Біле сонце Акбара
На виставку Мохаммеда Акбара мене привів подив: від усіх, хто бачив експозицію, я чув тільки схвальні відгуки, хоча серед моїх співрозмовників були люди, погляди яких рідко збігаються. І справді, візит у "Грифон" став потрясінням. Потрапивши до залу, ніби опиняєшся під спекотливим південним сонцем серед первісної дикої природи або у вузьких вуличках афганських містечок - настільки відчутне нетривке від спеки повітря, що струменить із полотен.
Доля Акбара така ж дивовижна і поламана, як доля його країни. Народився в місті Урузгані в багатодітній родині, у п'ятнадцять років залишив батьківський дім і опинився в Кабулі. За кілька років його призвали до армії, де Акбар дослужився до старшого лейтенанта. Але юнак завжди відчував потяг до фарб і полотна. Він почав вивчати живопис у студії Будинку науки та культури "Радянський Союз". Це були тяжкі вісімдесяті. На студію Акбару доводилося пробиратися, перевдягнутим у цивільне, кожної хвилини чекаючи на постріл. Талановитого юнака помітили й запросили продовжити навчання в СРСР. І тут перешкодою стала його військова служба. Невідомо, як би склалася подальша доля Акбара, якби не тодішній міністр оборони, який забажав мати в афганській армії хоча б одного професійного маляра. Так Акбар опинився в Києві, де набув собі другу батьківщину, зустрів справжніх друзів і чудових учителів. Закінчив Українську академію мистецтв (майстерня Віктора Пузирькова). Він продовжив навчання в аспірантурі в народного художника України Тетяни Голембієвської.
Повертатися до Афганістану, шматованого політичними чварами, Акбар не планує, хоча дуже сумує за батьківщиною та матір'ю. Недарма одну зі своїх з робіт, на мій погляд, найкращу, де змальовано одинокого вершника на верблюді, Акбар уважає автопортретом, у який вкладено всю любов і тугу за втраченою вітчизною.
