Доля Лопатеня

Що чекає колишній ідеологічний музейний комплекс у волинських лісах?

Із Луцька в Лопатень я була єдиною пасажиркою, яка зійшла з рейсової маршрутки посеред лісу. Так само мене, єдину, забрав цей самий автобус за кілька годин, повертаючись у місто. І сьогодні ця дорога — від Журавич до Берестяного — проходить посеред лісу. Хай не такого, який ріс до Другої світової війни, коли ним володіли олицькі магнати князі Радзивілли. 200—300-річні дерева змикали над землею густий намет, і коли тут отаборилися червоні партизани, то з літака їхнього розташування не можна було побачити. Але й нині тобі трохи стрьомно отако, в лісі, де на кілька кілометрів навколо — ні душі...

У РІК ТУТ БУВАЛО ДО СОРОКА ТИСЯЧ ВІДВІДУВАЧІВ

Не змінила свого вигляду автобусна зупинка з написом «Лопатень», яка з’явилася 1967-го, в рік відкриття в тутешньому урочищі Лопатень музею партизанської слави. Та й сама, як виявилося, дорога, що з’єднує села Журавичі та Берестяне, прокладена умисне «під музей», до того її не існувало, як не було і лісництва «Партизанське», створеного зокрема й для догляду за територією комплексу. Понад 12 гектарів лісу відведено для ідеологічного музею на місці стоянки спецзагону Дмитра Медведєва. Будиночок для музею — також у власності лісівників. Тільки нема вже тут музею партизанської слави, в якому в рік бувало щонайменше 40 тисяч відвідувачів, а загалом за 20 років його діяльності побувало 800 тисяч екскурсантів! Це, каже нинішній директор Лопатенського історико-природничого музейного комплексу Валентина ШУЛЬГАЧ, лише зафіксовані документально відвідувачі, а насправді їх значно більше.

Однозначно, що радянська влада надзвичайно велику роль надавала таким ідеологічним закладам. Валентина Олександрівна прийшла сюди працювати 1980 року старшим науковим співпрацівником. Щодня приїжджало по 10—15 екскурсійних автобусів. Хоча дорога сюди була ще грунтова... «Проведеш так у день 6—7 екскурсій, на останній вже голосу нема...» — пригадує. 8 працівників у штаті, 12 меморіальних партизанських землянок, обеліск слави, братська могила партизанів, музей, що займав два поверхи, 12 гектарів території... Чимале господарство. Потім Шульгач перейшла в сільську раду в Берестяне, і так сталося, що двадцять років і не навідувалася в Лопатень. А коли музей передали в комунальну власність району, й постало питання «А що з ним далі робити?», 2007 року згадали про неї.

«Я не уявляла, яка тут пустка, — згадує Валентина Шульгач. — Землянок залишилося чотири, інші знищив час і безгосподарність, клумби біля обеліска поросли густою травою, в музеї не було світла, добрі люди навіть дроти познімали... В музеї — стара експозиція ще 1979 року. А головне — миші! Вони просто сипалися зі стендів, вилазили з шафи, і перш, ніж вранці зайти, я стукала ногами по ганку, лякала їх. Миші були лісові, великі, з такими хвостами, як у білки...». Пережили і цю розруху. В будиночку вже діяло два музеї: власне музей партизанської слави (хоч була зрозумілою потреба, що треба змінювати експозицію) і музей волинського лісу, експозицію якого підготував волинський журналіст, еколог, краєзнавець Валерій Мельник, його відкрили 17 жовтня 2008 року. Ківерцівська райрада посприяла відновленню світла в приміщенні, Волинське обласне управління лісового і мисливського господарства, яким керував тоді Богдан Колісник, зробило благоустрій території. Відновили шість партизанських землянок, опорядкували братську могилу, підлаштували обеліск, добудували кімнатку для персоналу (до того і робочого стола не мали) та міні-котельню (опалення також раніше не було).

А 2014 року в Лопатень поїхали депутати і так звані активісти. Братство ветеранів УПА вимагало від обласної влади прикрити цей «радянський» музей, депутати і громадські діячі вимагали закрити «ідеологічний заклад», Шульгач обзивали «комуністкою та чекісткою», хоч, каже вона, за своє життя не перебувала в жодній партії. Ревізорів дратували навіть плакати «Родина-Мать зовет!» (які є в експозиції інших краєзнавчих та історичних музеїв), зображення радянського розвідника Миколи Кузнєцова («бо він терорист, через нього загинули відомі оунівці»), навіть портрети російських імператорів у музеї лісу, хоча його історія не обмежувалася періодом незалежності України, а є значно давнішою. І Волинь та волинський ліс мали різних власників та господарів...

