Люди й книжки

Спільнота «Вхід з веранди» — один з найвідоміших проєктів Літературно-меморіального музею Міхаїла Булгакова, відзначає п’ятиріччя від дня народження. Як точно зауважили стародавні римляни: «Habent sua fata libelli» — «Мають свою долю книжки». До музею відомого письменника приходять сучасні письменники й поети, щоб читати свої книжки вголос. І їх уважно слухають!

Авторка проєкту, поетеса і кінознавиця Олена МАЛІШЕВСЬКА відповіла на запитання «Дня».

«ЗНАК ДЛЯ СВОЇХ»

— Олено, з чого все починалося?

— В грудні 2014 року в мене вийшла перша книжка, і я замислилась над презентацією. Матвій Вайсберг, чудовий художник, автор портрету для обкладинки, познайомив мене з директоркою Музею Булгакова Людмилою Губіанурі.. Одразу виникло взаєморозуміння, і зайшла розмова про те, що для музею я не чужа людина. Мій двоюрідний прадід, композитор і диригент Вітольд Малішевський був засновником і першим ректором Одеської консерваторії. Прізвище його матері було Кринська, таке саме, як і у його кузини — Ядвіги Кринської, дружини власника будинку № 13 Василя Листовничого. Коли Вітольд Малішевський приїжджав до Києва, він бував тут, грав на фортепіано. Тому в мене ніжні почуття до цього місця, познайомилася зі своїми родичами, нащадками Листовничого, Кончаковськими, з кузиною Танею ми зараз спілкуємося. Коли зустрілися з її батьком, Валерієм Миколайовичем, сином Інни Василівни (дочки В.П. Листовничого) і він дізнався, хто я, розчулився і згадав домашнє ім’я Вітольда Малішевського — «дядя Толя». Потім у свого батька я знайшла в нотатках це ім’я, а Валерій Миколайович знав його з розповідей своєї матері. Сімнадцятирічна Інна Василівна залишилася сиротою, коли  1919 р. більшовики вбили її батька. Мама вирішила відправити Інну до Одеси, в сім’ю Вітольда Малішевського. Поїхала ненадовго, а затрималася на два роки — жила на правах вихованки, і Вітольд Йосипович вчив її гри на фортепіано.

Розповіла про це Людмилі Губіанурі, і ми вийшли на тему створення в музеї літературного проєкту — зустрічі з київськими письменниками, поетами, публіцистами. Я вигадала назву «Вхід з веранди», в якій було закладено знак для своїх — літературний клуб, співтовариство, товариство. Мені здавалося, в ньому є якась домашність, коли на веранду приходить невелика кількість людей спілкуватися й слухати уривки з текстів у виконанні автора. На першому вечорі так і сталося: це було добре, ніби ми приймали особистих гостей. Пізніше, коли кількість гостей збільшилася, вирішили приймати їх з парадного входу, а назва залишилася.

Директорка музею Людмила Губіанурі — наша добра фея. Вона з таким розумінням ставиться до проєкту, що кращого й бажати неможливо. Друг, тонкий фахівець, організатор, помічник, учасник — наша опора.

НАВІГАТОР У КНИЖКОВОМУ ОКЕАНІ

— Хто виступав на першому вечорі?

— Київський письменник Олексій Нікітін, чиї книжки сьогодні видані в Італії, Франції, Великій Британії, США, відкрив наші сезони в березні 2015 року, за рекомендацією мого друга, асистента, правої руки — журналіста Олександра Морозова. Олександр — талісман нашого проєкту, бібліофіл, легендарна київська особистість. Його публікації на сторінці facebook «Вхід з веранди» читає широка аудиторія, не тільки українська, а й в Америці, Франції, Німеччині, Італії, Ізраїлі.

— І автори з різних країн виступають?

— Так, з часом проєкт став міжнародним: приїжджали літератори з Америки, Німеччини, Франції, Польщі. На вечорах, присвячених перекладам, виступали Марк Бєлорусець, Наталя Бельченко, Дмитро Каратєєв.

— Скільки вечорів відбулося за п’ять років? Які самі запам’яталися?

