Києво-Печерська лавра чи Києво-Печерський заповідник?
Через чотири роки виповниться 950 років із часу заснування Святоуспенської Києво-Печерської лаври. Це один із найстаріших у світі монастирів, який діє безперервно (за винятком кількох радянських десятиліть) без малого 1000 років і завжди залишається центром православної духовності і культури. Тут були укладені "Повість временних літ" та "Києво-Печерський патерик"; розквітнули іконописне мистецтво, друкарство, численні ремесла. Найвидатніші люди країни розбудовували й прикрашали лавру, дарували їй землі, приходили сюди спасатися і вмирати. Та в наш час духовна місія лаври відсунена на другий план, бо монастир став об'єктом гострих церковних і політичних змагань.
Святоуспенська Києво-Печерська лавра сьогодні нагадує радянську комунальну квартиру - на трьох квадратних кілометрах її території можна зустріти кого і що завгодно. Перш за все, це два головних "насельника" - Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) і Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник (далі Заповідник). УПЦ МП має тут чоловічий монастир (власне лавру), Духовну академію та вищу адміністрацію митрополії. У лаврі розміщуються також посольство Італії, кілька закладів Міністерства культури та Мінфіну, дві комерційні установи ("Атлант-1" і "Лаккі-Нет" на території Нижньої лаври) та ще багато інших орендаторів. Серед них - Історична бібліотека, Майстерні спілки художників, Всеукраїнський фонд ім. Олеся Гончара, "чужі" музеї тощо. Не дивно тому, що Києво-Печерська лавра стала однією з сучасних "гарячих точок", ареною боротьби за право її володіння чи використання. Найскладніших конфліктів два.
По-перше, це міжцерковна конфронтація, бо на право використання деяких храмів Верхньої лаври постійно претендує Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Київську патріархію підтримують віруючі, патріотичні рухи та деякі депутатські групи. Кульмінацією боротьби за лавру стало прийняття так званою "більшістю" Київської міської Ради народних депутатів рішення "Про передачу окремих об'єктів історико-культурного заповідника УПЦ КП" (документ №175 від 22 травня). Йдеться, зокрема, про Надвратну Святотроїцьку церкву, церкву Всіх святих та деякі інші споруди.
Безумовно, віруючі всіх українських православних церков мають історичне право вважати лавру своєю святинею. Однак, рішення Міськради, прийняте під час гострого протистояння церков, важко вважати чимось іншим, ніж провокацією, свідомою чи несвідомою. Бо, за словами голови Держкомітету в справах релігій Віктора Бондаренка, "розміщення двох ворогуючих церков за мурами одного монастиря приведе до подальшого загострення релігійної ситуації в столиці Україні та за її межами". Міністерство юстиції України, яке провело експертизу постанови №175, визнало, що Київміськрада "при вирішенні цього питання вийшла за межі своєї компетенції" і її постанова не має "достатньої правової обгрунтованості". Адже Національний Києво-Печерський заповідник є об'єктом державної, а не комунальної власності і, як такий, підпорядковується Кабінету Міністрів України, а не Міськраді. Може варто нагадати, що існує простий спосіб спільного використання лаври всіма українськими православними - їм треба тільки об'єднатися в одну церкву.
Окрім міжцерковних існують також протиріччя між митрополією УПЦ МП та державою, яку представляє дирекція заповідника і її генеральний директор Сергій Кролевець. Більша частина цих непорозумінь базується, як завжди, на неповній врегульованості правових відносин між ними. З одного боку, церква вважає лавру - як і все інше колишнє церковне майно - своєю законною власністю, якою вона, лавра, і була протягом багатьох століть (не рахуючи, звичайно, радянські часи). І церква бажає бути повним хазяїном "у себе вдома", а не узгоджувати кожну "дрібницю" з державними чиновниками.
З іншого боку, Києво-Печерська лавра є Національним заповідником, тобто державною власністю; більше того, вона внесена до переліку об'єктів всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. За словами п. Кролевця, тут накопичено понад 500 тисяч одиниць зберігання дорогоцінних історичних і художніх об'єктів. Чи має церква достатньо спеціалістів, культури та часу, щоб взяти на себе всю відповідальність за такий "об'єкт зберігання"?
Дуже важливо підкреслити, що коли Нижня частина лаври була передана УПЦ МП у безстрокове і безкоштовне використання, вона не перестала бути заповідною зоною. За її збереження продовжує нести повну відповідальність дирекція заповідника. Невичерпним джерелом конфліктів між канцелярією намісника лаври і дирекцією заповідника є, за словами п. Кролевця, те, що документи про передачу УПЦ МП Нижньої лаври у безстрокову оренду не конкретизують зобов'язання церкви стосовно історичних пам'яток. Документи не передбачають, зокрема, юридичної відповідальності церкви за будь-які порушення режиму Заповідника чи за ігнорування вимог його дирекції, пов'язаних з охоронними функціями. Церковна адміністрація, очевидно, вважає, і не безпідставно, що держава не буде судитися з церквою. Може тому ченці іноді дозволяють собі те, на що ніколи б не наважилися миряни (це, наприклад, напад на озброєний міліцейський пост біля будівлі №45 чи поховання ченців в санітарній зоні).
Намісник Києво-Печерської лаври єпископ Павло має свою правду і правоту. За словами владики Павла, "він не має навіть права вбити гвіздок" і кожен крок повинен оформляти документально. Надмірну бюрократичну складність процедур, пов'язаних з одержання ордеру на ремонт, визнає й п. Кролевець. Це тим більш обтяжливо, що в лаврі ведеться активна реставрація, відбудова, ремонт. Але ж других охоронних процедур досі немає, а "закон є закон", твердить п. Кролевець, особливо, коли йдеться про "власністю народу України".
Протиріччя між державою-власником і церквою-орендатором можуть найближчим майбутнім ще загостритися у зв'язку з розвитком так званого монастирського туризму. Цей вид туризму вже набув популярності на Заході; його перші кроки зроблені і в Україні. Так архієпископ сімферопольський Лазар (УПЦ МП) цього року благословив екскурсійні тури православними святинями Криму (спільне починання Паломницького відділу єпархії та Міністерства курортів і туризму). У багатьох курортних містах Криму можна бачити яскраву рекламу, що закликає відпочиваючих відвідати ті чи інші діючі монастирі. Йдеться про дуже прибутковий бізнес, і тому змагання церкви за безконтрольне використання державної власності, і саме такої, яка має історичну чи художню цінність, посиляться. Ситуація вимагає з боку влади додаткового і більш детального регламентування умов використання і збереження церквами історичних пам'яток. А з боку церкви - поваги до чинних законів та урядових постанов.
А щодо Києво-Печерської лаври, то єдиним рішенням є мирний симбіоз заповідника і церкви, взаємна повага до важливості і законності суспільної місії протилежної сторони. Тільки на цьому шляху національна святиня дійсно стане зразковим заповідником та ідеальним монастирем.
