МЕНЮ

Iрма ВIТОВСЬКА: «Кінематограф – це інформаційна самоідентифікація нації...»

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
9 серпня, 2019 - 13:32
Популярна актриса — про мрію дитинства, зміну долі та паліативну допомогу

Ірма Вітовська сьогодні — одна з найпопулярніших і найзатребуваніших актрис в Україні. Лише нинішнього року вона отримала премію Національної кіноакадемії «Золота Дзига» «за найкращу жіночу роль», зігравши  86-річну бабу Присю у фільмі Володимира Тихого «Брама», і стала власницею «Золотого Дюка» «за найкращу акторську роботу» в повнометражному режисерському дебюті Антоніо Лукича «Мої думки тихі» на Одеському міжнародному кінофестивалі, що нещодавно минув.

«Жінка року-2018» і лауреат премії «Кіноколо» (найкраща актриса-2018).  Перший лауреат премії Women in art від HeForShe в категорії «Театр і кіно», створеної Українським інститутом МЗС і ООН 2019 року. Кілька років поспіль входить у топ відомих людей мистецтва й громадських діячів  за версіями видань «Новий час» і «Фокус».

«Я СХОТІЛА СТАТИ АРТИСТКОЮ, ПОБАЧИВШИ НА СЦЕНІ ВІТАЛІКА ЛИНЕЦЬКОГО»

— Ірмо, за кілька останніх років ви стали неймовірно затребуваною у вітчизняних режисерів, популярні й улюблені глядачами. Вам підвладні найсуперечливіші амплуа в акторській професії — від шикарної   красуні-стерви (телесеріал «Акула») до 86-річної сільської старенької (вистава «Сталкери», фільм «Брама»). Я абсолютно переконана, що подібних  перевтілень неможливо досягти лише лицедійським ремеслом, цей дар закладений на генетичному рівні. Тобто ви повинні були, мені здається, з дитинства почуватися актрисою. Тому я була здивована, що це  зовсім не так, що ви й не думали про вабливу для більшості дівчаток кар’єру артистки, а бачили себе в дорослому житті археологом,  вступали на історичний факультет. Дякувати Богу (для нас, глядачів), безуспішно.

— Усе так. Історію я любила завжди, скільки себе пам’ятаю. Археологію ж обрала тому, що тут необхідно самому шукати й робити відкриття. Плюс романтика археологічних експедицій (як і в кіно, до речі, коли постійно мігруєш).

Для себе я перипетії власного життя й долі пояснюю причинно-наслідковими зв’язками, приблизно так — історик, дослідник, актор. Це люди, які докопуються до першопричини, чи то вони знаходять стародавнє, нікому не відоме городище, чи то виходять на сцену (входять у кадр), щоб розповісти  історію.

У мене в дитинстві була свого роду манія — я обожнювала розглядати старі фотографії, портрети людей, які давно померли, в музеях. Думала в ці моменти, чим вони жили, що з ними сталося після того, як позували фотографові або художникові. Особливо вабили мене фотографії моїх ровесників, яких уже давно не було на світі. Я гостро відчувала трагедію дітей, які пішли під час Голокосту або Другої світової війни. Розуміла, що на старих знімках вони щасливі й не здогадуються, що незабаром з ними станеться. А я знаю про це. Ось таке поєднання миттєвого щастя й близької трагедії розбурхувало мене незвичайно. Мені й сьогодні, в акторській професії, дуже цікаві персонажі, що існують на межі зламу долі.

А остаточно я «захворіла» на історію, коли прочитала книжку Моріса Дрюона «Прокляті королі». Почала сама будувати генеалогічне древо французьких династій від Гуго Капета до Бурбонів. А потім —  збирати відомості про Польсько-Литовське князівство, про гетьманів України, про ті періоди нашої історії, що були викинуті з радянських шкільних підручників. Мені й досі здається, що той час і його герої — клондайк для вітчизняного кінематографа,  для національної самоідентифікації, якщо його уважно вивчити.

Далі — більше. У 80-х роках, коли я ще вчилася в школі, дуже захопилася філософією «Руху». Теща мого тата в другому шлюбі (батьки розлучилися цивілізовано, і я часто бувала у них вдома) була переконаною «рухівкою», мені давали читати заборонену у той час літературу, пояснювали якісь речі, які радянській школярці  складно було зрозуміти. Одного разу я, до речі, дуже різко й врозріз із загальноприйнятими догмами висловилася на уроці історії, начитавшись «непопулярної» літератури. Добре, що вже була перебудова! (Сміється.)

