«Зовсім інакша країна»

Подорожі росіян Україною на початку ХІХ століття

Приблизно 200 років тому в освічених колах тодішнього російського суспільства, серед дворянства, вченої публіки, поважного чиновництва, допитливих військових виникла дуже цікава, своєрідна мода (вона мала воістину далекосяжні, без перебільшення, історичні наслідки, котрі тоді, як майже завжди у подібних випадках, неможливо було передбачити) — а саме мода на Україну (Малоросію).

То було явище справді незвичайне. Лівобережні українські землі, які впродовж другої половини ХVІІ — ХVІІІ століть внаслідок кривавих, вкрай виснажливих, жорстоких військових зіткнень із Польщею, Швецією, Османською імперією були поглинуті, завойовані, «інкорпоровані» (Тетяна Яковлева) Московською державою, згодом Російською імперією, впродовж багатьох десятиліть розглядались як повернуті Романівською монархією «исконно русские» території, з Києвом, Черніговом, Переяславом включно, фактично (хай це зазвичай і не озвучувалося достатньо чітко) — як військова здобич. Це — незаконно відібрана литовцями й поляками частина «русского наследия» Рюриковичів і Романових, яка нарешті возз’єдналася з Великою Росією, що є справою цілком природною. Так і мало бути. Подібну історичну схему блискуче літературно оформив Микола Карамзін у своїй «Истории государства Российского» (перші томи побачили світ 1818 року).

Проте саме в ці роки (історія щедра на подібні парадокси і несподівані сюжетні повороти) зароджується якісно інше, глибше, історично перспективніше, якщо хочете, розуміння Малоросії (вживатимемо поки що цей етнонім), її історії, культури, і цей образ, не одразу, а поступово, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, закріплюється й формується серед освіченої імперської аристократії та інтелігентських кіл Петербурга й Москви. То був образ Малоросії як «російської Італії», колиски «русской истории, культуры, и государства нашего» (в конкретних рамках того часу інших формулювань годі було й чекати), землі благодатної, плідної, зігрітої південним життєдайним сонцем (а щодо «російської Італії» — нагадаємо, що саме тоді цивілізована Західна Європа остаточно відкрила унікальність грецької та римської культури, визнала себе її спадкоємицею і започаткувала цілі хвилі подорожей-паломництв до «великих руїн» Афін та Рима: Гете, Байрон, Шлегель, Вінкельман — це лише найвідоміші імена).

Отже, назва «Російської Італії» щодо Малоросії-України — Лівобережної (Правобережна довгий час — до 1795 року польська частина нашої землі — була значно менше відома й сприймалась інакше) — була не просто поетичним епітетом, красивою метафорою. То були свого роду «двері у майбутнє» — до цілком іншого сприйняття української історії чесною, порядною частиною російської інтелігенції і, головне, самими українцями (цей процес тривав, ясна річ, не одне десятиріччя). Результатом стало розуміння України не як «уламка» «Русского государства», чия історія не сягає далі козацьких часів, а як окремої країни зі своєю своєрідною, самодостатньою історією й мовою (ми побачимо, що саме російські мандрівники Малоросію на початку ХІХ століття називали зазвичай не інакше, як «страной», і це справді важливо). Зрозуміло, що така «мода на Малоросію», за всієї її надмірної сентиментальності, спрощеності й утопічності («щасливі, усміхнені селяни», «дивовижна, родюча земля», ріки, що «мало не наповнені молоком і медом» — а насправді напоєні людською кров’ю!) — все ж була на ту добу необхідною умовою першопочатків формування і української ідентичності (поки — першопочатків), і «відкриття Малоросії» освіченими колами російського суспільства (що теж мало історичне значення). Ось чому кращі зразки щоденників, подорожніх записів, листів і звітів російських мандрівників Малоросією 1810 — 1830-х років, очевидно, й зараз гідні уваги, їх варто (бодай частково) запропонувати масовому українському читачеві (а, можливо, і тим небагатьом росіянам, чия свідомість ще не отруєна путінською окупаційною міфологемою про «единый народ»). Бо не було й тоді ніякого «единого народа» — свідчать росіяни!

Отож, про які конкретно твори у нас піде мова? Ми розглянемо насамперед дописи князя Івана Андрійовича Долгорукого, владимирського губернатора й водночас літератора-любителя, досить відомої і впливової свого часу людини (цих дописів, за числом його відвідування Малоросії, два: «Славны бубны за горами или Путешествие мое кое-куда», 1810 р., та «Путешествие в Киев», 1817 р.), потім поговоримо про подорожі інших російських мандрівників.

