МЕНЮ

«Це було в кам’яному віці»

Олександр ПОЛЯКОВ, Росія
13 червня, 2014 - 11:24
Чому сьогодні неможливий культурний діалог між Україною і Росією

Один із близьких друзів о.  Олександра Меня згадував, як священик, перебуваючи з ним у поїздці в Дербенті, купив декілька книжок, зокрема збірку Євтушенка, і на питання «Батюшко, навіщо це вам?» відповів: «А раптом? Раптом є хоч один людський рядок». У пошуках цього олюдненого рядка переглядаєш новини з полів інформаційних і реальних боїв і дуже мало знаходиш проявів справжнього спів-чуття або чітко вираженої гуманістичної позиції з боку представників російського світу культури і творчості. «Справжнє мистецтво можливе лише при світлі совісті», — сказав кілька років тому тоді ще не видавлений із Росії диригент Михайло Аркадьєв, звертаючись до провладних вітчизняних колег, від Хворостовського до Співакова, які успішно реалізуються, зокрема і в «розтлінних закордонах». Заклик його не був почутий ні адресатами, які стали за кордоном візитною карткою країни Пушкіна, Достоєвського і Чехова, ні ким-небудь, окрім вузького кола інтернет-читачів, і ситуація дійшла до сумного логічного продовження. Поняття совісті, світло якої повинне передувати реалізації творчої особистості, тепер зведене до стану зовсім уже сміхотворного. У баченні людини, наділеної повноваженнями міністра культури РФ, «Факти самі по собі означають не дуже багато: у справі історичної міфології вони взагалі нічого не означають. Пакт Молотова — Ріббентропа — дуже своєчасне рішення, завдяки якому ми обскакали всіх на півкорпуса на віражі. Сталін взагалі не нападав на Польщу. Ромові баби в блокадному Ленінграді для партійних бонз — брехня Даниїла Граніна. Чайковський не гей, а Росія не Європа...» (зібрано і помічено Іллею Мільштейном). Культура, яка в Росії разом із надзвичайними ситуаціями є окремою галуззю народного господарства і числиться за спеціальним міністерством, зведена до стану покірної служниці при пихатій барині. Всі «творчі генерали» «обманюватися раді» і підтримують «керівну і направляючу роль». Зараз здається немислимою ситуація, за якої І. Берсенєву, який прийняв МХАТ-2 після від’їзду Михайла Чехова, мхатівці не подавали руки. «Я ще пам’ятаю порядних людей. Боже, яка я стара», — відома Фраза Раневської, яка знайшла справжнє мистецтво, за її словами, не в театрі, а в Третяковській галереї, де плоди праці знаменитих художників не залежали в своїй появі від «коливання разом із лінією». Країна, що дала людству письменників, які синтезували ідеї європейських країн в своїй творчості і сформулювали глибокі питання, що стоять перед людським духом, зараз змушує пригадати про кам’яне століття при оцінці її етичного стану і знелюдненні, що має місце.

♦ Якщо не йдеться виключно про творчу самореалізацію, якщо людина культури не готова до служіння, не готова жертвувати особистими інтересами і густиною юшки задля внутрішніх переконань та інших людей, то основними її мотиваціями стають слава, багатство і влада. Або ж такий творець починає, за влучним висловлюванням Анатолія Рибакова, «смотреться в самовар» і неминуче втрачає зв’язок із закладеною в ньому глибиною. Прославити когось тепер досить легко — епоха маскульту передбачає створюваний зазвичай штучно великий шум, який за пониженої критичності сприйняття перетворюється на сурогатну успішність бізнес-проекту. Істотний достаток дає участь у серіалах, які відучили телеглядача від критичного мислення (правильніше говорити про телеспоживача), також прибутковість жалує владу, і тут грає роль розподіл бюджетів. Якщо говорити про письменників, які здобули популярність, то вони теж переважно створюються маскультом, а не власними здібностями. Однак тотальна підміна понять має не настільки давню історію і належить до новітнього періоду. Фазіль Іскандер 1994 року зазначав у газеті «Столица»: «Про убогість письменників? Але в Росії вони злидарювали і за гірших і за кращих часів. Злиденний Платонов, злиденний Мандельштам, злиденна Ахматова. Рукописи Пушкіна пістрявлять стовпчиками грошових підрахунків... можна пригадати і Достоєвського...». Успішний представник письменницького цеху в Росії часто не має зв’язку з талановитістю, а тим більше з глибиною творів, натомість комерційно цілком відбувся і являє собою, як зазначив публіцист Володимир Голишев, щось подібне до втілення посади, людини з табличкою на дверях кабінету — «Письменник». Від читача тут нічого не залежить, суб’єктності він позбавлений, як, втім, і письменник, який давно вже не виробляє сенси сучасного світу. Щодо влади — за останні роки власні театри отримало стільки відомих акторів і режисерів, від Сергія Безрукова до Євгенія Миронова і від Олега Меньшикова до Кирила Серебреннікова, що мало у кого з тих, хто отримав владні повноваження на ввірених їм підмостках, виникають сумніви в тому, що позичка на боржнику верхи їздить.

