гобой?

— Мені було 12 років, що я міг обирати? Пам’ятаю, коли в 1993-му приїжджав мій учитель зі своїм учнем у Чернівці, я з татом поїхав на концерт, де виконувався хіт для гобоя Концерт Бах-Марчелло (всі знають цю композицію, Марчелло написав, а Бах обробив). Я до цього ніколи не чув і не бачив гобой. Мені інструмент дуже сподобався. І згодом мене віддали на гобой. До цього я грав на сопілці шість років. Сопілка — найкращий початок для дітей, які планують грати на духових інструментах (флейта, труба, гобой, кларнет і т.ін.). Сопілка — легкодоступний інструмент, і сама техніка дуже подібна до гобою. Наприклад, у Львові сопілку навіть викладають у консерваторії й можна отримати вищу освіту за цією спеціальністю. Граючи на сопілці, я вже був лауреатом обласних конкурсів. Потрібно було лише освоїти іншу аплікатуру, і через пів року я отримав першу премію в Барановичах (Білорусь).

«КОЖЕН ДИРИГЕНТ МУСИТЬ ПОГРАТИ В ОРКЕСТРІ, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЦЕЙ ОРГАНІЗМ ЗСЕРЕДИНИ»

— Коли ви вперше задумалися про кар’єру диригента?

— Коли я навчався у Львові. Всі духовики в музичних академіях мають заняття з диригування. Мені пощастило, бо навчався в одного з кращих диригентів Львова — Романа Павловича Филипчука. Це дуже глибока, філософська людина. Мені тоді було дивно, що всі духовики займаються диригуванням, а струнними — ні. Можливо, це пов’язано з тим, що камерні оркестри можуть грати без диригента. Роман Павлович вчився в засновника галицької диригентської школи Миколи Колесси, а також у нього навчався Стефан Турчак (він вважається найкращим диригентом України всіх часів). Роман Павлович сказав мені: «Юрчику, вам треба йти далі». До Львова я не вступив. Це був останній рік, коли освіта диригента ще була безплатною (зараз навчання коштує близько 40 тис. на рік). Я знав, якщо не зроблю зараз, то пізніше буде важче. А наступного року без проблем вступив до Києва, де потрапив до класу професора, народного артиста України, лауреата премії Т. Шевченка — Володимира Федоровича Сіренка. Саме він допомагав робити перші практичні кроки співпраці з оркестром. І навіть зараз, вже після закінчення і Академії, і Асистентури-стажування, Володимир Федорович завжди підтримує влучною порадою. Для мене він приклад у всьому!

— Бути диригентом складніше, ніж музикантом-виконавцем?

— Я часто граю в оркестрі, для мене це як дихати. Вважаю, що кожен диригент, навіть якщо він грає не на оркестрових інструментах, наприклад, на фортепіано, мусить пограти в оркестрі, щоб зрозуміти цей організм зсередини. Коли я диригую — я інша людина. Коли ж сиджу в оркестрі — мушу бути в балансі, як частинка організму. Тому що маю свою нішу і відповідальність. Для мене в оркестрі не складно грати, бо маю досвід. З диригуванням все інакше. Я бачив, коли однакову програму грає Національний симфонічний оркестр України, але з різними диригентами — і це два протилежні результати.

ПРО МУЗИЧНІ ПОЛЬОТИ

— Ми — музиканти, які грають суто на акустичних інструментах, нас змалку вчать правильно видобувати звук, він має бути приємним та округлим, ще і з точною інтонацією. Над кожним звуком іде робота. Далі відбувається зв’язок між ними, будування фрази (куди прямує думка, де знаходяться опорні точки), місце цієї конкретної фрази у загальному контексті, формі твору.

Акустичний інструмент потребує акустики, певної зали. Раніше старовинна музика була суто камерною. Зараз залишилося поняття камерного оркестру — це суто струнний оркестр без духових. Камера з італійської — це кімната. Музику грав невеличкий колектив — для графів чи то герцогів, у них не було спеціальних музичних залів, але були великі кімнати з високими стелями і кам’яними стінами. В середині ХХ ст. Баха виконували по 200 — 300 музикантів величезним складом, щоб підкреслити його монументальність. В часи Баха виконували цю музику всього 20 — 30 музикантів (максимальний оркестр Баха — 18 осіб). Ідеальна акустика можлива тоді, коли музикант грає на сцені і звук від інструмента наповнює зал, відбивається від кінця, чи від верху, від боків і летить назад до музиканта. Він сидить на своєму місці і чує весь оркестр, а не лише колег, які сидять поруч.

Є поняття балансу, музикант не може грати голосніше чи тихіше. Якщо у нього важлива лінія — не має права зникнути. Якщо не важлива — не має права нікого перебити. Чим корисно репетирувати в кімнаті? Всі недоліки чути (інтонація і тембр добре контролюються). Але є поняття «польотності», звук має заповнити простір. Наприклад, скрипки Страдиварі цінні тим, що одна скрипка може змагатися з цілим оркестром майже на рівних. У неї є спеціальні частоти, коли вона гратиме в нашій кімнаті, вона буде звичайним інструментом. Але коли вона потрапляє в акустичні умови і спеціальні частоти, які в ній закладені, її звук летить, акустика його посилює. Оркестр може ревіти, а скрипку буде чути подібно до вокалу. В Харкові вже побудували два концертні акустичні зали — органний зал з новим органом з Німеччини і зал для симфонічного оркестру. Це шалені кошти, але хтось розуміє, що це потрібно. В Києві поки що з цим проблема.

— Що для вас означає професія диригента?

