Знекровлення духу-4

Як Росія привласнювала культурну спадщину України: з історії пограбування та вивезення

Продовження. Початок читайте «День» №122-123

2. ПІД ЧОБОТОМ МОСКВИ В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

Забрано. Продано. Вкрадено. Не повернуто

У кінці 1920-х — на початку 1930-х років продаж культурних цінностей за кордон перетворився на одну з головних статей державного експорту. Єдиним джерелом, де можна було отримати їх у достатній, за мірками більшовиків, кількості у пограбованій та розтерзаній країні, ще лишилися музеї.

У 1927 р. на рівні вищого партійного і радянського керівництва СРСР було сформовано тверду позицію щодо посилення експорту творів мистецтва та антикваріату на зовнішніх ринках. Того ж року перші оцінки масштабів майбутнього розпродажу були зроблені на основі обстеження фондів Державного Ермітажу в Ленінграді провідними співробітниками Наркомату торгівлі СРСР, який у 1926 — 1930 рр. очолював нарком зовнішньої і внутрішньої торгівлі А. Мікоян. Ще одним із підготовчих кроків стало ухвалене в листопаді 1927 р. рішення про ліквідацію Державного музейного фонду, в якому концентрувалися націоналізовані та конфісковані колекції творів мистецтва та предмети старовини і який налічував сотні тисяч предметів. У січні 1928 р. Рада праці і оборони СРСР ухвалила рішення про посилення експорту предметів старовини і мистецтва, зокрема й музейного значення. З метою відбирання предметів для продажу за кордон пропонувалося створити спеціальні комісії з представників наркоматів торгівлі й освіти союзних республік.

А в жовтні того ж року Художньо-антикварний відділ Держторгу був перетворений на Головну контору Держторгу «Антикваріат», штаб-квартира якої була переведена до Ленінграда. Згодом вона діяла під назвами Всесоюзна Державна торгова контора «Антикваріат» Наркомторгу СРСР, Всесоюзне об’єднання «Антикваріат». Перший великий аукціон із продажу культурних цінностей з СРСР було організовано у листопаді 1928 р. у Берліні через фірму з торгівлі антикваріатом Р. Лепке. У подальшому в 1929—1933 рр. продаж музейних цінностей здійснювався як через цю, так і через багато інших фірм-комісіонерів.

СЕРЕД НАЙБІЛЬШИХ ВТРАТ МУЗЕЮ — ВИВЕЗЕННЯ І ПРОДАЖ ЗА КОРДОН ДИПТИХА ВИДАТНОГО НІМЕЦЬКОГО МАЛЯРА XVI СТ. ЛУКАСА КРАНАХА-СТАРШОГО «АДАМ» І «ЄВА» (1562 Р.)

Ця акція мала тяжкі наслідки для України. Емісари «Антикваріату» з Ленінграда та Москви почувалися в українських музеях повними господарями. Технологія вилучення передбачала два етапи. Спочатку вони об’їжджали музеї, складали реєстри найбільш перспективних для продажу (тобто найцінніших з історичного та мистецького боку) речей. Тоді відібрані предмети концентрувалися в Києві на території Києво-Печерської лаври і вже звідти прямували до Москви та Ленінграда.

Поміж багатьма іншими раритетами через московську та ленінградську контори «Антикваріату» були вилучені й за безцінь продані за кордон срібні царські врата з церкви Різдва Богородиці (3300 доларів) та Хрестовоздвиженської церкви (2750 доларів) Києво-Печерської лаври, які нині перебувають у Лос-Анджелеському районному музеї мистецтв (США). Лише за кількома актами — від 28 грудня 1930 р., 24 січня 1931 р. та іншими — з Всеукраїнського музейного містечка «Києво-Печерська лавра» для Мосторгу вилучили близько 400 виробів XVII — XIX ст. із дорогоцінних металів і каменів. Із Художньо-промислового відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка за кількома актами того ж року забрали на продаж срібні позолочені хрести, бронзову статуетку Венери, відлиту в кінці ХVІ — на поч. ХVІІ ст. за моделлю Джованні де Болонья, срібні та срібні з позолотою з художнім гравіруванням кубки, чаші, ковші німецької та російської роботи ХVІ — поч. ХVІІІ ст., із Художнього відділу вилучили дві картини західних майстрів — «Портрет дівчини» та «Неаполітанська затока». Оцінка музейних предметів була кричуще низькою: кубки німецької роботи ХVІ ст. оцінювалися в середньому в 300 крб. Речі, які можна було атрибутувати як іменні, наприклад, кубок німецької роботи ХVІ ст. з пізнішими вставками портретів короля Августа ІІІ і царя Петра І, герб роду Сапєг, оцінювалися дещо дорожче (800 крб.). Із Чернігівського історичного музею вилучили бандуру гетьмана І. Мазепи, Євангеліє середини XVII ст., шість срібних потирів XVII — XVIII ст. з дарчими написами (в тому числі І. Мазепи), три срібні напрестольні хрести XVII ст., архієрейські посохи XVII ст. тощо. З фондів Ніжинського краєзнавчого музею співробітник Держантикваріату СРСР Сосновський вилучив рідкісні монети — срібники доби київського князя Володимира XI ст. (скарб 1852 р.), які згодом були призначені на експорт через ленінградську контору «Антикваріату».

