МЕНЮ

«Художник зобов’язаний бути відповідальним...»

Тарас ГОЛОВКО. Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
14 червня, 2019 - 11:41
Любомир Медвідь про наболіле. Продовження розмови... через п’ять років

Любомир Мирославович — один із найвідоміших митців сьогодення, авторитет якого не викликає жодних заперечень у найвибагливіших шанувальників вітчизняного образотворчого мистецтва. Його живописні полотна завжди збурюють уяву, змушуючи замислитися над глибоким філософським змістом, що закодований у характерних візуальних образах.

Зовні маючи профіль римського патриція, Любомир Медвідь ніби уособлює аристократа духу, котрий протистоїть невігластву, убогості й примітиву, що заполонили наше повсякденне життя завдяки старанням цілої армії сценічних блазнів...

До речі, нині у Національному заповіднику Софія Київська (Будинок митрополита) до кінця червня представлений міжнародний виставковий проект «Ідентифікація», де можна побачити роботи Любомира Медвідя, Анатолія Мельника та Михайла Туровського. При цьому кожний митець робить це у свій спосіб, під певним кутом, використовуючи відповідний ракурс, демонструючи тим самим різні аспекти одного явища. Зокрема, світ Любомира Медвідя індивідуалізовано-герметичний. Поштовхом до антропософських мистецьких розвідок художника стала свого часу відома євангельська притча про Блудного сина. Опрацьовуючи різні варіанти та виконуючи все нові інтерпретації цього мотиву, Любомир Мирославович створив багаторівневу авторську міфологію...

«УКРАЇНСЬКОМУ БЛУДНОМУ СИНУ НИНІ УДВІЧІ ВАЖЧЕ»

— Любомире Мирославовичу, востаннє ми спілкувалися п’ять років тому, 2014-го, коли вам вручили Шевченківську премію за цикл живописних творів «Ремінісценції». У цих роботах була присутня тема Блудного сина — відомої біблійної притчі з Нового Заповіту. На вашу думку, як вона корелюється з нашим часом? Може, Творець навертає українців на шлях істинний, посилаючи їм нелегкі випробування на сході і в середині країни?

— Гадаю, тема Блудного сина для відповідальної людини досі не перестала бути вічною, точніше б сказати — довічною темою, без кінцевого рішення, без морального завершення. Цивілізаційні успіхи, досягнення, релятивний досвід, необмежені можливості вибору, ризики й вольності життєвої поведінки не визволили особистість від непроминальної відповідальності за кризу її свободи і збентеження перед коловоротом її мети. Очевидно, людському інтелекту легше розминутися з Отцем, ніж усвідомлювати себе Блудним сином, — інакше чому не відкритий Отчий дім, лише неокреслена, вередлива, егоїстична свобода має для нього сакральне, сумнівне й туманне значення? Досі той відчайдушний сакрум рухає досвідченим інтелектом по звичайній, зачовганій параболі між звичних і одноманітних каменів спотикання. На жаль, нашій добі притаманна небезпечна байдужість не лише щодо авторитетів, а й — що особливо страшно — до авторитетних помислів, поглядів, ідей. Розум переступає межу. Прилад непомітно став ідолом, мораль — непотребом, а свобода — сурогатом волі. Ступаючи далі й далі, наш вільний у своєму виборі Молодший брат усе-ще ТУТ, на параболі марнославності, вседозволеності, підступів спотикання... У нашій суперечливій добі українському Блудному сину нині удвічі важче. Невідомо, який тяжкий камінь спотикання здатний опам’ятовувати його істинним одкровенням. Невідомо, коли наступить момент Одкровення. Однак якраз тепер нам варто пам’ятати, що саме «важкому» властиве найбільше прискорення, а отже — найшвидший рух до завітної точки.

— Чи поділяєте думку про те, що роль сучасного мистецтва у формуванні світогляду індивідуума на нинішньому етапі розвитку людства мінімальна? Відтак втрачаються ціннісні орієнтири, свідомість людини поступово деформується від мас-медійної навали і глобального впливу інтернету.

— Незважаючи на сумну реальність, я продовжую вірити, що мистецтво, зокрема образотворче, відмежоване від спокус розваги, позбавлене блюзнірства безвідповідальності, очищене від блазенади, не схильне проявляти себе йолопом серед підступних умов нівелюючої глобалізації, засилля продажних мас-медіа, містифікацій чи окисів мас-культури, збереже своє мінімальне, але вельми суттєве значення, спогадуючи, приміром, зачаєні камені спотикання. Або красу, невід’ємний компонент одкровення. Або любов, властиву поверненню Блудного сина. Або те безсловесне, що промовляє з-за порогу мовчання...

— У таких живописних роботах, як Ab ovo (Великий соляний стовп)», «Магдалина», «Граніт і попіл», «Сходження», «Шезлонги», закладено глибокий філософський зміст. Ви не замислювалися над тим: чи завжди втілені ідеї у візуальних образах будуть зрозумілими для широкого глядацького загалу?

