МЕНЮ

Кар’єра Володимира П.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
12 березня, 2019 - 19:12

Документальний фільм режисера українського походження Віталія Манського «Свідки Путіна» вже у назві містить апокаліптичну іронію. Путін постає таким чином в ролі метафізичної сили, божества, яке потребує для звеличення своїх діянь відданих свідків.

Манський і сам був одним із них, коли в 2001-му випустив цілком компліментарну картину «Путін. Високосний рік». Деякі матеріали з тих зйомок є і в «Свідках».

Дія фільму починається 31 грудня 1999 року, коли перший президент Росії Борис Єльцин виступив з телезверненням, у якому оголосив про передачу повноважень тимчасовому виконувачу обов’язків президента Володимиру Путіну. Подальший сюжет організовано як поєднання двох хронік: напівофіційної з життя Путіна і суто родинної — знятої в квартирі Єльцина. Манський на додаток активно коментує події за кадром.

Бачимо, як Путін провідує свою колишню вчительку, як неформально спілкується в своєму передвиборчому штабі, зустрічається з Тоні Блером, відвідує місце здійснення теракту в Москві. Манський, до речі, стверджує справжній початок сходження другого президента Росії до влади — 8 вересня 1999 року, коли у Москві вибухнув перший будинок і далі пішли криваві теракти по всій європейській частині Росії.

Але цікавіше інше: тотальний ентузіазм, з яким перемогу Путіна в 2000-му зустрічають що в оселі Єльцина, що в передвиборчому штабі. На другій локації картина дуже прикметна: Манський показує й називає поіменно Лесіна, Павловського, Суркова, Чубайса, Касьянова, Швидкого, Юмашева, Дмитра Медведєва. Майже всі вони давно відсторонені від влади, перейшли в опозицію, дехто загинув за нез’ясованих обставин, а дехто — як Немцов, який коментує щось на задньому плані в телевізорі, — за цілком навіть зрозумілих. І коли дивишся зараз на захоплених кадром лібералів, демократів, антикомуністів, колишніх дисидентів, то питання виникає мимоволі й далеко не вперше: невже вони правда вірили, що ця Крихітка Цахес, цей новоявлений Артуро Уі буде гідним наступником, виконає всі їхні настанови й продовжить «веселі дев’яності» до переможного кінця?

Судячи з усього — так. Переконали самих себе.

Але фінал фільму — не про свідків. А про народ. Звичайних, пересічних росіян на вулиці. Чоловіків, жінок, старих, молодих. Манський довго водить камерою по їхнім обличчям.

Народ німує. Кар’єра Володимира П. триває.