— Диригент — це людина балансу. Не просто лідер, а музичний лідер, який чує і знає сам музичний твір. Зі свого досвіду скажу, що іноді мені важко, бо коли ти чуєш в голові щось ідеальне, а на практиці — невідповідність цьому, починаєш дратуватися. Мудрі диригенти роблять все поступово. Як говорив один великий диригент: «Не можна ображатися на оркестр, вони — як маленькі діти». Дуже часто можна побачити хорошого диригента, але як музикант він не тонкий. Публіка це може сприйняти, а тонкий слухач помітить, і музика його не зворушить. А якщо не зворушує — то навіщо ця музика? Тому одне із завдань диригента — передати публіці стан, в якому знаходився композитор. 

Від диригента залежить весь настрій. Коли половина оркестру економить сили, а половина хоче музикувати і якщо диригент теж буде 50/50, нічого не буде. Він завжди повинен аналізувати, дати рецепт (як лікар), тактовно сказати побажання. Всі музиканти вважають наш оркестр одним із найкомфортніших у Києві. Наш керівник, Володимир Сіренко, уже 20 років є імпульсом оркестру, я вчуся, коли спостерігаю, як він поводиться і розраховує всі зусилля, спрямовані на концерт. Він має свою стратегію, як архітектор, розуміє, як все складається. Причому багато що робиться без слів.

ПРО МУЗИЧНИЙ ДОСВІД

— Чим для вас є музика?

— Всім відомо, що музика розвиває мозок. Обидві півкулі мозку зайняті, й завдання в них різні: ліва раціональна півкуля відповідає за праву руку, а права, творча, — за ліву. Руки ввесь час взаємодіють, і утворюються нові взаємозв’язки, так звані місточки між півкулями. Тому ніщо так легко не розвиває мозок, як музика: насолода для вуха й структурування мозку дитини.

Я рік працював диригентом у Китаї й мав цікавий досвід. Були запрошені музиканти з десяти країн, серед яких — Україна, Білорусь, Казахстан, Азербайджан, Росія, Узбекистан, Монголія, Сербія, Еквадор. По суті, це був молодіжний склад пострадянських країн. Китайці дуже хотіли зробити оркестр з іноземців. У них це вважається престижним. Оркестр був створений при коледжі мистецтв, щоб оркестранти ще й викладали.

Також мав чудовий досвід у Львові, коли працював сім років у австрійсько-українському проєкті, який і на сьогодні є успішним. Організація концертів відбувається у найкращих залах Європи — Берлінська, Мюнхенська філармонії, філармонії в Осло, Копенгагені, Барселоні, вся Німеччина, Франція, Швейцарія, Скандинавія. У мене була можливість пограти у найкращих залах світу, які побудовані за строгими акустичним канонам, і коли на сцені великий оркестр, то вібрації кожного з них посилюються акустикою і буквально пронизують весь навколишній простір. Музика — це гармонія! Навіть поєднання двох звуків несе в собі чіткі частотні взаємопропорції, а уявіть, коли безліч звуків поєднуються в партіях 60-ти інструментів!

Зараз у Китаї досить популярні музичні уроки. Музика сприймається як частина загального розвитку дитини. Дуже потрібні не стільки навіть оркестри, як викладачі. У мене була можливість там залишитися (я навіть речі лишив), але так склалося, що повернувся в Україну, і думаю — на краще.

В Японію запрошують наших музикантів із Національної опери та Національної філармонії. Там дуже цінують культуру, у них є концертні зали, техніка.

— Класична музика для вас — це основний напрям?

— Так. Хоча ми граємо різну музику. Особливо я люблю старовинну, барокову, класичну. Ніби банально, але мій улюблений композитор — Моцарт. Не через те, що він загальновизнаний геній. Після Моцарта вже стільки написали, але те, що він міг написати простою мовою, мало кому вдалося всіма теперішніми засобами. На той час оркестр був менший і можливості інструментів були меншими, музична мова і засоби — на іншому рівні. Чайковський сказав: «Була музика до Моцарта і після». У його музиці одночасно є і посмішка, і сльози. Також люблю Баха, який взагалі стоїть окремо. Це величина всіх величин.

— Де ви зараз виступаєте?

— Зараз я асистент головного диригента Національного симфонічного оркестру України. Відзначили ювілейний сезон — 100 років оркестру, грали майже в кожному обласному центрі. Навіть виступали в Маріуполі, Кривому Розі, Сєверодонецьку, бо Луганська філармонія перенесена туди.

Дуже сподобалося виступати в Австрії. Там утворилася своєрідна суміш німців і слов’ян, люди подібні до нашого менталітету. Гарний мали концерт у Лінці. Як музиканту-оркестранту, мені подобалося виступати у Скандинавії (Норвегії, Данії, Швеції). Вважається, що ці народи холодні, північні, але там дуже тепло приймають. Досить складно у Німеччині, бо висока культурна традиція. Наш оркестр — один із найстаріших, і так, як він вміє заповнити зал теплим, оксамитовим звучанням, — ніхто не може.

В цьому сезоні наш оркестр двічі поїде до Америки. Два роки тому ми вже були там із насиченою програмою — 44 концерти в США і один — у Торонто.

— Розкажіть про свої творчі мрії.

— Я хотів би докласти всіх зусиль, щоб у нашій країні музика як частина культури була на найвищому рівні. Бо часто люди навіть не знають, як виглядають музичні інструменти. Вірю, що у нас вистачить сили духу повірити у себе, щоб було бажання жити і працювати в Україні. Це можливо спільними зусиллями. Ми все маємо, бо наші таланти цінуються по всьому світу.