МЕНЮ

Коронний щоденник, спецвипуск

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, «День»
15 травня, 2020 - 10:29
Що я бачу на Оболоні

Під наскрізним заголовком «Коронний щоденник» я публікую на сайті «Дня» нотатки про карантинні будні. Адже, коли світ зменшується до новин у моніторі та території, яку ти здатний пройти, не перевтомлюючись, пішки, то плин днів стає особливо відчутним й пошук розмаїття в цьому монотонному потоці складає неабияке завдання. Саме такий заголовок підійде тут якнайкраще.

Отже, моє знаряддя проти рутини — чорне, з лінзами, висить у мене на шиї. Купив я цю камеру три роки тому, вирішивши, що годі з мене аматорських «мильниць» і треба виходити на вищий рівень.

Якщо раніше я пускав її в хід час від часу, то тепер вона стала незамінною. Беру її при поході в продуктовий через дорогу чи в аптеку. Камера — навіть не додаткове око, це ще й особлива опція мозку, якась виносна залоза, що викидає тобі в організм спонукаючі гормони, так що тебе охоплюють неспокій і азарт, ти кидаєш свій комп’ютер, до якого, здається, прикипів наче молюск до дна судна, і йдеш на полювання.

ДО ВОДИ

Отут і запитання: що такого можна фотографувати в спальному районі?

Ок, Оболонь — не зовсім типовий «спальник». Прилягає до Дніпра, має зелені зони, є місцем поселення доволі заможних і відомих людей. Та все ж, якщо мета — міські красоти, то в стандартній бетонно-скляній забудові їх не особливо розгледиш.

Але це якщо не шукати.


Я НЕ В НАСТРОІ , ЩО НЕЯСНО

В якості буркотливого відступу: варто б якось окремо розвідати, чому радянським планувальникам спало на думку заповнювати стандартними дев’ятиповерхівками величезні аморфні «острови», всередині яких заїжджій людині абсолютно неможливо знайти потрібний будинок? Ці двори літерами «П» і «Г», ці штамповані дитячі майданчики, ці витоптані пустирі, ці безіменні проїзди, ці хаотичні тополі, ці опецькуваті щитові й непрохані гаражі — що це за гра, який результат вона передбачає? Сховати людей, що тут живуть? Заплутати проклятого ворога? Прикинути, як воно буде при комунізмі?

Власне, я живу в такому великому «П». Є аж дві пісочниці, є повноцінний, навіть з освітленням, спортмайданчик, на якому ганяють у футбол та баскетбол. Ростуть абрикоси й вишні, а також шовковиці — одна з них просто величезна, щоліта асфальт під нею синій, птахи там пасуться. Найчастіше в дворі я й фотографую птахів та котів, котрі інколи влаштовують цілі спектаклі. Ще вечорами, на смерканні, можна, не виходячи з квартири, впіймати особливий момент:  у шибках навпроти відбивається сонячне проміння, що впало на вікна з моєї сторони, і виходить так, що протилежна стіна вже в затінку, а у шибках на ній суцільний розлив бурштину.

На кордоні двору — дитяча стоматологія; неодмінна ознака теплого сезону — лемент і вереск нажаханих лікарняними процедурами дітей крізь прочинені кватирки другого поверху. Якщо пройти повз цю катівню, проминути школу й стадіон, потрапиш прямо на Біле озеро. Не злічити, скільки вдалих кадрів я там зробив. Найкраще буває на Білому знов-таки надвечір, коли сонце заливає будинки, а ті відбиваються у воді: навіть найнудніша висотка в таку мить стає Тадж-Махалом.


ЄНОТ НА ВИГУЛІ

За озером — вулиця Героїв Сталінграду, найдовший, мабуть, у всьому Києві дім, №5 по вулиці Прирічній, того типу, який називають «Китайська стіна», а за ним — інакша реальність. Оболонська набережна.

Я твердо переконаний, що у нас вона набагато краще, ніж деінде в місті. Це наша вітрина, наша гордість, наш Монмартр, Єлисейські поля й Копакабана водночас. Підеш наліво — зануришся в ліси й чагарники, загубишся посеред дюн, у яких ростуть дикі троянди і ніщо не нагадує про присутність людини. По лінії води проходить кордон Києва, протилежний берег, так само зарослий і безлюдний — це вже область. Звісно, є нудистський пляж. Інколи літають мотоциклісти. Одного разу бачив жінку, що стояла біля машини й співала. Всю набережну звідси видно як на долоні через затоку Собаче Гирло. Краєвиди розкішні.

Якщо ж податися по набережній праворуч, то цивілізація наростатиме.  Ліхтарі й лавочки, мотузковий парк для дітей, алея скульптур, особняки багатих, поле для гольфу, ще трохи, ще — і ось він. Парк «Наталка».

