МЕНЮ

«Бойчукісти»...

Марина МАРЧЕНКО. Фото надані організаторами виставки
13 січня, 2020 - 19:05
У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва триває виставковий проєкт «Межигірський технікум. Відлуння віку»

Експозиція  розповідає про перший український професійний навчальний заклад декоративного мистецтва кераміки та про цілу плеяду блискучих українських художників і майстрів, які викладали і навчались в ньому. Автор ідеї та куратор проєкту, науковець музею Ірина Бекетова присвятила проект пам’яті видатного києвознавця, письменника, журналіста Віталія Васильовича Ковалинського. Організатори зазначають, що підготовка тривала декілька років. Адже тема вітчизняної мистецької спадщини 1920—1930 років, зокрема, пов’язаної з ім’ям Михайла Бойчука, є дуже глибокою, але малодослідженою. Можливо тому наші сучасники переважно знають Межигір’я, як резиденцію колишнього президента, забуваючи про його культурно-історичне минуле. Реалізувати творчий задум, до участі в проєкті були запрошені Центральний архів-музей літератури і мистецтва України, Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький Арсенал», Національний художній музей України та Музей театрального, музичного та кіномистецтва України.

В експозиції представлені рідкісні речі — керамічні роботи учнів та вчителів Межигірського технікуму 1920-х із збірки Національного музею українського народного декоративного мистецтва та доповнена світлинами, малюнками, архівними документами з інших закладів культури України, є унікальною. Кожен із експонатів розповідає про маловідомі сторінки історії керамічного технікуму, про відносини між викладачами і вихованцями, їхню спільну роботу й відпочинок.

УЧНІ ТА ПЕДАГОГИ — НА РІВНИХ

Діяльність цього навчального закладу розпочалася у березні 1919 року, коли на III Всеукраїнському з’їзді Рад було прийнято рішення про відкриття на території колишнього Межигірського монастиря школи-майстерні у будівлях непрацюючої фаянсової фабрики. Незважаючи на повну відсутність обладнання, в одному із корпусів розпочалися теоретичні та практичні заняття.

1921 року постало питання про створення виробничого колективу, який очолили випускники Української академії мистецтв (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) і вихованці майстерні монументального мистецтва професора Михайла Бойчука — Василь Седляр, Оксана Павленко, Іван Падалка.

На виставці представлені малюнки у їх виконанні. Зокрема, «Портрет Андрія Шептицького»  Михайла Бойчука, ілюстрації до «Кобзаря» Т. Шевченка Василя Седляра, «Ескіз з глека», «Невдача» — малюнки Оксани Павленко та інші роботи.

В новому колективі педагоги і учні не тільки працювали на рівних, але й разом відпочивали, відвідували театри, грали у створеному ними ляльковому вертепі, для якого писали тексти. Що це були за ляльки і як вони виглядали, можна побачити у виставковій експозиції.

Це — «Св. Юна», «Сестра-жалібниця», «Рабин», «Гаврило» та «Французький дипломат». Особливою популярністю серед студентів технікуму користувався майданчик для диспутів під назвою «брехаловка».

Атмосфера закладу була надзвичайно творча і розкута, дозволяла максимально розкритись таланту кожного учня, які не відчували тиску з боку наставників. Тому не дивно бачити серед виставкових експонатів карикатуру на професора Михайла Бойчука, яка належить невідомому автору.

Успіх цього навчального колективу був очевидним. Твори «межигірців» не тільки отримали схвальну оцінку української громадськості, але й експонувалися на художніх виставках у Празі, Венеції, Парижі, Берліні. Це і стало підставою для того, щоб профшколу перетворити на Межигірський керамічний технікум зі статусом вищого навчального закладу. На початку 1923 року його директором було призначено Василя Седляра, який закінчив навчання у творчій майстерні Михайла Бойчука.

ОДНЕ ЦІЛЕ

— Василь Седляр виявився найближчою людиною до Михайла Бойчука. Він був надзвичайно талановитий, не лише як художник. Мав неабиякий організаторський талант і державницький розум. Седляр і Бойчук були як одне ціле. У них навіть почерки були схожі, підписи — точно», — розповідає Тамара БОЙКО, науковець Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». — Якщо говорити про таке явище, як «бойчукізм», то Михайло Бойчук був генератором ідей, а їх втілювачем — Василь Седляр. Межигірський технікум якраз і став таким місцем, де ці ідеї можна було спробувати на практиці. Молоді та завзяті учні й викладачі творили нове мистецтво, перетворюючи звичайну керамічну «продукцію» в мистецькі твори.

Це був час важкий, але щасливий. Крім улюбленої роботи було і кохання. Заступниця Василя Седляра, Оксана Павленко, була коханням всього його життя.

Така «ідилія» творчого колективу не могла продовжуватись довго. Уже 1930 року Седляра було знято з посади директора за те, що межигірська кераміка була занадто автентичною та українською. На його місце призначили товариша Міллера, який до цього був директором тарного заводу на Донбасі і мав головну перевагу — був комуністом», — зазначила науковець.

Портрет Василя Седляра, написаний рукою Оксани Павленко 1927 року — один із промовистих експонатів виставки.

ПОДЯКА ТВОРЧІСТЮ

— Ми показуємо не тільки роботи митців, які жили і творили у 20—30-ті роки, але й їх подальшу долю, — акцентує увагу Ірина БЕКЕТОВА. — В технікумі під керівництвом та опікою Василя Седляра, Оксани Павленко були сформовані долі багатьох художників. Кожен зі студентів мав отримати не лише художню, а й професійну, ремісничу, технологічну освіту. Багато студентів з десяти випусків закладу стали визначними професіоналами. Вони пішли на виробництво, стали інженерами: Ніна Федорова, Оксана Павленко, Пантелеймон Мусієнко, Прокіп Бідасюк, Дмитро Головко. Ми вирішили розповісти про те, як склалися їх долі у передвоєнні роки і до кінця ХХ століття.

Загалом, провідна тема виставкового проекту — це учитель і учень. Вдячні учні, які своїм життям і творчістю висловили подяку генерації своїх вчителів. Те, що у Софійському заповіднику Ніна Федорова створила невеличку, але дуже потужну експериментальну майстерню — один із прикладів такої дієвої вдячності учениці своїм учителям.

Система навчання, закладена у керамічному технікумі, ідеї Михайла Бойчука, ідеї монументалізму живі і нині, вони впливають на багато мистецьких процесів», — підкреслила куратор виставки.

ВТРАЧЕНА КОЛЕКЦІЯ

А от колекція, сформована при технікумі, на жаль втрачена. Про це розповіла Ніна Саєнко, художниця та мистецтвознавець, донька одного із видатних українських митців — Олександра Саєнка, твори якого також представлені на виставці.

— Відомо, що збірка творів зберігалась до Другої світової війни, а потім зникла, — говорить пані Ніна. — Хочеться вірити, що, можливо, вона знаходиться у приватних колекціях і колись ми зможемо побачити ті зразки, які створювались у далекі 1920-ті. Адже це був чудовий час. Митці були осяяні якоюсь особливою епохою, часом, коли хотілося заявити про себе і висловити свої думки. Це було національне мистецтво, творене в новий час. Тому сьогодні, коли ми можемо бачити на виставці такі глибино народні твори, виконані високо професійно, просто серце захоплюється.

Виставковий проект «Межигірський технікум. Відлуння віку» працюватиме в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва до кінця січня.