— А чому такий інтерес до історії Польсько-Литовського князівства? У вас є польське або литовське коріння?

— Є. Моя бабця Іванка Ярицька (по батькові) має польське коріння. По маминій лінії — латвійське, російське, українське коріння (чорнобильське й західно-галичанське).  Тому моя майже нездорова любов до історії залишилася досі. Якщо ви прийдете до мене в гості й відчините книжкову шафу, побачите, що літератури з історії, етнографії, фольклоризму, мовознавства, міфології у мене, мабуть, більше, ніж з театральних предметів. Я вважаю, що це дуже важливо, оскільки, читаючи ці книжки, ви дізнаєтеся не лише хронологію подій, а й атмосферу того чи іншого часу, звички й манери покоління, що жило в ті роки.  Розумієте, як усе довкола змінюється з геополітичними, зовнішньо- і внутрішньополітичними катаклізмами.

— Проте, незважаючи на пристрасну любов до предмету й глибокі знання, ви все-таки провалилися на вступних іспитах?

— Мене завалили на диктанті, що не стосується предмету.  Норми приймання до таких вишів були ще радянські... Ну, а все моє оточення вперто   радило  вступати до театрального. У мене був невеликий досвід участі в театральному гуртку, причому головним мотиватором записатися до нього став Віталік Линецький, якого  я побачила там на сцені. Пам’ятаю, сказала тоді: «Якщо ви мене навчите грати так, як цей хлопчак, згодна ходити до гуртка».

«22 РОКИ ТОМУ Я ПРИЙШЛА ДО МОЛОДОГО ТЕАТРУ, Й НІ РАЗУ НЕ ПОШКОДУВАЛА ПРО ВИБІР»

— Отже, після фіаско з історичним факультетом я отримала направлення  від  Івано-Франківського  театру (не можу тут не згадати чудового актора Сергія Романюка, який уже помер, а тоді був головою приймальної комісії й побачив у мені майбутню артистку)  і поїхала вступати до Львівської консерваторії, де в той рік набирали драматичних акторів. До речі, на перегляд до театру зі мною прийшов тато, але коли він побачив величезну чергу (я виявилася останньою, тридцять третьою!), сказав: «Пішли додому! Тут усі такі талановиті, тобі нічого не світить». Ось цими словами він мене й зачепив! Я вийшла на сцену, «відшарашила» якийсь танець, справила враження!

У результаті вступила. Не без пригод, але вступила. Просто спочатку я думала, що направлення від  театру вже і є вступ! А що ще етюди якісь треба  показувати, й гадки не мала! (Сміється.)

І почалося моє львівське студентське життя. Абсолютно не схоже на колишнє. Я завжди була допитливою, начитаною дівчинкою, але дружила з поганими компаніями. А у Львові потрапила до абсолютно іншого світу — до вищого світу шляхти. Мені треба було швидко вивчити сольфеджіо, щоб навчитися хоча б читати ноти (все-таки акторський факультет при консерваторії), почала ходити до філармонії. Мене оточували чудові вчителі. Мій майстер, один з найкращих педагогів України Богдан Миколайович Козак, який створив унікальну акторську школу. Педагог з  вокалу Тамара Сафроновна Дідик, чоловік якої співав у Празькій опері. Хореограф Володимир Когут. Майстер зі сценічної мови Любов Яківна Каганова. А чого варте  спілкування з  Марією Крушельницькою! 

До того ж поряд з нашим був гуртожиток  художників, і, спілкуючись у цьому середовищі,  я почала потроху знатися на візуальному мистецтві. Уже на другому курсі мене запросив до театру ім. Леся  Курбаса Володя Кучинський. Паралельно я виходила на  сцену  в масовці у виставах Федора Стригуна й   Алли Бабенко в Національному академічному драмтеатрі ім. Марії Заньковецкої.

— Тобто, якщо я правильно розумію, ваше життя розділилося на «до і після», змінилися пріоритети —  коло інтересів і  спілкування? Іншими словами, змінилися життя й доля?

