"Дрібний біс" - справжній біс
Федір Сологуб був людиною похмурою. Його мозок тривожили похмурі думки. Він, як і кожен великий російський письменник, мав особливі стосунки з дияволом. Зінаїда Гіппіус так описувала цього чоловіка: "Він бував повсюдно, завжди непроникно спокійний, скупий на слова. Часом зло, без усмішки, дотепний. Завжди трішки чарівник і чаклун". Сологуб ненавидів провінцію, сіру, глуху, тупу міщанську масу, в якій кублиться "дрібний біс", спроможний умить перетворитися на люту потвору. Це почуття змусило страждати письменника. "Люблю бути явним, таємним приводом до катування людей. Я злий, хворий, безумно мстивий. Зате й сам знемагаю", - писав він в одному зі своїх віршів.
Його роман "Дрібний біс" - квінтесенція ненависті до обивательського стану, яким, ніби пліснявою, обросла тодішня Росія. Свого часу москвич Роман Віктюк клюнув на хворобливість цього твору і поставив спектакль на своїй сцені.
Режисеру Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Юрію Одинокому - чоловіку іронічному, з легким шаром незлої цинічності здалося, що цей "Дрібний біс" гармонійно проектується на сучасну Україну. Символіст Сологуб заховав у своєму моторошнувато-глузливому творі ключ до розгадки багатьох таємниць історії ХХ століття. Режисер змоделював на сцені процес загибелі людського розуму, що його безперервно точать маленькі бісенята різноманітних пороків. Безумство всесильне, воно трагічним запаленням миттєво поширюється в мізках обивателів - найпридатнішому для цього середовищі.
Головним утілювачем ідеї режисера став актор Володимир Горянський, котрий зіграв роль учителя Передонова, який прагне зробити кар'єру, одружившись зі своєю троюрідною сестрою Варварою. Горянський симпатично, карикатурно й переконливо підніс вульгарність, жадібність, дурість, самодурство, пихатість і божевільність свого персонажу до рангу всеохоплюючого символу. Але скромний учитель сам ніколи не досяг би такого катастрофічного для навколишніх стану. Його хворобу стимулювали, підштовхували, розпалювали його близькі, знайомі, оточуючі. Передонов не міг чинити опір. Замість рятувати свою душу, він пішов до своєї скінченності, віддавшись волі біса, котрий пожирає його свідомість і вростає на очах глядачів у тіло вчителя. Навколо нещасного викладача гімназії кипіло отрутою "кінчене" в усіх відношеннях людське стадо боягузливих садомазохістів, котрі не в змозі й дня прожити, щоб не катувати, не знущатися одне з одного й зі себе.
Характери персонажів виписано яскраво, жорстко, рубано, утрирувано схематично. Вони прочитуються легко, без напруження. Сама мова Сологуба диктує таке рішення.
Варвара (Світлана Орличенко) - коханка Передонова - дурна молодичка, яка не знає почуття власної гідності, недолуга інтриганка, котра перемудрувала саму себе.
Сестри Рутілови - кокетки та звабниці. Одна з них Людмила (Оксана Архангельська) ніжно вп'ялась у серце невинного, ніби ягнятко, гімназиста Полякова. Вона висмоктувала з нього чистоту й невинність, не помічаючи, як порожнечу миттєво заповнював собою біс. Допити не встигла. Одинокий показав лише ноги натовпу, що розмазали хлопця по підлозі. Це була перша жертва, перша кров, яка урвала сміх глядачів. Другою став Володін (Віталій Линецький) - в котрого "...Волосся, ніби в баранчика, кучеряве, очі банькаті й тупі, - усе як у молодого баранця - дурненький молодий чоловік" (Сологуб). Цей чудовий тип у дикому синьому береті, дитячому пальті, спортивних штанях був дивним місточком, який з'єднав минуле й сьогодення. Він геніально корчився, цілеспрямовано втілюючи образ "смерті, яка проживає людське життя". Передонов, захлинувшись у маніакальних підозрах, перерізав йому горло. Фінал класичний.
На сцені, як на розпеченій сковороді, вирують пристрасті, ніби в судомі смикаються помисливі, перелякані герої: директор школи, міські голови, пані... А навколо "...брудні вулиці, похмуре небо, жалюгідні будиночки, обірвані мляві діти - від усього віяло нудьгою, здичавілістю, невичерпним сумом" (Сологуб). Правда, художник Олег Лунєв заховав усе це за шторами, мокрими простирадлами. Але світ за стінами театру був майже таким, як і на сцені. Одинокий дуже ризиковано балансує між політикою й мистецтвом, сатирою і філософією. Він знайшов адекватний нашій добі жанр трагіфарсу й по-московськи надавав ляпасів і сильним, і слабким світу цього, котрі живуть без вищої ідеальної культури. Режисер воскресив разом із Федором Сологубом і тінь його товариша, ще одного російського пророка Дмитра Мережковського, котрий застерігав жителів імперії: "Одного бійтеся - рабства, і найгіршого з усіх рабств - міщанства, і найгіршого з усіх міщанств - хамства, бо пануючий раб є хам, а пануючий хам і є чорт - уже не старий, фантастичний, а новий реальний чорт, справді страшний..."