Сумна доля спіткала і художні музеї. У 1928 р. із Музею мистецтв ВУАН (тепер Національний музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків) для продажу за кордон вилучили унікальний французький (за іншими даними, фландрський) гобелен 1512 р. — один із найцінніших експонатів. Було забрано також дві картини відомого французького художника-пейзажиста Юбера Робера. Здобиччю ленінградської контори «Антикваріату» став унікальний бронзовий водолій іранської роботи, датований, згідно з наявним написом, 1206 роком, у вигляді корови-зебу з телям, яке ссе молоко, і левом, що рве її плоть, на спині. Попри протести музейних співробітників водолій та інші 15 експонатів музею 29 вересня 1929 року за актом під грифом «Не підлягає оголошенню» були передані дирекцією музею уповноваженим представникам Держторгу Шишину та Глеваському для пересилки до ленінградської контори «Антикваріат».

Серед найбільших втрат музею — вивезення і продаж за кордон диптиха видатного німецького маляра XVI ст. Лукаса Кранаха-старшого «Адам» і «Єва» (1562 р.). Історія цього шедевра була незвичайною. У червні 1927 р. ця пам’ятка як неатрибутована ікона потрапила до Всеукраїнського музейного містечка «Києво-Печерська лавра» з Троїцької церкви по вул. Васильківській у Києві, де її знайшли під сходами на дзвіницю. Навесні 1928 р. під час огляду фондів містечка з метою відбирання предметів на експорт представники Держторгу у відділі ікон звернули увагу на неї «як на першокласну річ дуже ранньої епохи». Крайовий інспектор Ф. Ернст та П. Курінний запросили до її огляду директора Музею мистецтв ВУАН С. Гілярова. 11 червня під час огляду і первісної очистки картини від бруду вона була практично одразу атрибутована як твір Луки Кранаха-старшого чи, як мінімум, його школи. Після розгляду питання її долі вирішили передати віднайдений світовий шедевр до Музею мистецтв ВУАН. У вересні 1928 р. витвір Кранаха було направлено на реставрацію. Намагаючись вберегти виявлений шедевр, С. Гіляров спішно готує і видає спеціальну брошуру, в якій подає його опис та атрибуцію (вона вийшла друком наступного 1929 року). Але всі зусилля виявилися марними — комісія в складі завідувача музейним відділом Наркомосвіти Дубровського та експертів Держторгу Глазунова і Глеваського відібрали диптих із фондів музею, 29 вересня 1929 р. пам’ятка була відправлена до ленінградської контори «Антикваріату» і згодом продана з аукціону через фірму Лепке у Берліні (Німеччина). Після Другої світової війни вона опинилася у США і нині прикрашає Музей Нортона Саймона у Лос-Анджелесі як один із найцінніших його експонатів.

Однак далеко не всі вилучені з українських музеїв культурні цінності були продані за кордон. Чимало з них або взагалі не були направлені на аукціони в силу різних причин, або виявилися не запитаними під час торгів західними колекціонерами та музеями і поверталися назад. Пролежавши у сховищах Держхрану СРСР, вони згодом передавалися до музеїв Москви та Ленінграда, інших міст Росії замість того, щоб повертатися до українських музеїв, з яких їх було вилучено. Показовою в цьому сенсі є доля срібників доби київського князя Володимира XI ст. із Ніжинського краєзнавчого музею (скарб 1852 р.). У 1932 р. монети марно намагалися продати на міжнародному нумізматичному аукціоні у Франкфурті-на-Майні. Зрештою вони повернулися до Держхрану Мінфіну СРСР, де пролежали майже 20 років. Звідти в 1949 р. срібники передали до Державного Ермітажу в Ленінграді. Вилучений для продажу з Музею мистецтв ВУАН у Києві бронзовий водолій іранської роботи 1206 р. (зараз відомий як «ширванський водолій») уже в грудні 1932 р. був виставлений в експозиційному залі відділу Сходу Державного Ермітажу. Як стверджують у музеї, його «придбав у 1932 р. відділ Сходу Ермітажу для своєї експозиції», а за іншою версією — виміняв у Держторгу за золоту пластинку.

