МЕНЮ

Iгри форм, краса оповіді

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
5 листопада, 2019 - 10:48
У столиці завершився третій кінофестиваль «Київський тиждень критики»

Мета фестивалю — представити глядачам найкращі нові фільми, обрані українськими кінокритиками. Програма складалася з трьох частин: основної міжнародної програми; української секції; ретроспективи «Новий Голлівуд» (зокрема — легендарні картини Френсіса Форда КОППОЛИ, Мартіна СКОРСЕЗЕ й Джорджа ЛУКАСА).

Конкурсна складова на «Тижні» теж є: фестиваль відкрився церемонією вручення премії «Кіноколо», заснованої минулого року Спілкою кінокритиків України. «Кіноколом» називався єдиний у нашій країні фаховий кіноаналітичний журнал (головний редактор — Володимир ВОЙТЕНКО). Грошового забезпечення приз не передбачає: вручали диплом і статуетку. На «Кіноколо» номінувалися роботи українського виробництва, вперше показані тут у період з 1 жовтня 2018 по 30 вересня 2019. Номінантів, а потім і переможців визначали критики шляхом інтернет-голосування. Премію за найкращий фільм присудили драмі Нарімана АЛІЄВА «Додому»; Алієв також відзначений як найкращий режисер. Нагороду за найкращу чоловічу роль отримав виконавець ролі батька в «Додому», відомий український і кримськотатарський режисер Ахтем СЕІТАБЛАЄВ. Найкращою акторкою другий рік поспіль названо Ірму ВІТОВСЬКУ — за роботу в комедії «Мої думки тихі» Антоніо ЛУКІЧА. Сам Лукіч також не лишився без призів: йому присуджена відзнака «Відкриття року» за найкращий повнометражний дебют.

Найкращий документальний фільм — «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії ПАРФАН. Стрічка Івана ОРЛЕНКА «У нашій синагозі» удостоєна премії за найкращу короткометражку. Так само цьогоріч вперше присуджено нагороду за найкращу анімацію «Коханню» Микити ЛИСЬКОВА.

ФОРМАЛІСТИ

Призом для українських глядачів стала основна міжнародна програма, складена фестивальними гітами з Канн і Венеції. У цьому сенсі «Тиждень» наслідує кінофестиваль «Молодість», який проводився саме наприкінці жовтня до 2016. На «Молодості»  охоче дивилися й українську продукцію, але в першу чергу поціновували міжнародні секції, де показували свіжий світовий арт-гауз — інших способів побачити його не існувало.

Звісно, 7 фільмів — це дуже мало, щоб судити про якісь тенденції. Радше розглядати окремо найпомітніші з них.

Так, «Маяк» — довгоочікувана друга робота автора культового горору «Відьма» Роберта ЕГГЕРСА (США) — справді штучний продукт: знята на чорно-білу плівку 35 мм (не на цифру!) камерна історія про наглядача маяка та його молодого помічника. В головних ролях — Віллем ДЕФО й Роберт ПАТТІНСОН. Світова прем’єра відбулася в каннській програмі «Двотижневик режисерів», де «Маяк» зустріли тривалими оваціями та відзначили призом FIPRESCI.

У «Відьмі» Еггерсу вдалося й реконструювати історичний антураж перших поселень європейців у Північній Америці XVII століття, й створити гнітючу атмосферу злих чар, що руйнують цілу родину, й вибудувати стрімкий, вибуховий сюжет.

У «Маяку» з атмосферою — принаймні в початкових епізодах — теж добре. Зіткнення двох сильних характерів на клаптику землі посеред океану, дикі неприборкані стихії, такі ж самі людські емоції, чудова робота Дефо — можливо, з найкращих у його житті, магія глибин, темні таємниці обох героїв, алюзії на «Мобі Діка», класичну міфологію й морський фольклор, стилізація під кіно 1960-х — все це працює. До певної миті.

А потім історія припиняється в розвитку. Таке враження, що режисер викладає всі козирі в перші півгодини й далі невинахідливо перетасовує їх, комбінуючи одні й ті самі елементи в дуже обмеженій кількості варіацій. Лячні за задумом повороти сюжету не лякають, нагромадження натуралістичних сцен починає дратувати, актори повторюються, їхні герої не змінюються. Ошатна візуальна споруда «Маяка» виявляється позбавленою внутрішнього вогню.

