Дорога скорботи

Цю музику в сусідній кімнаті вчить моя дочка Ганнуся, а я вдивляюся в магічний екран комп’ютера, усвідомлюючи неспроможність відтворити ані в образі, ані в слові ті почуття, що охоплюють все єство моє. Тільки думки. Як їх схопити? Що робити з суб’єктивізмом, як уникнути такого знайомого в зоні пам’яті — «я і небіжчик»? І чи варто висловлюватися, скажімо: вже рік, як пішла з життя людина, яка не тільки своєю творчістю, але й самою своєю присутністю давала відчуття неминущості?

Марія Овксентіївна Приймаченко, великий Майстер української народної творчості (за будь-яким енциклопедичним словником), найзнаменитіша українська художниця-примітивіст (за будь-яким довідником світового арт-наїв) померла в ніч на 18 серпня 1997 року, на 89 році життя. Померла в своїй рідній хаті після тяжкої хвороби, яка її знесилила, змучила, в присутності свого сина Федора, своєї невістки Катерини, своїх онуків та правнучок. Сталося.

Аріозо. «Друзі підлещуються, щоб утримати його від подорожі». Як Ганнусі подобається пробувати на дотик ці щемливі бахівські форшлаги. Вона теж сумує, адже колись одержала від бабусі Марії на пам’ять картину — птахи серед райських кущів. Як багато роздавала Марія Овксентіївна своїх картин. Це не було розпорошення шедеврів. Це був довготривалий акт запліднення великого простору, посів добра і гармонії, передача її, Марії, матеріалізованих через колір та малюнок, почуттів.

Із суб’єктивного: три роки я відчував себе поштовим голубом — через мої руки передавали подарунки одне одному Приймаченко та Параджанов. Яка радість осяяла обличчя Сергія Йосиповича, коли одного ранку він у Єревані розгорнув картину Марії Овксентіївни, а ввечері, на відкритті своєї виставки, подарував її Музею народного мистецтва Вірменії.

Найцікавіша історія з їхніх взаємин. «Ось шкаф, — розповідала Марія Овксентіївна, — в ньому я тримала сонця». На межі 60—70-х років вона тяжко захворіла на легені. Через кілька днів до Болотні приїхав кавказець і передав від Параджанова велику картонну коробку. Коли її відкрили (уявіть, які роки, і де — в селі), на долівку посипалися помаранчі! «Ті сонця мене врятували». Ні, ніяке підлабузництво «не проходило» в спілкуванні з цією людиною. Тільки вчинок. Здається, так приходить натхнення, необхідне для спілкування. І яке щастя почути колись: «Сьогодні синичка сіла на кватирку — і я подумала, що ви приїдете».

Adagio. «Видіння різноманітних пригод, які можуть статися з ним на чужині». Колись, коли під образами в приймаченківській світлиці, на покуті ще лежав стос картин Марії Овксентіївни, і можна було, приїхавши, довго-довго перекладати їх зі столу на стіл, дивитися, впізнаючи старих знайомих звірів-птахів, дивуватися плодовитості, фантасмагоричній винахідливості та працездатності Майстрині, здавалося, що це «тривання на високості духу» (дякую Курбасу) і є важливішим за всілякі катаклізми та вульгарний соціум. Конфлікт розв’язувався просто: картини перекладалися старими газетами — «щоби гуаш не переходила». Так неодноразово ми спостерігали прихід та відхід політичних лідерів (особливо на початку 80-х), боротьбу за врожаї, побиті спортивні рекорди та події в культурному житті — в несамовитому переплетенні з вічністю приймаченківських тем, сюжетів. Яка промовиста перемога яскравої барвистої художньої фактури над сірою газетною фактурою сумнівних фактів! І формат шедеврів був якраз на газетний розворот. Дуже практично.

Чи відчувала себе Марія Овксентіївна відчуженою? «Чужою в рідній стороні»? Одного разу (дуже заорганізовано) ми приїхали до Болотні з вертепом. Співали «Даруй славу, верни волю...». Стара тоді якось пригнічено-тихо промовила: «Де ви ту Україну бачили?»