— Наш розклад обмежує кількість зустрічей, і ми намагаємося працювати над якістю, тримаємо рівень. Були ексклюзивні вечори, коли автори хотіли читати саме тут, говорили, що для них честь виступати в музеї — найвідомішому, улюбленому, знаковому місці. Усього відбулося 67 зустрічей, на яких свої книжки представляли Петро Мідянка, Людмила Загоруйко, Олександр Кабанов, Марина Гарбер (США), Олесь Ільченко (Швейцарія), Марина Козлова, Олександр Володарський, Тетяна Ретівова, Ія Ківа, Андрій Курков, Людмила і Борис Херсонські, Ірина Іванченко, Каріне Арутюнова, Володимир Рафєєнко, Дзвінка Матіяш, Сергій Лазо, Олександр Моцар, Михайло Юдовський (Німеччина), Олександр Самарцев, Валерій Юхимов, Олексій Александров, Володимир Харченко, Володимир Семенов, Андрій Дмитрієв, Олексій Гедеонов, Ірина Ємельянова (Франція), Дмитро Строцев (Білорусь), Олексій Сосна, Михайло Кукін, Маріетта Чудакова, Олександр Парніс, Наталія Громова (Росія), Гарі Лайт (США), Ігор Сатановський (США), Лілія Газизова (США-Туреччина). У рамках фестивалю «Київські Лаври» читали свої вірші Ірина Євса, Дмитро Веденяпін, Вадим Жук, Тетяна Вольтська, Олена Фанайлова. Своїми спогадами ділилися Матвій Вайсберг, Ігор Гольфман, Олександр Павлов. Відбулися презентації київського видавництва «Каяла» (Київ), журналу «Хрещатик» (Німеччина) і літературного альманаху «Новий Гільгамеш». Неможливо вмістити тут усі імена чудових гостей, яких ми приймали.

Для письменників, які приїжджають з інших країн, важлива тема — ностальгія і пошуки самоідентифікації.

— Як ти думаєш, чому люди їдуть з нашої країни?

— Я зараз працюю над сценарієм документального фільму під робочою назвою «Право на повернення», саме на цю тему. За яких обставин їдуть, що відчувають на чужині, чому повертаються. Мій прадід Малішевський їхав з Одеси в момент смертельної небезпеки для сім’ї, і це була не просто заборона на професію, в місті відбувалися щоденні арешти, зокрема — студентів і викладачів. Він рятував, кого міг, але 1921 року сам був змушений виїхати, залишити улюблене дітище — консерваторію. У Польщі довелося починати з нуля, але на нього чекала блискуча кар’єра — професор Варшавської консерваторії, засновник і голова журі конкурсу Шопена, голова Варшавського музичного товариства, лауреат Державної премії Польщі в галузі музики. Усе це тільки завдяки особистим якостям і професіоналізму. Його учень, всесвітньо відомий композитор Вітольд Лютославський, говорив про Малішевського: «Криштальний характер».

Зрозуміло, що в застійні й тривожні роки люди їхали через обставини, пов’язані з незатребуваністю, тиском, приниженням, з неможливістю заробити, з пошуками себе в цьому світі. Що їх тягне назад? Напевно, це питанням ставили собі всі великі письменники, філософи, свої відповіді шукають і сучасні майстри. Вітольд Малішевський, наприклад, у листі відповідав коротко: «Я живий, але серце моє залишилося в Одесі». Окрема історія, звичайно, у тих, хто пережив досвід війни, що триває вже шість років. У Києві живуть і працюють літератори з Донецька, яких ми намагаємося підтримувати, запрошуємо на виступи.

КОТИТИ СВІЙ КАМІНЬ НА ГОРУ Й ОБРОБЛЯТИ СВІЙ САД

— Автор виступає, публіка слухає, а у тебе яке завдання?

— Дуже важливою є атмосфера, якою оточені гості. Її слід підготувати, створити умови, щоб письменник зміг розкритися, «вголос» донести й виділити свої думки, чути свій голос, бачити очі слухачів — це свого роду вистава. Кожен автор хоче звернутися безпосередньо до того, хто готовий сприймати, він не тільки шукає читача, а й бореться за нього. А читачів сьогодні не так багато: люди, для яких читання — життєва необхідність чи добра звичка, йдуть, у нових — інші переваги. Далеко не кожен здатен емоційно й душевно витрачати себе, докладати зусиль, щоб зрозуміти автора. У наше століття безпрецедентної інформаційної завантаженості, моментального та суперечливого подання новин люди навчилися підхоплювати інформацію на льоту, але відвикають вникати й вдумуватися. Тому мені здаються важливими такі «уважні» зустрічі з особистостями, спільні роздуми. Вдивлятися в них — увага до іншого світу, впізнавання, користь від уроків історії та, при цьому, перепочинок від безперервної зміни подій, час «підзарядки батарей». Нехай глядачі й слухачі на дві години поринуть у власні роздуми «з приводу». Довгі усвідомлення трапляться потім, але навіть ці короткі зустрічі дають можливість слухачам краще зрозуміти самих себе.

