Знекровлення духу-2

Як Росія привласнювала культурну спадщину України: з історії пограбування і вивезення

Закінчення. Початок читайте «День» №108-109

Нове підступне захоплення та руйнування Запорозької Січі за наказом російської імператриці Катерини II у 1775 р. (саме тоді, коли українські козаки брали участь у російсько-турецькій війні на боці Росії) знову позначилося розграбуванням і вивезенням козацьких клейнодів до Москви та Петербурга. Тоді особливо «відзначився» князь Потьомкін, який долучив до награбованого майна ще й реліквії січової церкви, у якій, за традицією, зберігалися козацькі клейноди. Згодом частина захоплених клейнодів (14 прапорів і корогв) потрапила до його управителя, після смерті вдови якого у 1829 р. — до петербурзького Царськосельського арсеналу. Звідти вони згодом були передані до Ермітажу. «Тепер ці клейноди, дорогі для всієї України, перебувають в Ермітажі, яко пасинки цього надзвичайно великого і важливого хазяїна. Нікому не потрібні, запорошені, висять вони на стінах передпокою середньовічного відділу Ермітажу», — так згодом писав про них відомий український дослідник М. Макаренко у 1924 р.

Початок організованого та цілеспрямованого пошуку старожитностей та історичних документів на території Московського царства та створеної на його основі Російської імперії припадає на першу половину 0ХVІІІ ст. Намагання російського царя Петра І наслідувати досвід Західної Європи у створенні колекцій музейного характеру започаткували процеси централізованого та систематичного збирання старожитностей з усіх частин новоствореної імперії. Імператорськими указами та розпорядженнями імперських інституцій була створена чітка система вилучення культурних цінностей до столиць метрополії. Зокрема, серед перших таких актів — відомий указ Петра І 1702 року про вилучення з арсеналів міст Києва і Батурина захоплених «у султанов турецьких и у королей польского и свейського на боях» гармат, які мали «в Москве в новостроеном Цехаузе для памяти и на вечную славу поставить». А в 1707 році йому були відіслані монети із скарбу, знайденого у Києві. Характерним був зміст указу Петра І Сенату від 16 жовтня 1720 р., яким доручалося «послать нарочных во все монастыри, обретающие в Российском государстве, для осмотрения в оных и забрания древних жалованных грамот и других куриозных писем оригиналных, також книг исторических, рукописных и печатных, какие где ко известию потребные найдутся».

Ця практика була продовжена наступницями Петра І — російськими імператрицями, особливо Катериною ІІ, яка виявлення та вивезення до Петербурга і Москви старожитностей, архівних документів, давніх літописів, інкунабул і стародруків зробила інструментом системної політики щодо зміцнення російського самодержавства, елементом якої стало фальшування російської історії та історії українського народу. Під час своїх подорожей територією України Катерина ІІ особисто переглядала церковні та монастирські збірки документів, рукописів та старовинні книги і забирала з них ті, що вважала за потрібні для перевезення до Петербурга. Особливо цікавили її українські літописи, що підтверджує наказ генерал-губернатору 1794 року з дорученням «употребить ко благождению ее императорского величества все зависящее от вас старание к отысканию и поручению из домов и партикулярных рук летописей и особенно родословных...».

Особливо значних масштабів вивезення культурних цінностей з України набуло з кінця XVIII — початку XIX століття, коли увагу громадськості та науковців привернули скарби скіфських курганів, давньослов’янські та давньоруські старожитності. У 1763 році за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю (південна частина України) О. Мельгунова було по-грабіжницькому знівечено скіфський курган Червона (або Лита) Могила. Виявлені речі, що згодом отримали назву «мельгуновський скарб» (золота діадема, окуття руків’я та піхов меча, золоті оздоби вбрання VII — початку VI ст. до н.е.), були подаровані імператриці Катерині II і згодом увійшли до заснованого нею імператорського Ермітажу. Роль каталізатора в цьому процесі зіграла створена в 1859 р. Імператорська археологічна комісія, яка стала головним центром організації археологічних досліджень на території імперії та вирішувала долю знахідок. У статуті Комісії зазначалося: «Найцінніші з речей, відкритих Комісією, або тих, що надходять до неї, представляються на розсуд государю імператору і за велінням його імператорської величности надходять в імператорський музей Ермітаж або в інші височайше призначені місця»