Кримінальна драма «Озеро диких гусей» китайського режисера Дяо ІНАНЯ — теж із Кан (основний конкурс) і теж у певному сенсі є формотворчою вправою. Дяо Інань прославився 2014-го, коли його детективний трилер «Чорне вугілля, тонкий лід» несподівано отримав «Золотого ведмедя» в Берліні. «Озеро диких гусей» — це спроба 50-річного режисера поєднати жанр фільму-нуару з соціальною драмою. Експеримент доволі сміливий — і вдалий. Дрібний гангстер, крадій мотоциклів, за нещасливим збігом обставин убиває поліцейського й решту фільму намагається віддати своє життя так, щоб від цього виграла його родина. Сюжет — це перегони на виснаження. Нікому не можна вірити, немає жодного небезгрішного персонажа, насильство рясне й ефектно зняте. Інань любить грати з освітленням, з кольором, з затушованістю кадру, але все це підпорядковано прагненню розповісти історію так, щоб ні на секунду не втратити увагу глядача. І саме тому, хоч це й теж стилізація, і фінал зрозумілий майже одразу, фільм «тримає» до останнього.

РОЗПОРОШЕНА «НЕСКІНЧЕННІСТЬ»

Стрічка від визнаного шведського майстра Роя АНДЕРССОНА «Про нескінченність» здобула «Срібного лева» на Венеційському кінофестивалі за найкращу режисуру.

Нині вже 76-річний Андерссон прийшов до мистецької незалежності, спочатку здобувши самостійність економічну: знімав надзвичайно успішні рекламні ролики, що викликали незмінний ажіотаж на Каннському фестивалі реклами, заробив достатньо грошей і в 1984 заснував власну продюсерську компанію. Це дало йому змогу неквапно займатися самовираженням. У 2000 почав розробку екзистенціальної трилогії, що складається з фільмів «Пісні з другого поверху», «Ти, що живе» і «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття». Зйомки «Пісень» тривали з 1996 по 2000. Другий фільм (2007) — трагікомедія, що складається з п’ятдесяти історій, які, за задумом режисера, мають показати людське існування в усій повноті. Фільм отримав приз глядацьких симпатій на Гетеборзькому фестивалі в 2008. Третій (2014) удостоєний «Золотого лева» у Венеції.

Роботи Андерссона завжди повільні, не мають наскрізного головного героя, зняті цілком у павільйоні, похмурі за атмосферою, зосереджені на темі смерті. Режисер дивиться на людське існування з добре притамованим, але відчутним розпачем: нічого не можна змінити, ентропія все одно переможе, всім одне на одного байдуже, а якщо ні, то закінчується така прихильність мордобоєм чи навіть убивством, ми живемо в суцільній комедії, але від цієї комедії радше сльози на очі навертаються. Кожний його кадр — виняткової краси; помітно, наскільки він закоханий у класичний і не лише класичний живопис.

Усе це правильно для «Нескінченності». Розпочинається вона з прямої цитати з Марка Шагала — летючих над містом коханців. Знову, як і в «Голубі», у всіх набілені обличчя (клоуни? мерці?) Знову оповідь подрібнена на масу епізодів. Знову когось катують просто на вулиці. Знову більшість епізодів починається з застиглих акторських мізансцен, знову щось схоже на посмішки промигує лише в одній з них. Мабуть, ще на початку 2000-х така підкреслена анемічність виглядала оригінальною та потрібною, але не сьогодні. При всіх візуальних розкошах (оператор — Гергелі ПАЛОС) Андерссону бракує того, що можна назвати пристрастю. Того суто кінематографічного пульсуючого відчуття, притаманного навіть найповільнішим фільмам тих режисерів, які оперують саме екранною енергією, а не прагнуть уподібнитися чи то живописцям, чи то літераторам, чи то поганим філософам. Саме тому пазл «Про нескінченність» при всій величності задуму не складається у щось дійсно хвилююче.

ЧУЖИЙ

Був у міжнародній програмі й фільм, зроблений за участі України. «Пофарбоване пташеня» Вацлава МАРГОУЛА — екранізація однойменного роману Єжи КОСИНСЬКОГО, створена у спільному виробництві Чехії, Словаччини та нашого Держкіна. Частина сцен знімалася теж у нас, в окремих епізодах задіяні українські виконавці.