Adagiossimo. «Спільна скорбота друзів». Плач став невід’ємною частиною нашого буття. Часом, здається, ми забуваємо веселих пісень — їх можна почути хіба що від п’яненької компанії. Я чомусь останнім часом частіше за все чув веселі пісні в так званій «трубі» — найбільшому українському андеграунді на майдані Незалежності в Києві (як воно буде там тепер, після «історичної реконструкції Хрещатика» музикантам?). Уявляю, як псують національне почуття, ставлення до самої української пісні ці пишнощокі дядьки та тітки, горланячи «Цвіте терен». Хоча ні, часом в тій самій «трубі» родина незрячих співала дуже гарно, але пісень, знов-таки, невеселих. Гарно, душевно звучать нині тільки сумні пісні.

В той день над труною співали Псалми — правили тризну. Хіба мало значення, якої конфесії батюшка? Довкола сиділи сусідки Приймаченків по єдиній на Болотню вулиці Богдана Хмельницького, тихо переговорювалися. Була й родичка, старша за небіжчицю. Плачів не було чути. Найбільше вразило те, що болотнянські жінки (слово «баби» не хочеться вживати по відношенню до цих виразно гордих та величних жінок), коли вже з-за столів майже порозходилися гості, вперше того дня строго, не емоційно, в унісон заспівали пісню: це було замовляння. Як цвяха забили.

Adagiossimo (продовження). «Tут приходять друзі (бачачи, що нічому вже не зарадиш) і прощаються з ним». Марія Овксентіївна, така маленька, всохла, лежала в труні, в світлиці, там, де звичайно височив стос її картин. Серпень минулого року так само, як i нинішній, був сонячний та спекотний. Людей на подвір’ї та в хаті було багато. Підготовка до похорону була такою, що, здавалося, тепер все робиться для живих. Очікували час поховання. Час став найголовнішим мірилом. І нам, стурбованим офіційним протоколом (знову суб’єктивне), було дивно спостерігати, що родина чекала на друзів, на підтримку рідних, — нікого не хвилювала (окрім нас, «міських») відсутність телеграми та вінка від Президента. «Україна ховає, можливо, останнього свого Генія», — думали ми. «Прощаємося зі світлою, рідною, дорогою людиною», — було насправді. Чи то духовий оркестр попереду, чи позаду процесії, чи сипати квіти на дорогу — все неважливо.

Важливо те, що поховали бабу Марію на родинному кутку болотнянського кладовища, того місця на землі, яке було для Марії Овксентіївни (за моєї пам’яті) чи не найважливішим географічним орієнтиром. Про сни: «там, за кладовищем». Про магазин: «не доходячи до кладовища». Про клуб: «навпроти кладовища». Про рідних: «під рушниками, на кладовищі». І поклали її не біля парадного входу, не лицем до дороги («Летять літаки — привіт, ідуть пароплави — салют»), а вздовж поля. Господи! Не засівай гробами наші поля.

Майже всі цілували Марію Овксентіївну в руки — останнє спасибі творцю краси. З кладовища не хотілося йти: під старими дубами було тихо й гарно. Колись можна буде згадати про довгу, десятиріччями, підготовку до спочинку, як свекруха Марія просила невістку Катрю показати вишиту сорочку «у труну», як неквапно обговорювали всі деталі обряду, як чорнобильська біда скоригувала плани на смерть (майже здогад). Сьогодні — живим за стіл.

Ох, вже ця бахівська музика «на від’їзд»! Якщо ви її не знаєте, але пам’ятаєте бодай «Пассакалію» Генделя чи будь-яку з «Аве Марій», чи «Ще не вмерла Україна», — нехай вони парадоксально озвучать наш довгий погребальний хід, шлях втрат, які відчуваються дедалі частіше, дедалі виразніше. Поки що ми приречені ясніше відчувати і краще помічати саме втрати нашої землі, нашого народу. Дай,

Боже, сили переломити це трагічне світосприйняття, творити в ім’я майбутнього, яке в нас буде. Обов’язково. Про це знала Марія Овксентіївна Приймаченко.