— Не зовсім так. Якщо Івано-Франківськ прищепив мені любов до книжок, історії (у мене, до речі, ще й дідусь був паламарем у церкві, що також не могло не позначитися на моїх пріоритетах), то Львів остаточно й безповоротно сформував мене як особистість. Він виліпив «хребет» з  цінностей, які залишаються й досі. Проте я, крім занять акторськими предметами, багато спілкувалася, дружила з істориками й етнографами,  студентами  університету імені Івана Франка. Моя любов до історії перетворилася на хобі, але я не відпускала її від себе. Коли  вчилася на першому курсі (у мене була депресія, здавалося, що  все роблю неправильно, навіть хотіла кинути навчання), мій дідусь сказав: «Ти обрала такий шлях, де я нічого не можу тобі підказати. Але знаю одне: якщо ти миєш підлогу, роби це так, щоб нікому не треба було її перемивати після тебе. А ти в своїй професії повинна ще й вимити її якимсь незвичайним чином, до якого ніхто не додумався, —  носом, наприклад».  Я назавжди запам’ятала це повчання. Прагну дотримуватися його, хоча не завжди вдається: актор — професія залежна. І від інших департаментів, і від  особистих можливостей. Але такий мій  шлях,  я сама його  обрала. Зрозуміла це, коли ми, студенти четвертого курсу, поїхали на гастролі до Німеччини й отримали приз глядацьких симпатій «Найкраща театральна школа». Навіть трохи раніше. Коли успішно показали нашу дипломну виставу «Натусь» за Вінниченком на фестивалі «Березіль» у Києві. Нас подивився Станіслав Анатолійович Мойсеєв і запросив мене на роботу до Молодого театру. А потім і Сергій Данченко зробив пропозицію вступити до трупи театру ім. Івана Франка. Я довго думала й обрала Молодий, бо була в той час просто зачарована виставою «Дон Жуан». І ось вже 22 роки служу в цьому театрі.  Щоправда, був час, коли я активно працювала на телебаченні (і в телепроектах, і ведучою, потім декрет) і мало грала в театрі. «Четверту сестру», «Торчалова». Але все-таки грала.

«ЛЕСЯ+РОМА» СТАЛИ МОЄЮ ПЕРЕПУСТКОЮ ДО МЕДІЙНОГО ПРОСТОРУ»

— Ви не шкодуєте часу, витраченого на телепроекти? Хоча  саме завдяки ним, у першу чергу телефільму «Леся + Рома», який протримався на екрані чотири роки, актрису Ірму Вітовську почали впізнавати не лише театрали, а й масовий глядач?

— Звичайно, ні. 2004 року ми стартували з проектом «Леся+Рома» (це канадський формат, адаптований під українські реалії). Він мав тоді величезний успіх у телеглядачів, ми отримали «Телетріумф» за найкращий телесеріал. Пам’ятаю, коли були на гастролях у Севастополі, де, мені здавалося, серіал мало хто дивиться, нас зустрічали оплесками. Ба більше, мені було важко відірватися від цього образу, я навіть перефарбувалася в блондинку, подарувавши Лесі рудий колір волосся, і тривалий час відмовлялася від аналогічних пропозицій. Розуміла, що тиражувати  улюбленого персонажа —  згубний шлях для актриси. Узяла паузу. А  2009 року режисер Анатолій Матешко в буквальному розумінні слова протягнув мені руку допомоги, запросивши на роль такої собі стерви в серіал «Акула». Потім був телесеріал «Аркуш чекання», за який я також отримала премію «Телетріумф» в номінації «Актриса телевізійного фільму», інші ролі.

«МІЙ ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО В КІНЕМАТОГРАФІ — РЕЖИСЕР ОЛЕСЬ ЯНЧУК»

—  Проте всі ці роботи — телевізійний формат. Не мені вам розповідати, що фільми для великого екрану й телевізійні проекти — дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Коли відбувся ваш дебют у кіно?

— Мій хрещений батько в кінематографі — Олесь Янчук. Дебютувала я в його фільмі «Нескорений», де зіграла  зв’язкову «Нусю». І потім працювала в усіх фільмах Олеся Спиридоновича — невеликі ролі  в  «Залізній сотні», в «Владиці Андрії», роль дружини Петлюри в «Таємному щоденнику Симона Петлюри».

— Нинішній рік став для вашої акторської кар’єри особливо значимим. Премія Національної кіноакадемії «Золота Дзига»  за найкращу жіночу роль у фільмі Володимира Тихого «Брама», і «Золотий Дюк»  за найкращу акторську роботу  в дебютній стрічці Антоніо Лукича «Мої думаки тихі». Ви сьогодні — одна з найпопулярніших українських актрис. Гірко казати про це, але якби не було Майдану, війни на Сході,  можливо, й не було б такого сплеску у вашій кар’єрі, оскільки ще кілька років тому на головні ролі у вітчизняних фільмах режисери запрошували розкручених російських зірок.