Отож, до Ермітажу та Російського музею в Петербурзі, Збройної палати, Історичного музею в Москві потрапили всі найцінніші скіфські, слов’янські та давньоруські старожитності, відкриті на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині, Чернігівщині та в інших регіонах України. До таких знахідок належать скарби скіфського кургану Чортомлик (біля сучасного Нікополя), серед яких — всесвітньо відома срібна амфора з зображенням скіфів, що приборкують диких коней. У 1912 — 1913 роках на території сучасної Запорізької області було розкопано «царський» скіфський курган Солоха, знахідки з якого вразили увесь світ. Досить лише згадати золоті гребінь, фіалу та прикрашений срібною пластиною горит. Знахідки з кургану опинилися у Петербурзькому Ермітажі. Найбагатший за всю історію Російської імперії, а згодом і СРСР Перещепинський скарб, знайдений у 1912 р. біля села Мала Перещепина (сучасна Полтавська область), складався із золотих (вага близько 25 кг) та срібних (близько 50 кг) речей — блюда, вази, келихи, амфора, ритон, чаша, візантійські монети VII ст., браслети, персні, гривна, меч у золотих піхвах. Усі ці видатні пам’ятки так само переховуються у фондах Ермітажу. У 1905 р. біля с. Івахненки Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер с. Яхники Оржицького району Полтавської області) в урочищі Склярівщина на полі козака Сергієнка був знайдений великий скарб срібних прикрас кінця ІХ — поч. Х ст. з кількох десятків предметів та їх фрагментів. Скарб було надіслано у Петербург до Імператорської археологічної комісії, яка, в свою чергу, передала його у повному обсязі до Історичного музею у Москві, де він зберігається дотепер. Аналогічна доля спіткала і левову частку знайдених протягом ХІХ — поч. ХХ ст. у Києві давньоруських скарбів (укажемо лише на скарби 1827, 1876, 1880, 1885, 1894, 1910 — 1912 рр.), які були вивезені до Москви та Петербурга. Крім археологічних знахідок, до Москви та Петербурга масово вивозилися українські літописи та стародруки, архіви світських та релігійних установ, видатних діячів. Наприклад, у Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі зберігається оригінал видатної пам’ятки української історії та культури — козацький літопис Самійла Величка XVII — поч. XVIIІ ст.

В російській імперії було започатковано такий шлях вивезення з України культурних цінностей, як неповернення з виставок переданих предметів старовини і мистецтва. Зокрема, ще в 1871 — 1872 роках з Києва на Московську політехнічну виставку були вивезені старовинні гармати Київської фортеці. Після завершення виставки їх не повернули назад. Ці пам’ятки передали до Артилерійського музею у Петербурзі, де вони перебувають і нині.

Події Першої світової війни, окрім значних людських втрат, знищення та пошкодження споруд і майна різного характеру спричинили також значні втрати культурних цінностей. Українські землі входили до складу протилежних воюючих сторін. Кожна з них вивозила пам’ятки історії та культури за їхні межі. Але особливо великих втрат культурним цінностям України під час Першої світової війни було завдано російською армією та діями російського уряду в цілому.

Так, під час наступу російських військ на території Галичини і Буковини у складі російської армії діяли спеціальні експерти, які цілеспрямовано відбирали  музейні, архівні та бібліотечні збірки, окремі предмети старовини та мистецтва. Значна частина цих історичних та мистецьких пам’яток була вивезена до Росії і потрапила до Москви, Петербурга й інших великих російських міст. У тому числі під час окупації Галичини, яка до війни входила до складу Австро-Угорщини, з Петрограда до Львова прибув уповноважений від Російської Академії наук професор Є. Шмурко, який мав надзвичайні повноваження та завдання відшукувати найцінніші історичні пам’ятки та відправляти їх до Росії. Російські фахівці проводили описи, інвентаризацію фондів, готували до відправлення у Росію багато цінних експонатів. Серед них — особисті речі відомих українських діячів, старовинні ікони, рукописи, стародруки, предмети мистецтва, нумізматичні колекції, археологічні знахідки та скарби.

Російськими військовими було арештовано і вислано у глиб Росії видатного українського церковного і культурного діяча Галичини митрополита Андрея Шептицького. При цьому під час обшуку в нього були конфісковані й вивезені до Петрограда кілька скринь з історичними документами, які він збирав впродовж багатьох років. Була розграбована бібліотека «Академічної громади» — рідкісні українські стародруки, рукописи, картини безжалісно нищилися російськими солдатами, досить часто їх просто спалювали, розводячи на вулицях велетенські багаття. У Перемишлі професор Шмурко вилучив і доставив до Петрограда легендарну митру папи Інокентія IV, прислану князеві Данилу Романовичу Галицькому на коронування королем Руських земель у 1253 році. За участю львівських «москвофілів» зі Львова до Ростова російськими військовими був відправлений грандіозний музей Львівської Ставропігії разом із бібліотекою, які протягом тривалого часу збиралися Галицькими митрополитами.

«Таким чином Україна позбавлялася якраз того, що дає її народові національне обличчя, губила свої скарби, губила назавше», — зазначав на початку ХХ ст. відомий науковець, один із найавторитетніших хранителів української старовини Микола Біляшівський. Важко ще щось додати до його слів.