МЕНЮ

Корона «Дня» – за грунтовний внесок у вивчення української літератури та її популяризацію

Марія ЧАДЮК, «День»
26 грудня, 2019 - 16:31
Штрихи до портрета доктора філологічних наук, професора, письменника, засновника «ЛітАкценту», постійного автора й друга «Дня» Володимира Панченка з вечора пам’яті видатного українця

«Хто багато працює, той має час», — писав колись Володимир Євгенович про Максима Рильського. Як слушно зауважив внук поета, Максим Георгійович РИЛЬСЬКИЙ, ці слова можна застосувати й до самого Володимира Панченка. Так само, як і ці: «Секрет такого чуда (хто багато працює, той має час), що він мав талант до праці, споряджений таким першорядним мотором, як любов».

РЕКОНСТРУКЦІЯ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ

Напевно, тільки цим можна пояснити, як одна людина змогла, зокрема, написати таку велику кількість ґрунтовних досліджень з літератури. Це була не просто професія, а любов. Точніше сформулював сам Володимир Панченко у дедикації до книжки «Повість про Миколу Зерова». «Він написав, що «ця книжка є реконструкцією утраченого часу, чим я дуже люблю займатися»... Дуже пронизлива книжка, яка передає дух епохи. Він справді відновив той час, який минув і через існуючий на той час режим, цензуру не був пізнаний нами, попереднім і тим паче молодим поколіннями», — розповідає письменник, публіцист, дипломат Юрій ЩЕРБАК.

До того ж книжки Володимира Євгеновича цікаві не тільки фахівцям. Ось як зазначив директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола ЖУЛИНСЬКИЙ щодо «Повісті про Миколу Зерова»: «Як зумів він поєднати глибоке літературно-теоретичне дослідження з таким доступним викладом цього матеріалу! Це колосальна майстерність і, як на мене, той ідеал літературного дослідження, яким воно повинно бути. Там ми відчуваємо й бачимо не тільки Зерова перекладача, поета, літературного критика, видавця та ін. А ми бачимо безпосередньо людину». Це майстерне поєднання стосується усіх праць Володимира Євгеновича. Завдяки впізнаваному стилю та цікавому способу викладу, його відкриття стали доступні для багатьох читачів.

«Панченко був не просто високий професіонал у критиці, літературознавстві, він був людиною, яка глибоко зрозуміла для себе, дала собі відповідь, навіщо література, що таке література. Дуже багато людей пишуть, мають довгу творчу біографію, але так і не дали собі відповіді, навіщо література, що це», — зауважує літературознавець, прозаїк, публіцист, видавець Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ.  

Сподіваємося, що цей внесок у розвиток літературознавства й популяризацію української літератури буде достойно оцінений — Шевченківською премією. Під час вечора пам’яті нагадали, що були випадки, коли вона присуджувалася посмертно. Можливо, і цього разу, завдяки підтримці й впливу громадськості, найвища відзнака віднайде свого талановитого лауреата.

«У ВСЬОМУ, ДО ЧОГО ТОРКАВСЯ, БРАВ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

Вочевидь, було у Володимира Євгеновича ще одне улюблене заняття — мандрівки. Як згадує директорка видавництва «Кліо» Віра СОЛОВЙОВА: «Для мене він був енциклопедією знань, дуже ерудований, цілу дорогу міг розповідати: ось туди повернути — буде така садиба, там така. Від нього вчився, набирався духу, знань, ставлення до праці». Водночас заступник директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Микола СУЛИМА наголосив, як тяжко було дивитися Володимиру Панченку на напівзруйновані маєтки й садиби в цих подорожах. «Єдине, що лишалося — описати їх, щоб зберегти», — розповідає Микола Сулима. Своїми текстами Володимир Євгенович ніби утривалював життя цим важливим свідкам нашої минувшини.

Часом доводилося захищати не тільки словом. Директор Інституту української мови НАН України Павло ГРИЦЕНКО розповів випадок, коли Володимир Панченко дізнався, що поступово руйнується хутор художника Миколи Ґе. Тоді він одразу почав організовувати туди поїздки й робити все можливе, щоб можна було зберегти пам’ятку. І ця поведінка господаря — ознака великого політика, за словами Павла Гриценка, адже «політик — це той, хто бере на себе відповідальність, а Володимир Панченко у всьому, до чого торкався, брав на себе відповідальність». Так, Володимир Євгенович некомфортно відчував себе у Верховній Раді, як розповів український політичний та громадський діяч, дисидент Богдан ГОРИНЬ. Але це, можливо, тому, що він був політиком іншого масштабу — вважає Павло Гриценко.