— Мені здається, настав час, коли держава почала розуміти, що кінематограф         — це інформаційна самоідентифікація нації, її імідж, її амбіції. Усвідомлювати, що Україна — одна з найбільших країн Європи, і світ може дізнатися про її красу, духовне багатство, людей, завдяки   кінематографу, зокрема. Це не завжди легкі, милостиві послання, деякі фільми настільки приголомшують, що неможливо заснути після перегляду.

— Після яких потрясінь ви не могли заснути?

— Якщо брати світову класику — після «Списку Шиндлера», «Піаніста», фільмів Альмадовара, Звягінцева. Багато фестивальних  стрічок (я нинішнього року була головою міжнародного журі на «Молодості») справили на мене велике враження. Мені б дуже хотілося, щоб українські актори більше дивилися авторське, фестивальне кіно. Це для нас свого роду тренінг. Унікальний тренінг. Мені нещодавно Влад Троїцький розповів, що на заході в театральних школах регулярно проходять акторські курси, які відвідують і зірки першої величини. Вони не ігнорують їх, бо постійно хочуть вчитися чогось нового.  А мої колеги, на жаль, поки цього не розуміють, мені здається.

На Одеському кінофестивалі вдалося щось подивитися?

— На жаль, я приїжджала всього на кілька днів перед закриттям. У Києві була презентація телесеріалу «Подорожник», який восени стартує на Новому каналі. Це серіал для родинного перегляду. Там зібралася хороша акторська компанія — Олеся Жураховська, моя антагоністка, Слава Довженко, італійський актор з українським корінням Олександр Демченко, котрий грає мого чоловіка, Наталія Сумська, Вітя Андрієнко,  Ірина Дорошенко, Алла Сергійко. Багато цікавих молодих акторів. Подивимося, як глядач прийме його  —  прем’єра 9 вересня.

«Я ДОПОМАГАЮ  ДИТЯЧІЙ  ПАЛІАТИВНІЙ СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИМ АРТ-ПРОЕКТОМ»

— Сьогодні багато артистів стараються, як можуть, допомагати армії — хтось їздить з концертами, хтось працює волонтером. У вас є такий досвід?

— Коли стався перший Майдан і Помаранчева революція, я  не була медійною персоною,  2004 року ми лише почали знімати серіал «Леся + Рома», він ще не став популярним. Але я ходила на протести. Потім  — «мовний» Майдан, Харківські угоди, де я також брала участь. Отже, у мене давня практика громадської діяльності. Тому цілком логічно, що я із самого початку підтримала Євромайдан. Мені було дуже важко, лякала невідомість — що ж буде з країною. І я тоді вийшла на сцену сказати свої слова підтримки та надії. Незабаром мені написали: «Усе, Ірмо, кіна не буде, театру теж...» Я відповіла: «Як судилося...»  Я не боюся помити посуд у «Макдональдсі», але честь ніхто не відміняв. А Бог завжди виведе, хоч би яким важким був шлях.

Сьогодні ми маємо те, що маємо. Тому я мобілізую себе по-філософському: «Роби, що мусиш, і будь, що буде». І тому, напевно,  виник мій соціальний проект «Оскар і Рожева Пані» для дитячої паліативної системи.

— Що це за проект, можна детальніше?

— Ця історія почалася давно.  2011 року, в «чистий» четвер я виписалася з пологового будинку. Цього дня мені зателефонували й попросили стати амбасадором у проекті STOP.БІЛЬ, який   лобіював таблетований морфін для тяжкохворих пацієнтів. Я навіть не роздумувала — в такий день гріх відмовлятися від пропозиції, яка, до того ж, може полегшити долю приречених людей.  Потім до цієї історії приєдналися письменники Андрій Курков і Сергій Жадан. З часом я зрозуміла, що дитяча паліативна система — це дещо інший напрямок. У мене самої було маленьке дитя, і думка, як можна допомогти малюкам, не давала мені спокою. 2015  року я отримала гранд від фонду «Відродження» на некомерційний арт-проект «Оскар і Рожева Пані». Це театральна постановка за романом Еріка-Еммануеля Шмітта, в основі сюжету якої 13 листів безнадійно хворого хлопчика Оскара до Бога. Він просить його про милосердя, про радість в останні дні життя. Посередником між Оскаром і Богом стає дивна жінка — Рожева Пані.

Того ж року ми випустили цей арт-проект в Івано-Франківському обласному музично-драматичному театрі. Режисер             — Ростислав Держипільський, художники      — Андрій Ярмоленко, Микола Тітов і Олексій Березюк, балетмейстер — Ольга Семашкіна.  Музика  — «Океан Ельзи».