Гуляючи там, почуваєшся, наче ти опинився... ні, не в Америці, в тій-такі Україні років через (будьмо оптимістами) 50, коли пострадянські пошарпаність, бруд і злидні стала предметом історії. І велодоріжки і просто доріжки і лабіринт і гойдалки і все доглянуте і цвіте сакура і люди від того краєвиду стають людьми і йти звідти не хочеться. Єдина загадка цієї втіленої утопії — чимала закинута споруда, напівциліндр з вентиляційною шахтою нагорі; трохи схоже на бетонну субмарину. Що воно й для чого — незрозуміло, але щовесни на її тлі цвітуть усюдисущі абрикоси — дуже ефектно, самі просяться в кадр.

Я б на місці адміністрації пофарбував це одоробло в жовтий колір. Ну, ви зрозуміли.

ДО КРАЮ

Центральна вісь району — Оболонський проспект. Зазвичай я проїжджаю під ним у метрі. Цього ж разу нарешті твердо вирішив дійти до кінця. Тобто до початку.

Знахідки почалися за перехрестям з Маршала Малиновського. Далі проспект йде між двох озер — Йорданського й Кирилівського. Перше більш занедбане, але все одно мальовниче. На березі другого я надибав раніше тут відсутній парк металевих скульптур, явно розбитий коштом власників нових будинків, нарешті зданих тут в експлуатацію. Скульптури ці інколи занадто сентиментальні, інколи влучно гротескові, але в сполученні з водою та охайно підстриженим комишом виглядають доречно в будь-якому разі.


РОБОТА МОВЧАЗНОГО ДЖО

Але далі, прямуємо далі. Ніколи я ще забирався так далеко. Невже тут дійду до кінця відомих мені земель, звалюся з краю моєї пласкої планети? І ось воно, так. Кінець світу. Перехрестя Оболонського з Бандери. Це все.

(Далі — гамірна, постіндустріальна, залізна Петрівка. Якщо продовжувати, то перейдеш залізницю по мосту, а потім по промзонах, по Електриків, Межигірській, крізь Поділ і вгору. Гугл показує, що шлях до Майдану пішки займе 2 години, але який сенс? Центр порожній, жахливо порожній. Один раз туди вибрався трамваями, більше не хочу: порожнє місто не просто нудне, воно лякає).

На початку Оболонського — цілком мирна автозаправка. А далі, за шляхопроводом — головний монстр моїх коронних блукань. Величезний, метрів 5 заввишки, бульдог. Сидить, прикидаючись пластиковим, на задніх лапах, і витріщається в бік залізниці.

Знаю — він стереже нас. Наш Оболонський лімб. А якщо навіть ворог пройде, то загубиться в наших дворах, ув’язне в наших дюнах, потоне в Собачому (якому ж іще!) Гирлі.

А так-то ми всім раді.

Окрім того, у нас є ще стіни.

А на стінах пишуть. І малюють.

ЛІТЕРИ

Кумедні, абсурдні або поетичні написи я почав збирати давно. Ловив їх у самих різних місцях. На Оболоні колекція значно збагатилося. Нижче — добірка діамантів районного масового несвідомого.

«Сон» — постійно різними шрифтами

Тричі на табличках різного кольору покладених на землю:

«Не лийте воду

Не лийте воду

Не лийте воду»

«Егор хлеб ест хлеб»

«Говядина»

«Цвет брюле»

 «Соответственно»

«Писяю стоя»

 «И палец об палец не ударил!» (чомусь поруч зі стилізованим писком лисиці)

 «Утепление квартир», внизу дбайливо дописано «ураном»

«Если есть рожденное и есть нерожденное, значит, есть и ненерожденное»

«Ворог завжди не спить

Ворог завжди поруч

Ворог кожну мить чекає на твій гнів»

«Чернигов, Севастополь, Одесса... Я не был в Ровно!»

«А я был в наркодиспансере»

«Любовь. Музыка. Искусство. Кокаин»

«Мне 28 лет. Я стану примером для сына»

«А ты безумен?»

«Здрасьте, Вася, я знеслася, куда яйца положить?»

«Интернет — читай: «Опасность биопаспортов». «Чип на лбу». 666 — на дачу. — Денег не будет... В секонд...»


РОБОТА МОВЧАЗНОГО ДЖО
 

Нагорі іншим шрифтом дописано:

«Розвивайся»

і

«Кохай»

При цьому «Кохай» закреслено.

«Инка, дай водки!» — «водки» закреслено, дописано «любви»

«Пеппа не за «Динамо». Пеппа за смерть»

«Нет Бога кроме Бога»

«Что, если госпредприятия — предприятия Господа?»

«Я і не знав,  що ми такі сильні

Я вважав, що в війну грають тільки малюки»

«Пытаясь понять что-то важное, я перестал понимать что-либо»

«Кінця світу не буде!

МАЛЮВАННЯ

Те, що у нас один з найбільш багатих на графіті районів, відомо. Але, знов-таки, карантинна пауза допомогла віднайти цілі родовища.

Почати треба, звісно, з Мовчазного Джо.

