I честь, і виклик

Після Революції Гідності спостерігаємо хвилю піднесення українських фільмів. Тож цілком закономірним виглядає інституціоналізація цього прогресу в створенні Музею кіно. Саме він може стати фундаментом, координаційним центром та генератором того, щоб про українське кіно (не тільки сучасне) знали більше.

Уже перша виставка відкриває майже забутий для нас, світ Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Це час розквіту українського кіно, досвід якого є цінним і для сьогодення. Бо «три кити» — ефективна фінансово-економічна стратегія, інклюзивна кадрова політика, що давала змогу залучати митців з різних сфер і країн, різноманіття контенту — лишаються актуальними і нині. Тож якою була історія ВУФКУ? Та як вдалося підібрати формат, щоб цікаво й глибоко розповісти про неї?

НОВА КОНЦЕПЦІЯ МУЗЕЮ

Як зазначила Олена ГОНЧАРУК, керівниця Музею кіно Довженко-Центру, відкривати музей виставкою про ВУФКУ — і честь, і виклик. З одного боку, вона зауважує, що як український кінематограф, так і Музей кіно, зароджується з ВУФКУ. Водночас обрання цієї теми значно ускладнювало і так непросте завдання для команди музею.

— Ми постали перед кількома викликами. Перший — специфіка наших фондів, — розповідає Іван КОЗЛЕНКО, генеральний директор Довженко-Центру. — В нас це фільми, які мають носій: цифровий або плівку. Але як дуже специфічні медіа вони не можуть бути показані в музейному просторі в інший спосіб як проекція, що є несталим способом демонстрації експонатів». Оскільки спочатку команда Довженко-Центру відштовхувалася від традиційного погляду, що осердям музею є колекція, постало завдання, як її поповнювати, бо звичних, «тривимірних», експонатів було мало. Стало зрозумілим, що потрібна нова концепція музею.

Чи завдяки специфіці своєї колекції, чи завдяки креативності мислення працівників, чи завдяки усім цим чинникам разом, авторам виставки вдалося навіть випередити час у своїй візії нової інституції. Бо Міжнародна рада музеїв (ICOM) тільки в липні запропонувала нове визначення музеїв, що можна підсумувати, як простір суспільного діалогу для аналізу минулого й майбутнього. В такий спосіб ідея «ми хочемо ризикнути створити музей, динамічний, як саме кіно» (як її сформулювала Олена Гончарук) здобула легітимаційний фундамент для втілення. 

Ще один виклик полягав у тому, що експонатів з 1920-х років у колекції Довженко-Центру було небагато. Утім, цю тему працівники вивчали впродовж восьми років. Тож навіть 2015-го, як зазначає Олена Гончарук, «уже були наші самостійні дослідження, які потребували оприлюднення, простору, де їх можна було б презентувати, започатковуючи дискусію. Адже потрібно, щоб був зворотний зв’язок між експозицією і публікою». 2019 року цей простір нарешті з’явився.

ВІДНАЙДЕНІ КАДРИ З ВТРАЧЕНИХ ФІЛЬМІВ

Виставка розмістилася на першому й п’ятому поверхах Довженко-Центру, охопивши понад 1500 м2. Завдяки тому, що вона була створена в співпраці з низкою інших українських музеїв (Національний художній музей України, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Державний політехнічний музей та ін.), можна побачити чимало речей, які пов’язані з кіно. Однак, звичайно, центральними експонатами виставки стали самі фільми, багато фрагментів з яких відвідувачі могли побачити вперше. Хоч за статистикою 54% ігрових повнометражних фільмів ВУФКУ втрачені, утім, чимало таки вдалося зберегти. Часто не з добрих причин — їх цензурували й відкладали. І навіть із тих фільмів, що втрачені, колектив Центру віднайшов кадри, зокрема використовуючи «Кіножурнали» — тогочасну хроніку на зразок нинішніх новин.

Також команда Довженко-Центру вирішила повторити досвід ВУФКУ, що залучало до роботи різних митців. «Ми запросили людей, які є культурними елітами, попрацювати з втраченим кіно, точніше з рідкісними спорадичними артефактами, що збереглися (кадр, інтертитр, сценарний аркуш). Опрацювати, переосмислити їх і створити новий мистецький об’єкт, інсталяцію в жанрі, в якому працюють ці митці», — пояснює керівник Кіноархіву Довженко-Центру, співкуратор виставки Станіслав МЕНЗЕЛЕВСЬКИЙ.

«ВИ МОЖЕТЕ ПОЧУТИ ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ У РІЗНИХ ТОЧКАХ МІСТА»

Попрацювали організатори й над музичним супроводом. «Кажуть «німе кіно», але насправді це міф, бо всі фільми демонструвалися в супроводі. Це могла бути музика-імпровізація, потім спеціально написана музика до конкретних фільмів, — коментує Станіслав Мензелевський. — Часто люди просто читали інтертитри для неосвіченої аудиторії, є традиції, коли ці інтертитри озвучували за ролями. Тож звук завжди був присутній у фільмі. Ми так само хотіли відтворити цей досвід. У нас є кілька рівнів інсталяції».

