МЕНЮ

Буря і натиск

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА, Київ — Одеса
9 січня, 2020 - 11:43
В Одеському театрі ім. В. Василька Іван Уривський представив свою нову роботу

Зовні стриманий режисер Іван Уривський прем’єрою «Підступності і кохання» Фрідріха Шіллера на сцені рідного Одеського українсько-драматичного театру ім. В. Василька продемонстрував, які духовні, моральні, естетичні ба навіть політичні ідеали володіють його розумом та які шалені пристрасті вирують у його серці.

Хто нині з молодих режисерів візьметься за цю складну, трохи заплутану і, на перший погляд, не актуальну «міщанську драму» із сентиментальним конфліктом класових відносин? Але штюрмерьский дух, вочевидь, володіє І. Уривським, який кожною прем’єрою доводить своє тяжіння до абсолютного театру та вміння переосмислювати давно усталені витвори театральної драматургії.

Вкотре не втомлююся констатувати, що Іван Уривський наділений логікою диригента, у якого звучить кожна нота в начебто давно знайомому, притрушеному пилом часів і трактовок класичному творі, — грандіозно просто і глибоко. Ти ніби прозріваєш разом із режисером, який веде тебе до ясності й одкровення відкриття, легким моцартівським рухом знімаючи всі нашарування, штампи й очікування. У нього абсолютний слух, влучне око, сучасна театральна мова.

Замість костюмної драми на сцені теплиця едемського саду чи біологічної лабораторії (художник Аліна Гайворонська), де протягом усієї дії снують люди в хімзахисті — безликі в респіраторах і з балонами з отрутою для обприскування від шкідників. Майже класичний оперний хор, безмовний коментатор, виразний рефрен. Завдяки балетмейстеру Павлу Івлюшкіну цей «хор» набуває навіть певної кінематографічності. У виставі є і своєрідна увертюра — пластична інтродукція, де вже присутні всі «лейтмотиви» та проекція на фінал.

Замість довжелезних, майже трактатних монологів та діалогів, доречних у театрі шіллерівської епохи, — режисерська квінтесенція в майстерно зробленій інсценізації (переклад Ю. Назаренка). До речі, авторські інсценівки класики І. Уривським уже стали його фірмовою фішкою, тож в усіх випадках літературне джерело ніколи не страждає і не перекручується, а, навпаки, набуває ясності, чіткості, опуклості, позбавляється анахронізмів, які вже не зчитуються сучасною людиною. Так, у цій інтерпретації «Підступності та кохання» навіть відсутні деякі персонажі, але сутність не порушено, а тільки більш виокремлено.

Отже, перед глядачем — прозора (як декорація у виставі) картина сучасного світу: як народжується абсолютне зло, наскільки йому комфортні/тепличні умови ми створюємо, як його в собі (людстві) плекаємо і як з ним гинемо, аби знов запустити цей процес по колу. І нічого в цьому світі не змінюється століттями. Лише зло стає дедалі більш абсолютним, всепоглинаючим і всепожираючим аж до небуття.

Головним героєм вистави І.Уривський робить особистого секретаря президента Вурма, трактуючи його ім’я, яке в перекладі означає черв’як, — буквально. Він і з’являється на сцені як черв’як із горщика з висохлим деревом, зжерши все його коріння, вилазить на світ Божий, аби зжерти життя, здається, єдиних живих істот — Луїзи та Фердінанда (Мальвіна Хачатрян та Михайло Дадалєв). Вони теж породження цієї експериментальної теплиці, але, куштуючи досконалі плоди цього райського саду, виявляються зовсім не стійкими до паразитів.

Цікавий нюанс: президент фон Вальтер (Яків Кучеревський) у першій сцені з Вурмом, який ще весь у землі, брудний та голий, — простягає йому отруєний лимон з едемського саду, наділяючи секретаря токсичними повноваженнями. Президент — не змій-спокусник, а уособлення всеосяжної влади, яка переростає в тоталітаризм, який, у свою чергу, за допомогою отаких вурмів породжує фашизм.

Ще один персонаж — Леді Мілфорд (Ольга Петровська), яку життя змусило пристосуватись до цих «природних» умов. Тепер вона живе прив’язаною до перманентних «обприскувань» — доз. Ми не знаємо, чи це жива вода, чи «життєдайна» отрута. Леді, мов наркоман, не може обходитися без неї ні хвилини. Інакше — ломка.

Власне, цей нав’язливий образ тотальної отрути під виглядом захисту і є головний сенс вистави: ми живемо в токсичні часи, не можемо жити без отрути в певних дозах, отруюємося щомиті, мутуючи в щось страшне і незвідане. Людство, подібно до цієї теплиці, в якій під виглядом райського саду з дивними плодами, ставлять експерименти над душами і серцями, граючи дозами інсектицидів, запускаючи по колу цикли. А там вже, хто сильніший — природний добір. У Шіллера Фердінанд отруює Луїзу лимонадом. Уривський влаштовує тут ціле шоу, остаточно відходячи від трактування п’єси як театрального маніфесту епохи Просвітництва: лабораторні люди соковитискачами чавлять лимони й виробляють отруєний лимонад у промислових масштабах.

Вистава насичена символами, проте вони не примушують розгадувати режисерські ребуси. Навпаки, ти розчиняєшся в образному мисленні автора цього сценічного твору і ловиш себе на думці, чому не зчитав усі ці очевидні речі раніше? Наприклад, у якийсь момент президент старанно начищає чоботи свого рідного сина-бунтаря й віддає їх чужому, але вірному ідеалам президента — Вурму. Луїза і Фердінанд буквально біжать горщиками, здіймаючи «бризки» отруєної землі. Той самий лист, який зруйнує долі молодих паростків, пишуть землею на вікнах теплиці. Читатиме його Фердінанд уже з уламку.

У виставі є два персонажі, які відчутно відрізняються від першоджерела. І два артисти, які сходяться з театральним мисленням режисера більше за інших.

Батько Луїзи, музикант Міллер (чесна і прониклива акторська робота Ігоря Геращенка) принижений блукає в темряві з того боку теплиці: його маленький світ зруйнований, він викликає співчуття і жаль, на відміну від шіллерівського Міллера, який дратує й уособлює типового персонажа своєї епохи і становища.

Секретар Вурм — напрочуд точно створений Володимиром Романком образ. Спосіб існування, пластика, цікаво вигадані акторські інструменти-штрихи — характеристики цього «гібридного організму», який підступно залазить під шкіру, — еволюціонують протягом 100 хвилин вистави від найпростішого до новітнього втілення влади. До неминучого. Ця істота замикає коло — цикл закінчився: позбулися слабких, тепличних, зайвих і конкурентів. Новий вид виведених самим людством гібридів захоплює владу. Вурм з’являється в останній мізансцені в діловому костюмі й накриває всіх поліетиленом — ще одним символом штучності, неприродності, смерті. Недбало сідає на край стола і починає жерти землю з-під коренів нового пагону.

Одеська вистава, поставлена за п’єсою, написаною 250 років тому, точнісінько потрапляє у світовий театральний тренд, у якому нині архетипові сюжети про обов’язок і долю, кров і смерть, владу і розпусту, жертву і ката, дух і чесноти, підступність та кохання переосмислюються з позицій новітнього високотехнологічного часу гібридної війни людства проти себе. 29-річний Уривський резонує 24-річному Шіллеру часів написання п’єси. Проте Уривський не може у XXI столітті обмежуватися пафосним — «O tempora! O mores!» — він просто накриває цей «відпрацьований матеріал» поліетиленом...