Їхав князь Долгорукий, як і було заведено в ту добу, нікуди не кваплячись, зупиняючись поблизу кожної поштової станції і на території власне Росії, і в Малоросії, уважно оглядаючи все, що було, на його думку, важливим і гідним уваги, і докладно занотовуючи враження від побаченого у щоденник. Між Білгородом і Харковом Долгорукий відчув, що він уже в Малоросії. І що ж він пише з цього приводу (отут увага, читачу): «Здесь  я уже почитал себя в чужих краях, по самой простой, но для меня достаточной причине: я перестал понимать язык народный; со мной обыватель говорил, отвечал на мой вопрос, но не совсем разумел меня, а я из пяти его слов требовал трем переводу».

І далі князь цілком слушно зауважує: «Не станем входить в лабиринт подробных и тонких рассуждений; дадим волю простому понятию, и тогда многие, думаю, согласятся со мною, что где перестает нам быть вразумительно наречие народа, там и границы нашей родины, а по-моему, даже и отечества» (ось так: князь фактично визнає, що Малоросія 1810 року лежить поза межами його «Отечества»! Щодо цього можна писати томи історичної публіцистики, а поки що варто оцінити сам цей факт. — І.С.).

Долгорукий продовжує свої міркування: «Люди чиновные принадлежат всем странам: ежели не по духу, то по навыкам они — космополиты; их наречие, следовательно, есть общее со всеми. Но так называемая Чернь — она определяет живые урочища между Царствами, кои политика связывает, и Лифляндец всегда будет для России иностранец, хоть он и я одной державе служим».

Відомий сучасний український історик, член-кореспондент НАН України Олексій Толочко звертає увагу на воістину вражаючий зміст цього порівняння князя: «...звучання навколо мандрівника майже незрозумілої для нього української мови викликає в пам’яті «лифляндца» (жителя сучасних балтійських держав, конкретно — Латвії і Литви. — І.С.). «Через сім років, — пише О.П.Толочко, — подорожуючи вдруге, князь порівнюватиме малоросів до «курляндців» (теж Балтія. — І.С.), тільки поглиблюючись у переконанні, що з великоросами їх мало що єднає».

1810 року в щоденнику Долгорукого знаходимо безпосередні, «прості», дещо наївні враження, як-от: «Наконец въехали мы в пределы Украйны. Зачал приходить мне на память пан Хмельницкий и Мазепа (як тісно були пов’язані ці постаті у стереотипній свідомості російського аристократа початку ХІХ століття! — І.С.). ...Везде без исключения мазанки, нет других жилищ. Появились хохлы. В 28 верстах от Харькова деревня Липцы ими заселена. Увидели мы образчики плодородного климата: на воздухе родяться арбузы без всякого садовнического присмотра; для них отведены изрядные места и их зовут бакши. Туда в своїх нарядах и пестрых юбках из ковров ходять бабы очищать сей плод от побочных растений. Мы несколько сборищ таких объехали. Это делает приятную для зрений картину».

Таким був погляд Долгорукого 1810 року. А сім років потому (князь на той час зазнав численних хвороб, втратив губернаторську посаду, пережив відхід близьких людей, та й війна з Наполеоном теж далася взнаки) його настрій був уже зовсім іншим. Лише один, проте справді показовий приклад. У щоденнику Долгорукий занотовує: «Здесь обитают козаки. Началась Малороссия: другое наречие, другие обычаи». Ностальгія настільки вже замучила нашого мандрівника, що, зустрівши в Ніжині п’яних гуляк, які співали російських пісень, князь щиро й безмежно зрадів: «Я по пояс высунулся из кареты, закричал: «Наши, русские!». И мысленно сказал себе: «Вот что значит родина! И после этого можно ли меня уверить, что я в отечестве своем, когда бываю в Украйне, в Курляндии или на Вятке? Нет, все мне чужое за областью той, в которой я родился».

Здається, оці безпосередні враження Долгорукого (нагадаємо, минуло 108 років після «Полтавської вікторії», сиріч катастрофи) найкращим чином спростовують фальсифікації Кремля про «общую историю» та «единый народ» й доводять: тут йдеться про процес жорсткої колонізації, асиміляції та насильницького «приєднання» іншої країни, іншого народу.

Проте розглянемо й дописи інших, окрім князя, російських «паломників» (був і такий термін) Україною. Бо вони теж варті уваги.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»