На такому історичному тлі відбувалися події, пов’язані з доволі цинічним і брутальним за своєю суттю пограбуванням унікальних реліквій із фондів Всеукраїнського історичного музею імені Т. Г. Шевченка та Всеукраїнського музейного містечка «Києво-Печерська лавра». У 1933 р. вироби з дорогоцінних металів і каменів, що були у фондах обох закладів, зосередили на території музейного містечка. У червні 1933 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило цілком таємне рішення про перевезення цінностей до сховищ Київської контори Держбанку СРСР, для чого було створено спеціальну комісію. 10 вересня 1933 р. цінності з території лаври були під офіційну розписку та у відповідності до підготовлених 10 актів передані на збереження до Київської контори Держбанку СРСР. Здавалося б — цінності перебувають під надійною охороною у філії Держбанку СРСР. Проте несподівано в Україну надходить лист, адресований ЦК КП(б)У, з позначкою «Секретно» від завідувача музейного відділу Наркомату освіти РСФРР Фелікса Кона від 8 березня 1934 р. В листі, зокрема, зазначалося:

«В ЦК КП(б) У

В Госбанке СССР в Москве оказались музейные ценности высокого значения, переданные Киевской Конторой Госбанка.

Ценности поступили в Киевскую Контору Госбанка в сентябре 1933 г. из быв. Киево-Печерской Лавры, ныне Всеукраинского Музейного Городка, и при разборке вещей из драгметаллов в банке наши эксперты определили их высокую значимость, почему и выделили их.

Торгсин претендует взять их в обмен на валюту для продажи как антикварные изделия.

Музеи лишаются редчайших памятников, о чем и находим необходимым поставить ЦК КП(б)У в известность и просим принять меры к тому, чтобы вещи по прилагаемому списку, в случае возможности выделить их из музейных фондов на Украине, были переданы в Московские музеи, для экспозиции которых они чрезвычайно интересны».

Отже, передані «на збереження до Київської контори Держбанку СРСР реліквії з Всеукраїнського музейного містечка не лише були негайно вивезені до Москви без відома українських музейних установ, а їх уже встигли «розібрати» і «виокремити» московські експерти. І взялися «рятувати» ці безцінні пам’ятки не для українських музеїв (!), а для російських (!).

Зрештою, 13 квітня 1940 р. за підписом заступника голови РНК СРСР А. Вишинського було видано розпорядження від 13 квітня 1940 р., яким дозволялося «передавати Державному історичному музею Наркомосу РРФСР із фондів Держхрану НКВД історичні цінності музейного значення для наукового і експозиційного користування». Виконання покладалося на НКВС СРСР, Наркомфін СРСР, Наркомос РРФСР. Про приналежність цих цінностей до українських музеїв узагалі не згадувалося. Слід наголосити, що це вивезення з України визначних культурних цінностей із використанням банківських установ відбувалося у таємному режимі без будь-яких офіційно оприлюднених чи доведених до відома музейних співробітників рішень. Офіційно ці музейні предмети були прийняті на збереження за відповідними актами. Тож такі дії були незаконними і їх можливо кваліфікувати як цинічне і брутальне викрадення.

Доля дуже багатьох українських реліквій невідома. За підрахунками українських науковців, загалом на збереження до Київської контори Держбанку СРСР було передано 119 предметів та 154 золоті монети. Серед них 71 предмет походив із Києво-Печерської лаври, 21 пам’ятка — з ризниці Софійського собору, три — з Михайлівського Золотоверхого монастиря, 24 — з не встановлених храмів і монастирів. Також відомо, що серед них був золотий наперсний хрест митрополита Петра Могили, інші старовинні наперсні та напрестольні хрести, виконані з дорогоцінних металів, високохудожні дарохранительниці, кіоти, панагії, потири, дискоси, митри, розшиті золотом та сріблом церковні облачення, нумізматична колекція з рідкісних та цінних монет. Усі ці визначні культурні цінності тоді ж потрапили до Москви і, вочевидь, досі залишаються там.

Але чи додає це росіянам честі?