— На мою думку, мистцю, зобов’язаному відповідальністю, доречно менше дбати про те, щоб бути зрозумілим для багатьох інших. Йому належить послідовно й уперто прагнути, щоби іншим, споглядаючи його ідеали, легше вдавалося пізнавати себе.

— Як сприймаєте нашу дійсність? Що найбільше зараз непокоїть? Як події останніх років вплинули на вашу творчість?

— У зовнішньому порівнянні це — інша, а водночас, за своєю сутністю, усе та сама відсторонена дійсність, хоча її фасад набув нової, начебто відмінної конфігурації. Насправді вона проявила стільки рис, матеріальних набутків, отримала стільки повноважень, скільки використала на те попередньої будівельної матерії. Безперечно, для вирішальних змін необхідний триваліший історичний час, послідовна діяльність рушійних сил та особистостей, яких породжують зміст, налаштування, потреби якісно нової епохи. Однак переміну Савла у апостола Павла звершила космічна Господня воля у стислий, короткий час. У людському поняттєвому вимірі це «мета» і «дія», ідея та чин. В одному з тих понять наша суспільність уже тепер уповні дозріла, хоча на фасаді її дійсності ефект не усім помітний.

Однак мене вельми непокоять ознаки втоми і виснаження, теж ледве помітні на фасаді успішної Західної цивілізації, хоч якою могутньою і помпезною ця цивілізація здавалася б. Голосний гімн її тріумфу чимось нагадує спів фанатів у гігантській котловині футбольної арени, гучні децибели якого означають тільки те, що якась дружина виграла, а якась — програла. Тривожить запаморочена навколишня байдужість до переможених, ця ознака-синдром егоїстичного розрахунку, власної безпеки і вигоди. І не перестає приголомшувати спостереження, що протаранені 11 вересня 2001 року нью-йоркські хмарочоси, пожежа Нотр-дам у Парижі (15 квітня 2019 р.), руїна й кров на українському Донбасі (п’ять років війни на сході) — ознаки одного й того ж синдрому цивілізаційної байдужості.

«ЗДАТНІСТЬ БАЧИТИ МАЙБУТНЄ ВЛАСТИВА ТИМ БАГАТЬОМ, ХТО МИСЛИТЬ І НЕЗАЛЕЖНИЙ ВІД СПОКУС»

— Якщо припустити, що рукою майстра водить сам Господь Бог, то художник в образах наділений здатністю бачити майбутнє. Ви погоджуєтеся з цим твердженням?

— На моє переконання, здатність бачити майбутнє властива тим багатьом, хто мислить і незалежний від спокус; от тільки слова їх і контури передбачення поміж собою дещо відмінні. Все ж гумор Господа незрівнянно більший, ніж пророкування найспритнішого художника, якщо цей художник не настільки дурень, щоб жартувати із Господом.

— Роботи яких вітчизняних художників останнім часом у вас викликали інтерес? Чому саме на їхній творчий доробок звернули увагу?

— Я волів би відповісти, що музичні шедеври Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова, Юрія Ланюка викликають у мені щось значно вище й більше, ніж інтерес. В Україні, зрештою, достатня кількість потужних майстрів-художників.

«МЕНЕ ЖАХАЄ СТАН ОЗДОБЛЕННЯ НАШИХ СУЧАСНИХ І ДРЕВНІХ ХРАМІВ, НЕПОВАГА ДО НИХ ЯК ДО ІСТОРИЧНОЇ СПАДЩИНИ»

— Серед ваших здобутків на образотворчій ниві виняткове місце посідає монументальний розпис храму Св. Ів. Хрестителя в місті Оттава (Канада). Це вас ріднить зі Святославом Гординським, який, як і ви, досить успішно займався цим складним видом мистецтва саме на північноамериканському континенті і в Європі. Які залишилися спогади від перебування в Країні кленового листка? Оформлення внутрішнього інтер’єру храму тоді задовольнило замовника?