На п’ятому поверсі, одною з них є музичний супровід, створений Аллою Загайкевич. За словами Станіслава Мензелевського, це робота з різними жанрами й формами музики, які супроводжували кіно. А на першому поверсі під час перегляду експозиції, що присвячена місту, можна почути щось справді незвичне. «Це дані з приймачів, які транслюють запис звуків у різних точках Києва в реальному часі й акумулюються тут. Тож ви можете почути те, що відбувається зараз у різних точках міста», — пояснив Іван Козленко.

ДВА ДЕСЯТКИ ФІЛЬМІВ НА РІК

Смислова композиція виставки складається з трьох ключових частин — успішна монополія, інтердисциплінарна платформа та світовий резонанс. І все це розказано у вигляді історії, як ми потрапляємо в місто (перший поверх), ідемо в кінотеатр та за його лаштунки (п’ятий поверх).

ВУФКУ було засновано 1922 року, воно володіло монопольним правом на управління українським кіновиробництвом і підпорядковувалося безпосередньо Народному комісаріату освіти УРСР. Спершу вдавалося випускати чотири фільми на рік, але вже 1927 року — цифра сягнула двох десятків. Творчий злет засвідчують і такі дані: спочатку в інституції працювало 47 працівників, а в 1926—1930 рр. їхня кількість сягнула 736 (з них майже третина — це творчі кадри).

На виставці також є статистика щодо того, які фільми ВУФКУ були найдорожчими. Перше місце посідає «Тарас Шевченко» (288 тисяч карбованців). Для порівняння: «Земля» Олександра Довженка — 104, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова — 28 тисяч крб. Також охочі можуть побачити макет найбільшого павільйону Київської кінофабрики. Його було створено з використанням 3D-друку, частину макета подано в розрізі. 

УКРАЇНСЬКА КАРТИНА, ЗНАЙДЕНА В ФІЛЬМОФОНДІ ТОКІО

Одне з ключових місць на виставці посідає часова вісь. Її початком є створення одеським інженером Йосипом Тимченком у 1893-му першого кіноапарата (на два роки раніше, ніж у Франції). «Спершу апарати не передбачалися для демонстрації кіно. Це були технологічні дива, їх показували на ярмарках. Якщо подивитися на перші афіші, то спочатку написано «сінематоскоп Люм’єрів» і далі, невеличкими літерами, назва якогось фільму», — розповідає під час екскурсії виставкою Станіслав Мензелевський.

На часовій осі відмічено основні події як в Україні, так і світі. Наприклад, коли на екрани України виходить «кубіотичний» фільм Івана Кавалерідзе «Злива», в Голлівуді відбулася перша церемонія нагородження американської кіноакадемії («Оскар»). «Ми хотіли вписати історію українського кіно в світовий контекст, тому подана наша історія і паралельно те, що відбувається в світі, — розповідає Станіслав Мензелевський. — Бо радянська історіографія виймає себе з історичного світового контексту. Але потрібно розуміти, що радянська Україна була інтегрована в нього, вона не існувала на безлюдному острові. Українські митці дивилися іноземні фільми й створювали власні під їх впливом».

Несприятливі умови дистрибуції (російська кіноіндустрія давала в Україну 10 стрічок, а брала 3) спонукали шукати ринки за кордоном — Прага, Париж, Лондон, Берлін, Амстердам, Гаага, США, Канада. Найсвіжіше з відкриттів — повнометражний науковий фільм «Людина і Мавпа». Його було знайдено в фільмофонді Токіо. Частина українських фільмів ВУФКУ перебуває в Росії.

Доказом того, що наші митці чудово знали світовий контекст, є тогочасний комікс, як би зняли фільм про Тараса Бульбу в різних країнах: у Голлівуді перетворили б на романтичну комедію, німці зняли в експресіоністичному стилі, у Франції додали б абстрактності, геометричності, а Совкіно перетворило б її на картину про козаків у шароварах, які тільки те й роблять, що танцюють гопак. Як зазначає Станіслав Мензелевський, такий образ стане єдино можливим у 30-ті роки, коли українське кіно втратить автономність, «Україна уже не буде сучасною міською культурою, а перетвориться на звичайний додаток до Москви». 

МІЖДИСЦИПЛІНАРНА ЛАБОРАТОРІЯ

На п’ятому поверсі потрапляємо в зону кінотеатру, де можна побачити рідкісні афіші, а також переглянути фрагменти з фільму «Алім». А далі — прямуємо за лаштунки, в зону міждисциплінарної лабораторії.

Важливим є зв’язок кіно з театром «Березіль» Леся Курбаса. Як розповіла співкураторка виставки Анна ОНУФРІЄНКО, акторська манера гри першого професійного українського театру великою мірою стала підґрунтям для ВУФКУ. Не меншою була й роль письменників, адже саме вони тоді ставали сценаристами кінострічок. У зв’язку з цим на виставці можна побачити рідкісні видання. 

