МЕНЮ

«Iгнорувати історію – дуже небезпечна штука»

Лариса КАДИРОВА, народна артистка України
5 грудня, 2019 - 10:38
Кілька вражень про VI фестиваль «Нова Європа» (Німеччина)

Коли Німеччина і запрошує українських акторів, режисерів, дітей на фестиваль, то вона хоче почути наші думки, відчуття лихоліття і ті життєдайні художні ідеї українського Курбасівського експериментального театру, які десятиліттями перебували в штучній ізоляції. Чому я згадую Леся Курбаса, бо веду свій творчий родовід від нього через його учня Бориса Тягна, який викладав у нас — Б.Ступки, Б.Козака, мене... майстерність актора, вклавши в основу нашого акторства «розумне арлекінство». В Кельні я грала у виставі «Діти і війна» (до речі, «День» писав про цю постановку, яку представляли в Києві два роки тому, і яка викликала резонанс у театральних колах), а також брала участь у майстер-класах.

Світлана ФУРЕР, художній керівник фестивалю каже: «Чому мене турбує тема війни? Тому що війни і та, яка була, і та, яка зараз триває в Україні — впливають на все, хоча багато людей і не хочуть цього ні знати ні помічати. Ігнорувати історію — дуже небезпечна штука... Потрібно і знати і говорити про це і пам’ятати це! ЗМІ в Німеччині не дуже багато про війну говорять, і це неправильно. Бо це стосується дуже багатьох людей, цілих країн, всієї Європи. Якщо батьки не проговорюють якісь ситуації, це залишається всередині сім’ї, всередині народу. Якщо встати на метауровень, який над цим усім, над політичним, війна — це жах, особливо для дітей, які переживають її зараз у Донецьку безпосередньо...

Перед репетиціями вистави «Діти і війна» ми зробили цілий день, коли кожен, кого це стосується, розповідав свою історію. Мені було важливо об’єднати всіх, саме тому, що це діти. Дитина хоче миру, любові, розуміння, світла, іграшок. Мені хотілося, щоб нас почули. В нас була спочатку взагалі ідея поставити весь спектакль за книжкою Світлани Алексєєвич «Останні свідки». Частина цих оповідань увійшла у виставу. Один із засобів роботи документального театру, коли після вистави відбувається обговорення, розмова з публікою. Мені здається, мілітаризація суспільства — це жахливо. Для мене було важливо стан сім’ї під час війни і після війни. І говорити про це треба по справжньому глибоко й емоційно, а так важко по-справжньому про це говорити»

ЧОМУ «НОВА ЄВРОПА»?

У межах театрального фестивалю «Нова Європа» Молодий Театр Кельна організовує для 30-ти молодих людей Кельна, віком від 14 до 27 років, дітей із України триденну програму майстерень у театрі COMEDIA та в Freies Werkstatt Theater Kцln. Разом із міжнародними театральними експертами учасники фесту сценічно працювали над проблемами ідентичності та батьківщини, солідарності та дискримінації, еміграції та європейської єдності, спираючись на власний досвід і переживання. Створені таким чином документальні сцени презентуватимуть під час фестивалю. Цей творчий проєкт створений за підтримки фонду Aktion Mensch є безоплатним для молоді.

Маленька зала Театрів COMEDIA та в Freies Werkstatt Theater Kцln завжди була переповнена. В перші два дні форуму молоді люди мали можливість разом із публікою переглянути професіональні документальні вистави.

