МЕНЮ

Кліше як перли-2

Олексій КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України, професор. Фото надані організаторами фестивалю
5 вересня, 2019 - 10:00
Авіньйонський фестиваль 2019 року різноманітністю театральних висловлювань вивищував одну тему — душевного лідерства в умовах кризи соціальності

Продовження. Початок читайте у «Дні» за 22 серпня (№ 151)

Театральний фестиваль — це завжди зустріч із чимось небаченим, непочутим, незвіданим, врешті — з тим хвилюванням, яким не можна не поділитися.

Авіньйонський фестиваль 2019 року різноманітністю театральних висловлювань, здається, вивищував одну тему — тему душевного лідерства в умовах кризи соціальності, про яку сьогодні глибоко роздумують гуманітарії. «Нова парадигма людської соціальності виходить за межі економічної парадигми Аристотеля-Маркса з її натуралізмом і об’єктивізмом. На зміну абстрактно-загальним визначенням приходить проблематика полісуб’єктивної соціальності, проблематика конкретного ставлення людини до «не свого — іншого».

Страсбурзька вистава Блендін Саватьєр «Одиссея» за формою нагадує модні в минулому столітті диспути в комсомольському середовищі. Серед глядачів багато артистів, які піснями, танцями, автобіографічними історіями приєднують до сюжетів знятого в різних куточках світу фільму, який є персонажем вистави, документальним свідченням малознайомої реальності. На відміну від багатьох сценічних проведень теми міграції, її мотиви в цій «Одиссеї» не досліджуються. Зафільмоване життя настільки жорстоко інше, що в цьому немає потреби. Питання іншості, ставлення до неї виявляється потужним стимулом пізнання її, мотивації виходу за межі Я на зустріч іншому. Коли екранний мандрівник, подолавши труднощі, дістається до обраного берега, поволі яскравіюче світло в залі робить усіх глядачів зустрічаючими. Чоловік з екрану виявляється актором у залі, а його колеги спонукають привітати прибульця співом, усмішками, вітальним з’єднанням рук, ударами пальцями правиці по зап’ястку лівої руки. Цей жест у фіналі всім замінює оплески і стає жестом-символом спільноти, підтвердженням визнання порозуміння найціннішою перлиною людського спілкування.

Спектакль «Відданість» Климента Бонду — результат дворічного вигадування, формування й плекання драматичного ритуалу з 14-ма акторами Вищої школи драматичного мистецтва Парижа. Режисер зізнається в байдужості до нового реалізму. Саме поховані під попелом нашого часу змістовні театральні кліше мають зробити театр місцем, де можна почути слова без дидактизму, побачити безліч персонажів та архітипів, згадати постаті й символи. «І все це має стати актом відданості тому світові, який ми викликаємо на сцену. Закликати мертвих, щоб вони повірили в життя», — виголошує К. Бонду. Цей промовистий маніфест молоді актори втілюють у життя через прості історії з особистого життя, з’єднуючись у античному хорі, стаючи політичними фігурами різних часів, демонструючи емблемну танцювальну й пантомімічну пластику. І насправді час від часу виникає враження якогось нового існування мовної матерії.


«НАДІЯ НЕ ЗНАЄ МАЙБУТНЬОГО І, НА ЩАСТЯ...»

Виставу Олівера Пі, який певний час був директором Авіньйонського фестивалю після його засновника Жана Вілара, «Любовний тріумф» поставлено за мотивами казки братів Гримм «Дівчина Малеен». На запитання, чому режисер уже вчетверте здійснює сценічну адаптацію казок, пролунала відповідь цілком у вимірах кліше і перлів: «Казки Гримм — це не моральні історії, це — історії ініціації» і ще «Любов у цих казках не артистична і не буржуазна. Це визнання принципу походження світу. Персонажі врешті-решт визнають, що кохання веде їх, і вони не контролюють свою долю. За своєю долею вони лише хазяї інтелекту». В центрі сцени — крісло короля чи то клоуна з червоними щоками і вибілиними колами навколо очей, обрамлене гільйотиною. Такий образ королівського палацу, в темній башті якого замкнена дівчина, яка не підкорилася наказу батька піти проти свого кохання. Звичайно, фантазія, віра в бойову силу музики, пісні й танцю допомагає прекрасному принцу перемогти в битві за наречену. Перипетії казки, звичайно, густіші і змістовніші, але постановник усіляко наближає жанр до легкодумної оперети, крізь який промінчиками сутності подаються глибокі думки про сьогодення і театр. Ще раз слова Олівера Пі: «Якби мене запитали сьогодні, чому театр нічим не можна замінити, я відповів — тому що він найкоротший шлях від естетики до етики. І варто додати, що це — найкоротший шлях етики до естетики, який не є тим самим шляхом. Щоб створити акт політичної совісті, театр має лише відкрити свої двері. Навіть найаполітичніший із театрів більш політичний, ніж більшість декларацій споживацького світу. Хто не бачить, що індивідуалізм став ринковою цінністю і що капіталізм не зупиняється не лише для того, щоб стимулювати його, а й для того, щоб запропонувати індивідуалізм як унікальний голос інтелекту і самореалізації? І яке людське дійство в цьому великому технологічному супермаркеті все ще вчить нас радості бути разом? Бути разом — це стати натовпом або піддатися вібрації подавлених ефектів, це приймати їх і сподіватися на повернення основоположних міфів».


«ЛЬЮЇС VS АЛІСА» МАКА МАКЕФФА — НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР МАРСЕЛЯ

Танцювальна вистава «Оскара», представлена компанією Kukai Dantza та режисером Маркасом Морау захоплює пізнаванням культури країни басків («Оскара» походить від її ранньої назви «Еускара»). В реанімаційній палаті останні хвилини життя чоловіка наповнюються спогадами і роздумами про баскську культуру з її міфами, символами, традицією, яка не вмирає. На сцені з’являються чоловіки різного віку — чи його друзі, чи то він сам у різні періоди свого життя — і розквітаючими рухами закликають: «Якщо ви хочете дізнатися хто ви, танцюйте!». І насправді, дослідження людського тіла танцем, випробування його складними рухами, шаленим ритмом ніби підказують відповідь на запитання, що нас визначає — земля... мова... традиція... «Танці паломницькі», «Танці мечей», «Заключні танці», «Танці з прапорами» торують шлях до усвідомлення баскської ідентичності. В фіналі вистави чоловік, який помирав, опиняється на постаменті в національному костюмі, вдумливо і неспішно виконуючи останні рухи «Танку з прапором». Кожен із танцюристів знімає з нього і забирає на пам’ять один із елементів костюма. Врешті він залишається голим із прапором у руках у скульптурній героїчній і водночас геть позбавлений пафосу позі. Він — баск.

Сценічні пошуки духовних основ співіснування з часом, людиною і людством, вічним і сьогоденним, можливо, не додали яскравості й легковажності, якоїсь традиційної видовищності фестивалю, але саме тим надали йому глибини співучасті з глядачами, театром, усіма шукаючими перли змісту вічного буття.