«ПРЕКРАСНІ ТЕПЛІ КАРІ ОЧІ, ЯКІ ЗАВЖДИ УСМІХАЛИСЯ»

Не менш важливо й те, що книжки Володимира Панченка багато розповідають і про нього як людину. Зокрема, є у творчому доробку науковця книжка, присвячена літературознавцю Василю Фащенку, його вчителю. Ще одна важлива деталь, на яку вказав Михайло Слабошпицький: цю книжку Володимир Панченко видав своїм коштом. І це тільки невеликий приклад того, наскільки вдячною людиною був Володимир Євгенович.

Ще один яскравий приклад — книжка «Сонячний годинник». На цьому факті зосередила увагу докторка філологічних наук, професорка Тамара ГУНДОРОВА ще під час присудження книжці спеціальної відзнаки Премії імені Юрія Шевельова: «Мені здається, що есеїстика як жанр, у якому він так успішно працював, була тим, що найбільше відповідала його характеру — я сказала б, сонячному... Ця книжка «Сонячний годинник» для мене асоціюється з ним самим. Бо він так само, як сонячний годинник, вловлював ці сонячні промені й ніс їх нам усім». Український літературознавець, громадський діяч, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ теж наголосив: «Це був натхненний, світлий і дуже талановитий чоловік». Дехто запам’ятав інше втілення цього світла. «Заплющу очі й одразу бачу Володимира та його усмішку, добру, привітну», — поділився Микола Жулинський. А Юрій Щербак особливо пригадує «прекрасні теплі карі очі, які завжди усміхалися». 

СПРАВЖНІЙ УКРАЇНСЬКИЙ ІНТЕЛІГЕНТ

Для газети «День» Володимир Панченко — значно більше, ніж автор, це друг і надійний партнер, який не тільки пропонував ідеї, а й сам ставав до роботи, щоб їх втілити. Як поділилася головна редакторка газети «День» Лариса ІВШИНА, одного разу Володимир Євгенович прийшов і запитав: «Чому б вам не зробити книгу?» «Я якось ніколи про це не думала, але в мене одразу виникло зворотне питання. — «А ви будете зі мною?» Відповідь була така, яка абсолютно характеризує Володимира Євгеновича Панченка. Він сказав: «Так». Знаєте, до справ культури люди дуже часто підходять як споживачі — коли тільки ставлять завдання, що потрібно зробити. Тому я особливо ціную відповідь Володимира Євгеновича. Він був усі роки з нами у формуванні потужної бібліотеки. Книга, яка була створена цього року, «День вдячності», теж містить його тексти. І він навіть написав рецензію на неї за 10 днів до свого відходу, — розповідає Лариса Івшина. — Ця виняткова щедрість, принциповість і доброта — риси справжніх українських інтелігентів. Не знаю, чи вони вціліють, тепер більше говорять про публічних інтелектуалів, хоч часом про інтелект там і не йдеться, а ось інтелігентність, душевність, теплота — це дорогоцінний скарб, який ми повинні, я думаю, привнести в сьогоднішнє життя. Нехай навіть буде країна в гаджеті, але без душевності, теплоти, милосердя, усіх чеснот, які були у повній мірі у Володимира Євгеновича, буде дуже й дуже холодно на світі».

«ЩОДНЯ ПЕРЕСУВАЄМОСЯ АНФІЛАДАМИ ІСТОРІЇ»

Завершити хотілося б словами самого Володимира Панченка з «Сонячного годинника»: «Справді, «велике діло — писані слова» (Ліна Костенко). Вони допомагають протистояти забуттю. Пишучи про давні події, про людей, про історії, що з ними відбувалися, ти мовби реставруєш утрачений час, що витікає, наче пісок між пальцями. І це — солодке відчуття, зізнаюся я вам, дорогі читачі. Адже якщо роззирнутися довкола небайдужим поглядом, то виявиться, що живемо ми у величезному музеї просто неба. І щодня пересуваємося анфіладами історії. Отож — зупиняймося інколи, придивляймося до своїх сонячних годинників, згадуймо про «писані слова», — і трава забуття не зможе поглинути цілковито ні предків наших, ані нас самих».