І ПАРТИЗАНИ, І ПОВСТАНЦІ, І ТУРИСТИ

Від часу ревізій ідеологічного наповнення музейного комплексу минули роки. Змінювати експозицію і шукати гроші довелося, звісно, не тим, хто критикував (їх відтоді в Лопатені і не бачили). За зиму Валентина Шульгач ще з однією працівницею, Марією Папежук, написали тематико-експозиційний план нової експозиції на 49 сторінок. Тепер експозиція має назву «Наш край у роки Другої світової війни». Діяльність спецзагону Медведєва вже не є домінуючою. З’явилися матеріали про діяльність на території Волині ОУН — УПА, про знищення єврейського містечка Трохимбрід, про спалене німецькими солдатами та поліцаями село Клубочин, що неподалік Лопатеня. Навіть повстанську криївку облаштували, щоправда, на другому поверсі, бо територія урочища досить болотиста, якщо зима сніжна, навесні в партизанських землянках стоїть вода по коліна... Проте криївка досить натуральна, такі речі завжди доповнюють експозицію, облаштовували її за спогадами місцевих.

Останній масовий захід на території музейного комплексу відбувся ще 2015 року: обласний зліт ветеранських хорів. Щоправда, щороку на 9 травня тут буває щонайменше пів тисячі людей. Родичі тих, хто партизанили, приїжджають навіть і з Москви. Людей сюди ніхто, образно кажучи, не зганяє, не звозить. Власне, нема й агітації, щоби сюди їхали екскурсанти. Проте часто бувають, каже Шульгач, учні з навколишніх сіл Ківерцівського та Маневицького районів, та й з Луцька школярі бувають. Зумисне приїжджають і самотні туристи чи невеликі групи. І так, без жодної реклами, торік прийняли три тисячі людей, заробили понад 10 тисяч гривень, це при вартості квитків 3—5 гривень. Це в лісі, куди й не добратися отак, зненацька.

Чи виграв ексмузей партизанської слави, скорегувавши свою експозицію? На мою думку, виграв однозначно. Поєднання історичного музею та музею волинського лісу дуже цікаве. Також тут є екологічна стежина, стара лісничівка XIX століття (хата лісника, перевезена з Камінь-Каширського району), є острівок, де за допомоги інституту національної пам’яті розмістили стенди про історію українського війська. Є ще один острівець, альтанки, лавочки, пасіка з трьох вуликів, штучні водойми, місток, зелений клас... Поєднання дивовижної природи та історії. Чудесне місце для відпочинку, рекреації з користю для розуму.

І кілька господарів на одній території... Ліс належить державі, лісівникам. Будиночок музею — також їхній. Зарплату Валентині Шульгач платить Цуманська ОТГ, до якої відійшла ця територія. Зарплату ще одній працівниці музею, інженерці-екологині Марії Папежук, — Національний парк «Цуманська пуща», і працює вона, звісно, й на нього. «Ми мали великі плани для розвитку рекреації в Лопатені, — ділиться голова Цуманської ОТГ Анатолій ДОРОЩУК. — Але без згоди на те лісівників нічого не можемо зробити».

Чи потрібен такий музей? Безперечно. Історію не замовчиш і не перепишеш. А «та» історія дуже перегукується з історією сьогоднішньою. «Ось приїжджають до нас школярі з Луцька, на початку всі такі недовірливі. Навіть цинічні, типу, що ви нам тут туфту розказуєте, — ділиться Валентина Шульгач. — Які землянки? Як партизани в них могли жити, в оцих от норах?.. Ми не говоримо сьогодні про партії, ми говоримо сьогодні про війну, про те, яка це біда для всіх. А землянки — так уявіть, кажу дітям, що на сході України, де неоголошена війна триває, українські солдати в подібних же і живуть. Так, у них кращий бліндаж, вони мають мобілки, вони не в лісі, але там такі самі бруси і така ж багнюка... І, знаєте, діти починають слухати, потім ставлять багато питань, виходять із екскурсії задумані, а вчителі запитують: «Що ви їм розказували, що вони так уважно слухали?..»