♦ Людське життя таке, що щохвилини доводиться робити вибір, і нечасто цей вибір етично бездоганний. І мало хто, як Армен Джигарханян, який має можливість жити по півроку в Америці, або Роман Віктюк, син України, чия хитрість щодо протистояння «сувєцькой власті» увійшла до легенд, може висловити все, що він думає про пануючу брехню щодо трагічних українських подій, не боячись втратити театр або фінансування.

♦ Російський же глядач/слухач, як і український, чекає від творчої людини саме згаданого служіння, правди, високого зразка, і тим складніше сприймає те, що актори — такі ж люди, зі своїми слабостями і помилками, інколи настільки серйозними в людському плані, що говорити про якесь етичне орієнтування на такого представника мистецтва просто немислимо. Коли червоточина в душі має місце, а людина не звиклася боротися з собою або вважає за потрібне у всьому довіряти собі — то виходить «де тонко, там і рветься», і обставини висвічують ті або інші «плями на сонці», і після короткого інтерв’ю або одного-єдиного підпису творець переходить в категорію «служника двох панів», яким служити одночасно нікому не вдавалося. Страшна зміна особистості головного героя фільму Іштвана Сабо «Мефісто», який пішов у служіння до фашистів (фільм заснований на реальній історії), змушує його наприкінці картини у відповідь на слова свого нового господаря, який говорить: «Тут я візьму в свої руки режисуру», — і просторікує про те, що вся Європа належатиме їм, виправдовуватися в променях прожекторів, що освітлювали героя у виконанні Клауса-Марії Брандауера як звіра в клітці: «Чого вони від мене хочуть? Що їм треба? Я тільки актор, от і все». А збентежений, а то і приголомшений якимись словами вже колишнього кумира глядач або слухач думає: «Ну як же так? Як він міг?» Замикання творця у своїй творчості, з відсутністю її перевірки на відповідність внутрішньому високому орієнтиру, призводить до етичної сліпоти і зниження об’єктивності щодо себе, і якщо раніше існувала вдумлива критика, яка відзначала реальні помилки і похибки тих або інших деталей фільму або вистави, то зараз цього немає. Російський театральний або кінематографічний критик (правильніше, той, кого називають цим словом), який був за радянських часів мислителем (деякі рецензії зараз можна читати як чудові зразки психологізму), тепер позбавлений незалежності в думках і повинен дотримуватися лінії видання, що має чіткий вектор і конкретне джерело фінансування. Ще сумніше те, що й голоси рецензентів зараз перестали мати хоч якесь значення (винятком є одностайна обструкція), а експертне середовище російського творчого світу (як і майже будь-яке інше експертне середовище в Росії) представляється вельми умовним поняттям. Хвалити одних і в жодному разі не сказати доброго слова про інших, хоча ці інші в глибині душі можуть бути чимось цікаві тому, хто пише, — така зараз часто доля критика. Звичайний глядач/слухач, який відвідує ті або інші майданчики від випадку до випадку, приймає точку зору того, хто пише, звикнувши з дитинства довіряти авторитетам. Для когось досить, аби культурну подію похвалив по телевізору, наприклад, Дмитро Биков, і, заколисаний точками зіткнення з ведучим, такий глядач сам не помічає, як починає в глибині душі співчувати його ідеї, що «в СРСР усе було добре». «Ти повинен співати пісні Шаїнського і Чичкова!» — плакат з такою фразою висів у шкільному кабінеті музики, і пам’ятаю, як уся моя сутність молодшого школяра протестувала — що за нісенітниця, людина повинна співати ті пісні, які їй ому хочеться співати! Однак жодної думки про сміхотворність плаката від жодного з учнів я не чув — ніхто не вважав його нісенітницею. Радянський Союз справно стругав дерев’яних солдатів Урфіна Джюса, та й зараз милий і любий для тих, чия індивідуальність після всіх багатьох катаклізмів радянського життя декількох поколінь його рідних виявилася захована настільки, що сама людина її не відчуває або приймає за власне «я» те поєднання спонтанних людських проявів і важкої недоброти, яке представляє його особистість. У цій індивідуальності часто сприйняття життя, що можливо залишилося з дитинства, як «войнушки» з «танчиками», де є «наші» й «не наші» і немає жодних півтонів. За цього сприйняття чужими і чужорідними будуть рядки Юрія Левітанського про смерть кожної, звичайнісінької людини: «І все-таки щоразу я відчуваю — рушиться. Короткої миті особливої тієї тиші небо рушиться. Земля рушиться. І тільки не видно цього з боку».