— Мені випала честь виконати поліхромію не лише в оттавському храмі Св. Івана Хрестителя, а й у церкві Св. Івана Богослова, збудованій 1912 року за проектом видатного громадського діяча, архітектора й економіста Василя Нагірного у під-львівській Суховолі. Зрозуміло, я виконував масштабну роботу не сам, а з помічниками. Обидві споруди — діючі храми, призначені для людей, переважно далеких від перипетій, властивих історії образотворчості й іконопису. Цей фактор довелося ураховувати. В обох випадках найважливішою для мене була єдність поліхромії храмового середовища як принцип, адекватний суті «зібрання у Церкву». З цієї причини я відмовився від надміру ризикованих експериментальних засобів виразу, спекулятивності неовізантизму, необароко, інших сумнівних «неоїзмів» заради виразності композиції й підпорядкованих їй образів. Характерною ознакою храму в Оттаві є його загальний білий колорит, у суховільському храмі домінує колір оранжево-червоний. М’яко висловлюючись, мене жахає стан оздоблення наших сучасних і древніх храмів, неповага до них як до історичної спадщини. Нещодавно на Львівщині невігласи (в їхньому числі місцевий священик, табун ентузіастів та підступних малярів-заробітчан) дощенту знищили цінні храмові розписи пензля Модеста Сосенка та Юліяна Буцманюка. Варварство поки що залишається непокараним. Також вважаю доречним зазначити, що не належу до прихильників т.зв. неовізантизму, навіть у випадку позитивного досвіду Святослава Гординського, який у згаданій манері розмальовував ряд церков у Сполучених Штатах, Канаді й Римі. Здається, чи не єдиний мистець, який глибоко осмислив принципи українсько-візантійської сакральної спадщини й органічно запровадив дійсно глибокий богословський принцип у сучасне оздоблення храмового середовища — це Юрій Новосільський. Наші польські друзі й українці Польщі по праву горді за безцінний духовний дар маестро, українця за походженням. Зрештою, українці Європи і Нового континенту теж зовсім небезпідставно можуть пишатися церковним малярством Святослава Гординського, Михайла Осінчука, Петра Холодного-молодшого — у них справи в цій царині кращі, ніж у нас.

Щодо оцінки поліхромії храму Св. Івана Хрестителя, то її, мабуть, найкраще визначають промовисті факти: дві афро-канадські сім’ї вкупі з дітьми виявили бажання бути парафіянами українського храму ще за моєї там присутності, а один з оттавських бізнесменів-англіканців, ставши частим гостем, пожертвував круглу суму на оздоблення храмового купола.

— Свого часу з-під вашого пера вийшли у світ два есеї — «Про неминучість творчості» та «Привілеї таланту», в яких наголошувалося на відповідальності художника за моральність і конструктивність творів. Мабуть, вас таки не почули, бо процес вульгаризації не лише в образотворчому мистецтві, а й у літературі в останні десятиліття зацвів пишним цвітом. Як до цього негативного явища, на вашу думку, треба ставитися і, власне, як його подолати?

— Я глибоко впевнений у тому, що художник (у найширшому значенні цього слова) зобов’язаний бути відповідальним за наслідки своєї діяльності, як були відповідальними Леонардо і майстер Вишгородської (Володимирської) Богородиці, Рембрандт і зодчий готичного храму, Бах, Бетховен, Шнітке, Камю, Фелліні, Бергман, Торнтон Вайлдер, Роберт Пенн Воррен, Ліна Костенко, Леся Українка, Євген Лисик... Художник, непомильний в основному, вільний бути хибним у другорядному, як великий Шевченко, от тільки блекота вульгаризації не властива художнику: вона — підлість — властива самозванцю. Сумне суспільство, якого тішить бездарне. Суспільність, яка прагне визволення, зобов’язана народити художника навіть серед хронічних брудів політики. На жаль, в Україні справді щось негаразд зі слухом. Та українці уперті аж до тих пір, поки не почують.

— Готуючись до інтерв’ю, цікаво було дізнатися про те, що свого часу ви захоплювалися драматургією Ежена Йонеско та прозою Франца Кафки. І якщо з родоначальником «театру абсурду» більш-менш все зрозуміло, то до письменника, який страждав на психічні розлади, більше виникає питань, ніж відповідей. Його мозок чимось нагадував комп’ютер, уражений вірусами. Мені здається, що продукування і поширення ідей, народжених у результаті збудженої уяви, є помилкою, а, можливо, і прихованим злом...

— Ежен Йонеско — це вирок зроговатілій суспільності, Франц Кафка — SOS тонучого катера; обидва вражаючі явища здатні потрясти уважну свідомість. Однак дозволю собі торкнутися теми в дещо іншому ракурсі. Мене від давен бентежить преображення злобного каторжника Жана Вальжана, народженого щедрим європейським романтиком Віктором Гюго, поруч безоглядного, жадібного вимушувати світ за усяку ціну бути щасливим Раскольникова, — суб’єкта, створеного похмурим «знавцем душ» Федором Достоєвським, — характерні приклади двох світів, двох моралей, двох ідеологій!

— Відсутність чіткої ідеології у сучасному мистецтві й досі лишається актуальною?

— А хіба зумисна, прошита підсвідомою панікою відсутність ідеології — не ідеологія сучасного мистецтва? Хіба жадана для його мистецького лібідо деструкція — гейша, а не гробар ідеї? Хіба не страх перед неминучим кінцем, не убивчий жах поразки супроводить його мистецьке его? І, водночас, чи не розкіш безоглядної, нічим не зобов’язаної свавільної поведінки виклично стає його побутовою манерою, кредо і позою? Очевидно, в тій актуальності воно перебуде аж до останнього шеляга у своїй кишені й останнього дня власної безтурботності. Це добра обітниця, що інстинкт самогубства йому не властивий.