Я грала у виставі «Діти і війна (режисер С.Фурер, художник Г.Берштайн, хореограф І.Пасті, музика М.Бернхольд), у сценічному просторі якої існували німецькі актриси В.Львівська, Я.Горобей, О.Кюн, А.Клеє, австрійський актор В.Шрейєр і я, українська актриса, зі своєю мовною мелодикою слова й пісні. Чому я, актриса Національного театру ім.І.Франка, зацікавила режисера? Світлана Фурер написала: «Мене вразили ви у виставі «Щоденники Майдану» (режисер А.Май) — це було неймовірно сильне, лаконічне і водночас пристрасні опис та проживання історії. Як заключний акорд пролунала історія жінки, яка жила Майданом. І тому, коли ми стали робити спектакль про Війну і хотіли знайти кого-то, хто міг би автентично і художньо одночасно існувати на сцені. Ми вирішили, що буде чудово, якщо ви будете в ансамблі з німецькими акторами». Пластичний малюнок вистави «Діти і війна» музично окреслений чітко й просто режисером і хореографом. При тому зберігалася внутрішня розкутість, емоційність, мені навіть здавалося вишуканість у прямому діалозі з публікою. Хто знає, який біль викликає час, що тече й плине так швидко? Як вдалося так зрозуміло й просто передати внутрішню тривогу за цей час, в якому ми живемо? Одне скажу — це турбувало, хвилювало і німців дорослих і малих, і наших українських дорослих і малих... коли у виставі раптом несподівано виникала можливість трагічного дихання нашого часу. Важко говорити про війну, яка була і яка йде зараз в Україні, говорити політично, тонко, куражно, філософічно, детально. І справа не в психологічному драматизмі, не в парадоксальному звукоряді вистави, в якому лунають павзи сердечного мовчання, не в акторській трансформації, запропонованими режисером, а в твоїй життєвій позиції, в твоїй самотності інколи, тій самотності, яка передчуваючи, лишає проблему мислячої, вкрай знервованої людини...

Окремі емоційні спалахи акторів виникають у спогадах і зникають у душах глядачів. І розрішення чорного сценічного простору з підвішеними пульсуючими червоними свитками-фресками художника створювали складні взаємостосунки між сучасними акторами з їхньою одвічною тугою щасливого буття й алюзіями Бабиного Яру. Режисером С.Фурер пророблена величезна професійна робота, яка без зайвої метушні, скепсиса, іронії , пропонує людям очиститися від скверни буття... І це викликало у глядача велику довіру й віру в Людину.

У межах фестивалю відбувалися читання щоденника Поліни Пушкіної з Донеччини. Цією сторінкою художньо керував Андрій Май.

— Ми познайомилися на нашому фестивалі, побачивши виставу «Щоденники Майдану» в режисурі Андрія Мая, — каже С.Фурер. — Спектакль вразив мене. Це було єдине свідчення з місця подій, — дуже відкритий, дуже щирий і чистий спектакль — було настільки неймовірно чути і бачити його — було відчуття, що ти перебуваєш просто на місці подій. І це було абсолютно необхідно почути в Німеччині, тому що, на той момент ніхто не знав і не розумів насправді, що ж сталося і що було власне на Майдані»...

І я, слухаючи щоденник дівчини, відчувала, як драматизм подій, які зазнала вона рве в твоїй душі гармонію й тиху згоду зі світом , викликаючи незвично виразну нервову силу, яка закручувалася в пульсуючу, летючу спіраль думки про твоє буття сьогодні. Чи не найємоційнішою для мене сторінкою фесту стало, коли німецька дівчинка промовила плачучи: «Мені соромно, що я добре живу» ( і згадалося сказане німецьким режисером П.Штайном: «Німці — дуже сентиментальні»), але річ була не в сентиментальності людській, а в незгоді душевній жити на військовому бомбовому роздоріжжі... А наші діти з Авдіївки, Слов’янська, Маріуполя, Донецька, Луганська (спасибі Українському фонду культури, що допомогли здійсненню їхнього приїзду і мерії міста Кельн) репетирували під орудою режисера Андрія Мая ще одну свою композицію, наповнену їх відчуттями, пересторогами, неприйняттям війни, яку вони щодня чують. І головна думка їхнього буття сьогодні: «Найкраще в житті — це — життя»! І виникало відчуття не «байдужої природи» (А.Чехов), а величезного вільного простору від Німеччини до України, наповненого розкутістю, людською гідністю й свободою духа. І вражаюча природність та органічність існування дітей, їхня віра в схід й захід сонця, вертала істинний й прекрасний смисл, сенс нашого існування