— Як ставишся до своїх авторів?

— Автора свідомо слід любити і поважати, перейматися його вмінням висловлювати думки, тому що це пов’язано з його болісними пошуками. Завжди намагаюся виділяти цікаву, оригінальну «інакшість» автора, те, в чому він сильний.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Весь час шукаю молодих авторів, щоб передбачити їхній розвиток. При цьому захоплююся зрілими, тому що в них є різні іпостасі: і молоді, і зрілі, унікальні у своєму часі, який уже не повториться.

Іноді виникає думка: чи варто продовжувати зустрічі в музеї? Адже кожне починання має свій термін, з’являється втома. Але п’ять років  порівняно з людським життям — це так мало, це лише початок. І що ж — згортатися? Ні. Виявлятиму впертість і твердість. Бувають моменти, коли вкладаєш дуже багато сил в організацію, що абсолютно не помітно, ніби все відбувається саме собою. А на вечір приходить мало людей, здається, інтерес згас. Це тимчасово, треба перебороти свої сумніви й знову наполегливо діяти. Французький філософ Гастон Башляр писав у своєму «Психоаналізі вогню»: «...винахід вогню — наріжний камінь побудови культури». Отже, слід продовжувати підтримувати вогонь, котити свій камінь на гору й обробляти свій сад.

ПТАХ, ЩО ЛЕТИТЬ, — ЕКСЛІБРИС ПОЕТА

— Знаю, що ти в літературному світі — не «людина зі сторони». Дуже ціную твої поетичні збірки «Хроника среды» і «Такое кино», що були представлені в музеї Булгакова. А твій батько Ігор Юрійович Малішевський — письменник, лауреат Шевченківської премії, документаліст, публіцист, сценарист, журналіст...

— А ще відповідальний секретар, і заступник головного редактора журналу «Вітчизна», що проіснував 80 років і закрився 2012 року. Тато ходив на роботу до 2010 року, був дуже відданий виданню, віддав йому дві третини життя, написав про нього статтю «Ювілейний мезозой». Журнал був потрібним, цікавим, публікував «напівзаборонених» авторів. Тато надрукував там і свої речі, які більше ніде не виходили, серед них — повість «Виколупані» про дитинство в евакуації в його перекладі українською, і у мене є «сентимент» видати її окремою книжкою. Етнічний поляк, він володів українською мовою на високому літературному рівні й переклав українською свій роман про Євгена Оскаровича Патона «Міст через три життя».

Я знала літераторів татового покоління, вони приходили до нас в гості зі своїми книжками, продовжували посиденьки після відвідування спілчанського кафе «Еней». Вдома завжди були українські журнали — «Вітчизна», «Всесвіт», «Київ», свіжа літературна періодика. Я навчилася читати у 6 років і читала запоєм. Мало того, мріяла стати бібліотекарем, допомагала заповнювати формуляри в районній бібліотеці, підписувала цифрами книжки вдома, складала каталоги. Досі книжки з батьківської бібліотеки забезпечені цифрами на 1 і 17 сторінках, як годиться. Навіть зробила екслібрис з пемзи — це була пташка.

У сучасному літературному середовищі я нікого не знала особисто й раптом, 2014 рокуі, нахабно «звалилася з Місяця». Поштовхом стала татова хвороба, коли він лежав у мене вдома і ми вели довгі розмови про сенс існування в літературі. Якось набралася сміливості й почитала йому свої вірші, причому вже з книжки. Усе життя соромилася цього, тому що професіонали задають високий рівень і в родині, їхні діти бояться «не взяти висоту», не виправдати очікування. Тато знав, що я пишу статті, проводжу кіношні розвідки, але про те, що пишу вірші, не підозрював. Сприйняв їх дуже емоційно, попросив, щоб я набрала номер його друга, відомого українського поета Валерія Гужви. І повідомив йому телефону: «Валерію, у мене вдома виріс поет!» Це дало мені віру в себе на певний період. За п’ять років набула досвіду розуміння, що це був тільки аванс.

— Хочу подякувати тобі за чудові просвітницькі публікації у facebook про діячів світової культури — захоплюючі тексти, зі смаком підібрані ілюстрації. А над чим сьогодні працюєш?

