МЕНЮ

Любіть життя, цінуйте друзів!

Тетяна ПОЛІЩУК, «День»
4 липня, 2019 - 10:33
Під завісу сезону на «Сцені 77» представили трагікомедію «Розмова, якої не було»

У цій виставі відбулося два дебюти. Київський режисерський дебют Ігоря Ніколаєва, актора Театру на Подолі, який представив своє прочитання на сцені Національної оперети популярної п’єси сучасного драматурга сценариста та прозаїка Родіона Білецького «Звук позаду літака, або Розмова, якої не було». Наголошую, що нині саме київський дебют відбувся, бо 2017 року цей твір Ігор ставив на Малій сцені Рівненського академічного українського музично-драматичного театру (Ніколаєв 2006-го закінчив режисерське відділення Рівненського державного гуманітарного університету, з 2005 по 2018 рр. працював актором у Рівненському муздрамтеатрі. Нині він у штаті Театру на Подолі, а в Опереті, як запрошений артист, грає Блазня в мюзиклі «Біла ворона». — Т.П.). Другий дебют, як драматичного актора, відбувся в хориста Національної оперети Валентина Котенка в ролі Героя. Його партнером у постановці виступив Максим Булгаков, якого театрали більше знають як хореографа, соліста-танцівника, але в його творчому доробку також є акторські в режисерські роботи. В «Розмові...» він не лише створив образ Ігоря, а й переконливо грає кілька характерних персонажів під час подорожі друзів по... «хвилям пам’яті»...

Історія розпочинається з того, що молодий чоловік (років 30-ти) потрапляє в... реанімацію. У Героя зупиняється серце. І саме під час клінічної смерті до нього приходить його друг Ігор, який раптово помер від передозування наркотиками... Між ними відбувається розмова, під час якої чоловіки згадують своє життя: від знайомства в школі й до останнього телефонного дзвінка... Той останній спогад — це найкращий день у їхньому житті: коли вони сидять на дитячих гойдалках, розмірковуючи, що ж таке щастя: «Це коли ти довго хотів чхнути, але не міг, а потім все-таки зміг» — запевняють один одного хлопці...

Це вистава, про справжню чоловічу дружбу і про любов до життя. Про те, що треба вміти цінувати час, не забувати про різні моменти (світлі, кумедні, навіть трагічні). А ще про те, що наркотики руйнують долі та вкорочують вік усіх, хто попався в лещата цієї зарази, і смерті байдуже, що ти раніше був гарним, успішним, бо приходить мить і тобі вже важко навіть слухавку тримати в руках, які тремтять... Свою постановку Ніколаєв присвятив другу ще зі школи та студентських літ, із яким вони грали разом у театрі — Олександру Терехову, який помер через алкогольну залежність... Театрали можуть пригадати аншлагові постановку 2012 р. у майстерні «Сузір’я», коли до п’єси Р.Білецького звернулася молода режисерка Вікторія Філончук  і залучила двох акторів ТЮГу на Липках — Олександра Чмихалова та Павла Кільницького. Але виставу зняли з репертуару бо Олександр 17 серпня 2015-го наклав на себе руки через нещасливе кохання і помер коли йому було 28 років...

До речі, цьогоріч у березні в Театрі на Подолі, в Залі ім.І.Славінського показували рівненську версію «Розмови, якої не було», де Ігор Ніколаєв зіграв роль Героя, а Олег Ягелюк виступив у образі Ігоря. Критики дуже тепло сприйняли виставу і тоді виникла ідея, аби ця постановка з’явилась у столичній афіші. Нині плани перетворилися у життя — а «Сцена 77» Оперти стала майданчиком, де ведеться відверта розмова про те, що губить людей у розквіті сил...У Ніколаєва вийшла жива, зовсім не депресивна вистава хоча складна й болюча тема сьогодення в ній піднята.

— Ми намагалися вийти на позитив і знаходити світло в кінці тунелю, — зізнається режисер. — П’єса Родіона Білецького зрозуміла не лише молоді, а й людям різного віку. «Спокуси» — алкоголь, наркотики, на жаль, — це наше сьогодення і не треба закривати очі, що цієї проблеми немає. Коли вистава народжувалась, то я думав, що вона буде орієнтована на молодь, а після прем’єри зрозумів, що тема болюча і для людей середнього, і навіть старшого віку. Бувають моменти, коли, в тій чи іншій іпостасі, ми стикаємося з пияцтвом чи наркоманами... У п’єсі чесно розказано про дискотеки, знайомства, життєві спокуси і виклики. У київській постановці я використовую сценографію Алли Локтіонової, яку вона запропонувала для Рівненського театру і додав ще свої вкраплення.

На сцені фактично немає декорацій. Лише окремі деталі — гітара, миски, окуляри з вусами, телефонні слухавки, пістолети для ігор у пейнтбол лікарняне ліжко... Цей мінімалізм підкреслює те, що після смерті у вічність із собою нічого не візьмеш. Лише вчинки і спогади... Це правдива історія про двох чоловіків, які роблять переоцінку цінностей свого життя. Сподіваюся, що глядачі багато чого для себе зрозуміють і не будуть робити помилок, які робили наші герої...

Актори Валентин Котенко і Максим Булгаков грають яскраво, кумедно, драйвово, пластично і проникливо про те, що головна умова для зустрічі друзів — не «де», а «коли»! Ми знаємо, що колись помремо, але живемо так, як ніби безсмертні. Не знаходимо часу, щоб поговорити по душах з найближчими. А в цій історії виявилося, що для того, аби поговорити, Герою потрібно було самому опинитися в... реанімації, і лише тоді разом із Ігорем згадувати дорогі серцю деталі дружби, веселі та сумні, миті, які зігрівають серця...