Він (вона? вони?) підписується англійською Silent Joe. Я не пам’ятаю, коли його малюнки з’явились уперше, але тепер Оболонь без них уявити неможливо. За межами району його робіт немає. Базовий образ один і той самий: профіль чоловічка  з круглими очима, довжелезним носом і доволі сумним обличчям.

Спочатку Silent Joe працював доволі однотипно. Згодом серед його створінь з’явилася своя ієрархія.  Вони почали реагувати на оточуючі обставини: наприклад, тривалий час на стіні будинку біля ринку на Героїв Дніпра довгоносик у капелюсі і з кошиком крокував у напрямку до торгівельних рядів. Інший носатий досі плещеться у ванні біля під’їзду на Оболонському проспекті під закликом «Дайте воду!»

Часто трапляються вінценосні особи — в коронах. Є діти, є родини дружні й розсварені, є денді в краватках-метеликах і в циліндрах, є Диявол і є Бог, є блазні й панки, є Санта-Клаус і Повішений з карт Таро, є джини і прості «пацики» в спортивних костюмах, є майстер Йода з «Зоряних воєн» — єдиний в трьох подобах, є Наполеон і Супермен. З часом Джо став винахідливішим — з’явилися зовсім неймовірні істоти на кшталт офіціанта з чужою головою на тарілці, клонів, що проростають з носів одне одного, меланхоліків з морським тризубом замість носа, а вершина цієї барокової оптики — чорно-білий мурал на пів стіни на вулиці Тимошенка — ніс розрісся й перетворився на заплетену й заплутану структуру — щось на кшталт симультанної ілюстрації до тої самої повісті Гоголя, тільки пригоди носа злощасного майора показані не в часі, а в просторі.

Причому їхня цивілізація розвивається, ще  біонічним шляхом: вже з’явилися довгоносик-ракета и довгоносик-гвинтокрил.

Другий анонім селить на поверхнях шаржованих прямокутноликих недотеп с великими виряченими очима, доволі здивованим виразом обличчя й інколи цигаркою в кутку рота. Носів, до речі, в цих спантеличених курців майже немає.

Третій партизан обводить червоною фарбою технічний проріз унизу ліхтарного стовпа, домальовує згори пару очей, брови, і — вуаля — «Крик» по-оболонськи.

Ще один майстер вандалізує стіни людськими силуетами в натуральну величину: виходять привиди-тіні, доволі зловісно. Є талант, що вкриває поверхні колосальною кількість дрібних абстрактних деталей, переважно прямокутних і круглих, через що виходить щось на кшталт схеми надскладного й абсолютно незрозумілого механізму. Інший деталізатор, навпаки, промальовує незліченні тонкі візерунки під якими завгодно кутами, тільки не прямими, додає різні завитки, східні мотиви й сентенції чистою англійською: виходить пост-хіповська галюцинація.

Малюють овочі (з воістину магріттівською точністю), птахів, звірів, людей, карикатурних вампірів, чужопланетян, богів, Будд, Ісусів, геть незрозумілих істот. Найбільша концентрація, практично картинна галерея — у дворах уздовж вулиці Тимошенка. Звісно, західним зразкам стріт-арту в тому, що стосується техніки, цей парад самовираження поступається, але з фантазією в районних вандалів усе гаразд.

Легальне малювання не настільки розмаїте — видно, що замовляють, «щоб було зрозуміло».  Розписані жіночими портретами МАФи — переважно кав’ярні та перукарні — не дивина. Є й серйозні мурали — наприклад, імпресіоністичне відтворення інтер’єру Софії Київської на фасаді багаповерхівки на Героїв Сталінграду руки іспанського автора Гонзало Борондо.


КИРИЛІВСЬКЕ ОЗЕРО

Біля «Мінської» на будинку намалювали хлопчика, що відсуває фасад з вікнами наче портьєру, за якою — блакитне небо з хмарками. Але найкраща в цьому сенсі — композиція вихідця з Донеччини, колишнього шахтаря Олександра Корбана неподалік від набережної. Коли дивишся здалеку, то бачиш  на двох сусідніх стінах хлопця й дівчину (зображення чорно-біле, стилізоване під малюнок олівцем), що приготувалися для танцю. Коли підходиш, то з кожним кроком постаті зближуються — аж поки не опиняються завдяки точно прорахованому перспективному ефекту на одній площині, майже торкаючись одне одного — тобто вони наче танцюють на твоїх очах. Я не пригадую настільки цікавої роботи серед усіх муралів Києва. Так що, знов-таки, є чим пишатися.

ОСЬ ТАК

Ось такий у мене район.

При цьому я н розповів і половини того, що ми тут з моєю камерою бачимо.

Карантин, кажуть, цього місяця закінчиться. І я рвону разом з усіма на Поділ, у центр. До музеїв, кав’ярень, музеїв, галерей, парків, вулиць, протестів. Всього того, що називають міським життям.

Але повернусь усе одно сюди. У мій оболонський сон.