Цікавою є ідея залучення сучасних письменників. Автори виставки взяли «лібрето» (яке роздавали глядачам перед фільмом, щоб люди могли зорієнтуватися про що він, якщо не зрозуміють) і надали їх сучасним письменникам, аби ті над ними «попрацювали». Результати можна побачити на виставці (уривки), а повні тексти вміщено в каталозі.

Ще одним зв’язком із сучасністю є те, що в тумбі для афіш вміщені VR-окуляри, в яких можна переглянути фільм «Проданий апетит». «Оскільки кіно в 20-х — це було нове медіа, надсучасне для того часу, то хотілося залучити якісь цікаві нинішні розробки», — коментує Анна Онуфрієнко.

Також є зона операторської роботи, де можна побачити прийоми або відео самих операторів, на яких вони з’являються в кадрі. Ба більше, тут змайстровано й другий поверх, що нагадує оглядовий майданчик. На ньому можна подивитися фільм «Земля» з різними саундтреками, як уточнила Анна Онуфрієнко: «класичний; сучасний, написаний гуртом «ДахаБраха», який ми замовляли; начитка розгромного критичного фейлетону Дем’яна Бєдного, від якого Довженко посивів у буквальному сенсі. І ви побачите, як по-різному можна дивитися кінематограф з різним звуковим супроводом».

ДОВЖЕНКО СПЕРШУ ТЯЖІВ ДО ЗНІМАННЯ КОМЕДІЙ І ПРИГОДНИЦЬКИХ ФІЛЬМІВ

Співкуратор виставки Олександр ТЕЛЮК розповів про визначних постатей українського кіно та його різноманіття. Серед перших — імена Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Дзиґи Вертова. Виявляється, що Довженко спершу був художником (його шаржі теж експонуються на виставці), а потім, уже в ролі режисера, тяжіє до знімання комедій та пригодницьких фільмів. Та згодом він усе ж знаходить себе в авторському кіно.

Іван Кавалерідзе вчився в Європі, був скульптором. «Ставши режисером, він продовжив скульптурну тему — почав знімати кіно, в якому були дуже статичні мізансцени, там актори мало рухалися, було темне тло», — розповідає Олександр Телюк. Серед найвідоміших фільмів Кавалерідзе — «Злива», який, на жаль, не зберігся, від нього залишилося лише 23—25 кадрів. 

Ще одна важлива постать — всесвітньо відомий режисер документального кіно Дзиґа Вертов. Його стрічку «Людина з кіноапаратом» (1929) 2014 року визнано найвизначнішим документальним фільмом усіх часів, згідно з кінорейтингом, який оприлюднив Британський кіноінститут (BFI). 

У цій частині експозиції показані й різні типи фільмів. Серед них історичні — наприклад, фільм «Спартак», що має унікальну історію і став можливий завдяки інклюзивній кадровій політиці (турецький режисер Ертугрула Мухсін-Бей приїхав в Україну й знімав у нас сюжети з історії Рима). Окрема сторінка в історії радянських фільмів — культурфільми, в яких розповідали, як боротися з хворобами, шкідниками тощо. Зазвичай, як розповідає Олександр Телюк, їх ставили на початку фільмів, це була свого роду просвіта, оскільки багато людей не вміли навіть читати.

Заслуговує уваги й особливий «коридор терору», який дає детальніше розуміння, що сталося в подальші часи. Там є протоколи з допитів, рідкісні фото. Він якраз і пояснює, чому зникало українське кіно.

ЦЕ НЕ ПРОСТО ЕКСПОЗИЦІЯ

Дізнатися більше про ВУФКУ можна не лише завдяки експозиції. «Разом з музеєм відкрився також дитячий простір зі своїми заходами, кінолекторій. Буде окрема програма перформансів. Тобто «ВУФКУ» — це не просто експозиція, а й величезний спектр подій, які триватимуть впродовж виставки», — зазначив Іван Козленко.

Генеральний директор Довженко-Центру також анонсував, що наступного року приблизно в цих числах заплановано відкриття медіатеки. «Медіатека зараз існує у віртуальному просторі, було зроблено величезну роботу зі створення сайта vufku.org, на якому опубліковано всі матеріали наших досліджень вуфківського періоду... — розповідає Іван Козленко. — За рік вона відкриється фізично і розміститься на другому поверсі. Це буде транспарентна, скляна зона. Ми сподіваємося, що ця прозорість також символізуватиме доступність тих артефактів, які були представлені в медіатеці, що працюватиме як інтерфейс усіх доступних нам матеріалів у цифровій формі».

Загалом, дуже символічним є логотип виставки. Його основою стала емблема ВУФКУ — чоловік з факелом, з якої команда Довженко-Центру взяла лише образ вогню. Це, зокрема, свідчить і про те, що якщо раніше знання «насаджувалися» згори (адже практично усі фільми так чи інакше мали ідеологічну складову), то тепер Музей кіно лише запалює інтелектуальний вогонь. А вирішувати — поповнювати свої знання про історію успіху ВУФКУ чи ні — нам самим. І з рішенням варто поспішати — виставка діє лише до 1 грудня.