Час — Друга світова. Батьки-євреї відправляють 11-річного сина (Петро КОТЛАР) в село в Східній Європі, намагаючись урятувати від переслідувань. Тітка, яка опікувалася ним там, несподівано помирає, і так починаються митарства хлопця у ворожому світу. Те, що дорослі роблять з дитиною й одне з одними, цілком відповідає озвірінню, властивому війнам на знищення, якою Друга світова й була; тому всі афекти доречні. Персонаж Котлара подорожує умовною східноєвропейською країною: дерев’яні хати, убогий побут, домотканий одяг, дикунські, середньовічні забобони, мова спілкування — сконструйоване науковцями «слов’янське есперанто» — інтерславік. Хлопчика сприймають як чужого, бо єврей, бо має чорні очі (наведе порчу) й підозріло довгі ікла (вампір), бо неповнолітній (значить, може вкрасти). Крім місцевих, діють ще й німці, нічим не кращі червоні партизани, козаки-нацисти, Радянська армія. Лиходійство розподілене по всіх верствах і групах більшими чи меншими порціями, однак урівноважено несподіваними проявами людяності. Так, у Стеллана СКАШГОРДА, відомого й за голлівудськими проектами, й за роботами з Ларсом фон ТРІЄРОМ, коротка, але зворушлива роль німецького солдата, який відпустив хлопчика замість розстріляти. Друга зірка, до речі, з чернівецьким корінням — Гарві КЕЙТЕЛЬ — перевтілилась у католицького священика, який намагається допомогти маленькому волоцюзі. А ось Удо КІР зіграв патологічно ревнивого мельника, що б’є дружину смертним боєм і калічить свого помічника. Маргоулу вдалося ідеально злагодити акторський ансамбль, складений виконавцями з абсолютно різних шкіл.

Що ж до режисури, то багато кажуть про паралелі з «Іди й дивись» Елема Климова, не помічаючи важливої сутнісної відмінності. У «Пофарбованому пташеняті» викриття нацизму — лише один з мотивів. У першу чергу це глибокий і трагічний роман дорослішання, а також тонке переосмислення притчі про блудного сина. Мінімалістична чорно-біла палітра надає всьому, що відбувається, графічної, місцями нещадної виразності, оскільки цей світ саме такий — чорно-білий, старозаповітний, з дуже чітким вибором у кожну мить.

НІЖНО Й ТОЧНО

Показали в Києві й сенсаційний фільм-володар Гран-прі Каннського фестивалю — «Атлантику» режисерки сенегальського походження Маті ДІОП.

Сенсація полягає в тому, що, хоча Маті й народилася в Парижі та має багатющий мистецький родовід (дядько — відомий режисер, батько — музикант) — «Атлантика» є її першим повнометражним фільмом. А високий приз при цьому цілком заслужений, попри родинне тло.

По-перше, тому, що тут соціальне й мистецьке не суперечать одне одному, а взаємодоповнюються. Робітникам з передмістя Дакара в Сенегалі на будівництві футуристичного хмарочоса під назвою «Атлантика» не платять місяцями. Вони вирішують покинути країну заради заробітків, вирушають на човні через океан у Іспанію. Серед них Сулейман, закоханий в 17-річну Аду, обіцяну іншому. За кілька днів після від’їзду пожежа руйнує одруження Ади з багатієм, якого вона, втім, і не любить.

Поступово, але цілком природно в просторі фільму визначається метафізичний вектор. У дівчат вселяються духи їхніх потонулих у Атлантиці коханих — щоб бодай таким, найхимернішим чином домогтися справедливості. Визначення, що тут спадає на думку (так, ми, кінокритики, любимо термінологію) — це магічний реалізм, цілком у латиноамериканському дусі — коли бідність, привиди, боротьба за гідну платню й віддане кохання поєднуються у струнку оповідь. «Атлантика», з його настільки ж красивими, наскільки й органічними акторками, довгими планами моря, панорамами нічного міста, драматургічною досконалістю — ніжний фільм без краплі мелодраматизму, ніжний і точний водночас.

ШТРИХ ОПТИМІЗМУ

Отже, фестиваль як осіннє свято кінематографічного врожаю цілком удався. Важливий підсумок для нашого кіна: воно вже не виглядає блідо на тлі закордонних фестивальних лідерів, хоча є куди рости в будь-якому разі.

Наостанок хочеться сподіватися, що на наступному «Тижні критики» головної подією в міжнародній секції стане фільм, знятий українським режисером.