Ми навіть самі не передбачали, який резонанс викличе проект. 2016 року були куплені перші знеболювальні пластирі для дітей. Колеги з хоспісної й паліативної допомоги сказали, що ми зрушили камінь, який лежав непорушно 20 років. Перший грошовий збір становив 800 000 гривень, які отримали п’ять міст, де ми давали вистави. На сьогоднішній момент зібрано  вже понад 2 млн гривень. Гроші залишаються в тому місті, куди ми приїжджаємо. Що радує, знаходяться й меценати на місцях — люди співчувають біді своїх співгромадян. Спочатку я думала, що «Оскар і Рожева Пані» протримається рік       — півтора, але вже минуло чотири роки, а він лише набирає силу. Нас відзначили на «Київській пекторалі» і в Національному конкурсі «Благодійна Україна-2015» як найкращий добродійний соціальний проект. Звісно,  це не було  нашою метою. Ми хочемо розповісти людям, що таке дитячий паліатив, якою серйозною  є проблема й наскільки важливо її розв’язати. Філософія проекту: солідарність з тяжкохворими дітьми, етика в стосунках з ними і їхніми батьками, психологічна допомога в трагічний період життя.

— У вас восьмирічний син. Він дивився виставу «Оскар і Рожева пані»?

— Так, Орест бачив «Оскара...», все розуміє. Більш того, сам хоче зіграти у виставі. Він і «Браму» дивився чотири рази, йому цікаво. Щоправда, найбільше враження, як у всіх хлопчиків в його віці, на нього справила «фривольна»  фраза: «Бабо Пріся, щоб тебе ворони обісрали!» (Сміється.)

«ЯКЩО КОЖНА ПУБЛІЧНА ЛЮДИНА ВІЗЬМЕ ПІД ПАТРОНАТ ОДНУ СОЦІАЛЬНУ ПРОБЛЕМУ, МИ ЗМОЖЕМО ЗМІНИТИ ЖИТТЯ В КРАЇНІ»

— Розуміючи, наскільки ви сьогодні зайняті в професії,  я з подивом дізналася, що вмієте робити мотанки-обереги. Це хобі?

— Я освоїла це ремесло також завдяки одному проекту. Це було  2007 року. Навчила мене  плести мотанки  майстриня Олена Орєхова. Потім  я почала робити їх для різних добродійних аукціонів — мої ляльки йшли другим лотом для ОХМАТДИТу, для проекту, що стосується гемодіалізу. Ніколи не продавала — плела лише, аби зробити комусь дарунок або для добродійних цілей. А коли почалася війна, налагодили справжню мотанка-індустрію. Досі займаюся плетенням ляльок з великим задоволенням.

Ви їздили в зону АТО?

— Так. Після Іловайська. Досі не можу говорити, де саме була. Ми возили взуття, одяг, харчі, каски.

Що вас вразило в тій поїздці як жінку, матір?

— Мене вразила дорога. Тиша. Села, де продовжують жити люди, й скорботне затишшя перед невідомістю.

— Рідні не відговорювали від поїздки, адже на Донбасі, особливо в перший рік війни, було дуже небезпечно?

— Мене неможливо зупинити. Я завжди сама вирішую, що мені робити. На фронт їздила лише один раз, потім прагнула допомагати  з Києва. Переконана: якщо кожна   публічна людина — актор, співак, спортсмен, журналіст — візьме під свій патронат якусь соціальну проблему і на ній не піаритиметься, ми багато зможемо змінити в Україні. А проблем у нас безліч: старі люди, реабілітація воїнів, психологічна підтримка тяжкохворих людей і їхніх родин, ставлення до тварин, екологія. Треба лише зважитися на перший крок.

— Ми розмовляємо з вами в незвичайний день, як вважала цивілізація майя, 25 липня. За календарем майя  24 липня   —  останній день року (як 31 грудня, у наших традиціях), а 26 липня — перший день нового року (аналог 1 січня). 25 липня — День поза часом. День, якого немає. В той же час майя вважали його  містичним, коли всі загадані бажання збуваються. Якщо вже вам трапилася така нагода, що б ви  побажали цього дня?

— Я загадала б щось планетарне — щоб ми могли вигадати іншу модель існування на Землі. Не знищувати одне одного, не воювати, не робити дрібні пакості. Створити нову філософію життя, гармонійну з природою, адже  вона у нас одна, й дуже коротка.