— Дописую книжку «Опять двадцать пять». За збігом, усе моє життя пов’язане з будинками під номером 25, звідси назва. Одна моя бабуся жила на Толстого, 25, друга — на Червоноармійській, 25. І зараз живу в будинку № 25. Свою повість-спогади пишу про квартири мого дитинства, особливо цікава комунальна квартира на Червоноармійській, 25, у прибутковому будинку Городецького. Я часто нею подорожую уві сні, хоча не була там з 16 років, це мій таємний сад. Описую сім’ю і наших сусідів, яких уже давно немає. Квартира дідуся теж була в незвичайному будинку — журналістсько-письменницькому, поруч з ботанічним садом ім. Фоміна. Мого тата занесли туди в місячному віці, коли будинок № 25 тільки заселявся. Сподіваюся, що книжка вийде смішною й сумною. Уваги до дитинства як бурхливого періоду формування особистості, де важлива кожна деталь, мене навчив тато. Він так часто, докладно і з гумором розповідав про своє, що його спогади стали частиною й мого дитинства.

Хочу сказати: «Входу з веранди» потрібні автори! Сподіваюся, вони це відчувають і потребують нас — літературного співтовариства, читачів, друзів, чудового Будинку на Андріївському узвозі, 13.

ЖИВЕ СЛОВО В БУДИНКУ ПИСЬМЕННИКА

Людмила ГУБIАНУРІ, директорка Музею М.Булгакова, прокоментувала подію:

— В одному зі своїх останніх інтерв’ю Петро Мідянка подякував музею Булгакова за можливість виступити з презентаціями нових книжок і назвав співтовариство «Вхід з веранди» серйозною сучасною літературною програмою, що дає можливість представити творчість багатьох поетів і письменників України. З одного боку, для музею дуже комплементарно отримати подяку настільки відомого поета. З другого — важливо внести ясність і сказати про людину, без якої «Вхід з веранди» не міг би з’явитися на світ.

П’ять років тому до музею прийшла Олена Малішевська за рекомендацією художника Матвія Вайсберга. Прийшла з бажанням провести у нас презентацію своєї поезії. До цього ми іноді робили презентації книжок, але розуміли, що в будинку письменника має бути окремий проект, присвячений сучасній українській літературі. На першій же зустрічі з Оленою я дізналася, що вона — родичка дружини господаря садиби Василя Листовничого, і в її біографії переплелися дивовижні сторінки київської історії — українська, польська, єврейська. А після презентації стало зрозуміло, що Олена — дуже цікава, самобутня, талановита поетеса. І буквально одразу вона запропонувала стати людиною, яка могла б відповідати за новий проєкт, і вигадала для нього назву «Вхід з Веранди» — мені вона сподобалася. Сто років тому люди, які йшли в гості до Булгакових, заходили через парадні двері, а найближчі друзі могли входити з веранди. І сьогодні поети і письменники для цього будинку свої, тому що вони приходять до свого колеги по цеху — письменника Булгакова.

Виявилося, що Олена добре знає творчість українських письменників, які живуть не лише в Україні, а й за її межами. Важливо й те, що вона готова і вміє комунікувати, люди із задоволенням виходять з нею на зв’язок, і не було випадку, щоб хтось відмовився, І ще Олена стала меценатом проекту — під час творчих посиденьок гості мають можливість спілкуватися в цій атмосфері будинку, куштуючи вино і домашні пироги.

У Києві існує багато місць, де відбувається щось подібне, але коли з’являється можливість почути живе слово в будинку письменника, це надає зустрічі особливу чарівність, і всі наші гості це відчувають. Автори говорили, що для них це було хвилююче й відповідально, і, думаю, кожен з них у своїй біографії обов’язково зарахував, що у нього був виступ у будинку Булгакова.

До нас у гості приходять фотографи, всі зустрічі відображені в роботах Павла Мазая, Євгена Чорного, Олени Кімельфельд. Зібралася чудова іконографія наших вечорів і не менш чудова бібліотека — кожен гість дарує музею свою книжку з автографом. Думаю, цього року, до осені зробимо виставку, присвячену п’ятиріччю проєкту: можна буде побачити книжки, людей, які виступали, і людей, які слухали. А ще у мене є мрія — мати своє видання «Вхід з веранди».

P .S.  Музей Булгакова започаткував екскурсії в аудіоформаті, які можна прослухати на сайті або в додатку Izi Travel. Для цього в пошуковому рядку треба ввести «Музей Булгакова».