Імперія це смерть?

Я ступив лише двадцять кроків убік від переповненої всім на світі (вогнями, вітринами, гарними й різними жінками, їдлом, пивом, дітьми, псами, бездомними музикантами, надувними кулями) Кернтнерштрассе. Переді мною була не надто примітна церква капуцинів ­ і навряд чи я колись увійшов би досередини, якби не знаття, що саме цю, підкреслено вбогу споруду підкресленого вбогого чернечого ордена три з половиною століття тому було обрано. Саме в ній, а точніше, в її підземеллях, від 1633 року (дату я вичитав пізніше) ховали августійші тіла монархів Габсбурзького роду...

Пані при вході ­ на мою думку, типова стара віденка прихильниця Бога ­ Вітчизни ­ Традиції, продавали квитки до царства мертвих. Настінні звернення до відвідувачів закликали дотримуватись тиші, не турбувати святого спочинку і не входити з маленькими дітьми. Кільканадцять метрів коридором, потім праворуч і сходами вниз, а потім ­ "...холодом і смертю дихнула на мене ця велетенська напівосвітлена яма", міг би написати я про своє найперше враження, якби полюбляв моторошні готичні ефекти.

Десять імператорів, п'ятнадцять імператриць і близько сотні їхніх найближчих родичів ­ архикнязів, архикнягинь, архикняжичів та архикнязівен ­ лежать у цих справді зимних і справді напівтемних нічних покоях. Не всі з Габсбургів потрапили додому в кінці земної подорожі: когось гільйотинували в Парижі, комусь прострелили груди в Сараєво. Та все ж саме тут, у цих лунких порожнистих склепах ­ не в палацах і не в замках, нині знаходиться "тутешній" епіцентр блискучої, фатальної, нещасної (як і всі інші) династії.

Що було там, тоді, раніше, колись? Полювали ­ з хортами або соколами, влаштовували бали й молебні, учти, військові виправи, паради, переписи населення. Приєднували землі, збирали коштовності, малярські полотна, колекції африканських тварин та заспиртованих виродків. Писали закони, відвідували оперу, підтримували Моцарта, утримували Сальєрі, диктували волю, вступали у міждинастійні шлюби, продовжували лінію, ламали її, порушували чистоту мезальянсами і адюльтерами, змішували блакитну кров із червоною або навіть чорною... Бо монарші серця нічим не кам'яніші від усіх інших. Кохання, секс, політика, інтриги, нашіптування ­ надто багато всього мусило пройти крізь них.

Серця, до речі, згідно з Ритуалом, ховали окремо. Після смерті кожної монаршої особи найвправніші хірурги імперії розтинали її августійше тіло і видобували з нього серце. Його вкладали до спеціальної срібної шкатули й переносили на вічне зберігання до підземель іншої церкви ­ августинської. Решту нутрощів теж відокремлювали і в урнах переносили до склепів у катедрі св. Стефана ­ шлунки, легені, нирки... Габсбургів клали у труни цілком порожніми й легкими, готовими до якогось потойбічного невагомого танцю...

Вишкір Смерті, цієї до непристойності кістлявої дами з імперською короною на черепі, супроводив мене скорботним підземеллям ­ я побачив її на одному із саркофагів і вже не міг забути. Тут можна було б вивчати історію Австрії (дати, імена, генеалогічні ряди), історія мистецтва (труни барокові, рококові, ампір, бідермайер, труни в стилі модерн), історію величі, історію розпаду.

Тут можна було б дійти справді вагомих висновків ­ про сенс і безглуздя, про золото й попіл, ­ якби я був уважнішим, якби там, угорі, за якихось двадцять крокві, не відбувалася щоденна марнота марнот, звана життям.