♦ Прагнення до тотального спрощення і відсікання всього, що не укладається в картину світу, стало визначною рисою великого числа представників російського суспільства, які вийшли все з того ж Радянського Союзу. «Мені не потрібні проблеми», — сказав мені зі злістю батько одного з товаришів по навчанню нашої дитини, коли зайшла мова про заслужену критику класного керівника, і додав повчально: «Вчитель — це Вчитель!». Справжня культура і середньостатистичний житель тут між собою не перетинаються. Штучно насаджувана гламуризація і несерйозність життя дала свої плоди — опитувані на вулиці не можуть пригадати, чому завершив свою земну дорогу Пушкін, і вимоги до культури висуваються утилітарні, як школяр-персонаж Вікторії Токаревої до смислового навантаження — якщо вжито префікс «екстра» у невідомому на початку 80-х понятті «екстрасенс», то виникає асоціація про горілку або печиво з відповідною назвою і значенням «надгорілка», бо він це їсть або п’є. Неможливо уявити в сучасній Росії ситуацію, аби після смерті видатної творчої людини був триденний траур, як за Маркесом у Колумбії, або щоб, як на Via Veneto у Римі в дні, коли помирав Фелліні, зачинялися кафе на Тверській при відході з життя епохального представника творчого середовища. Діячі масової культури за своїм внутрішнім рівнем відповідають рівню людей, які живуть в країні (одні з найбільш високооплачуваних і найпопулярніших виконавців російської естради — Г. Лепс, С. Михайлов і О. Ваєнга), і масштаб творчості навіть найбільш неординарних персонажів культурного життя не дозволяє говорити про «звершення відкриттів», а одиничні представники гуманістичного напряму дуже крихкі й атомізовані і відторгаються більшістю як неусвідомлюване набридливе нагадування про неправду власного життя. Атомізованість таких представників культури не є чимось негативним — глибина кожного з цих людей дуже індивідуальна, зважаючи на різність дарувань, кожен бачить лише свою прекрасну частину картини світу, і немає підстав говорити про об’єднання режисера Юрія Норштейна і філолога Гасана Гусейнова. Продуктивність діалогу можлива лише тоді, коли до нього відкриті обидві сторони, а коли йдеться про важку ситуацію у відносинах між країнами, то для цього потрібна не лише політична воля, але й запит соціуму, і жодні представники культури — «посли доброї волі», плоть від плоті народу — нічого не зможуть в цьому змінити. Запиту на такий діалог, на місток між спорідненими упродовж століть культурами і народами немає, як немає в Росії і розуміння, навіщо зносити десятками пам’ятники Леніну, як немає відкритості й прагнення до розуміння тих, хто думає по-іншому. Коли під відеозверненням українських акторів до російських глядачів про недопустимість війни десятками з’являються позамежні за жорстокістю і злісністю коментарі, то діалог неможливий. Користувач «Живого журналу» emelia-41 зазначив: «Нелюбов населення до свободи, нерозуміння її зробили можливою і війну з Ічкерією, і війну з майданівською Україною. І настільки ця нелюбов і це нерозуміння сильні, що навіть очевидних героїв, які йдуть на вірну смерть, це населення може собі уявити лише як або дуже дивних бандитів, або просто як нескінченно чужих і ворожих людей, бог яких явно ворожий тому богові, в якого вірить населення». Сказати своє слово тут могли б історики, соціологи і політологи, а допомогти їм у цьому могли б діячі культури, але, на жаль, проблеми ці мало ким артикулюються і вже зовсім не складаються в якісь практичні рішення. Досить правильні спостереження представників академічного співтовариства поєднуються при цьому з упованням на «доброго пана»    — вищу владу РФ, і читати таке при руйнуванні державних механізмів і винищуванні цивілізованості не смішно, а дуже сумно. Втім, для виходу з «кам’яного століття» нічого не залишається, окрім слідування словам «Роби, що маєш, і будь, що буде». Доля убитого під Слов’янськом у день виборів президента України колишнього радянського політзека, російського правозахисника Андрія Миронова служить гірким підтвердженням цих слів.