Злети і трагедії генія

До 150-ліття від дня народження Агатангела Кримського

Писати про цю незвичайну, направду виняткову постать непросто. Його спадщина настільки колосальна, обсяг здійсненого Агатангелом Юхимовичем Кримським такий вражаючий, що постає справді складне питання: що є найбільш важливим для нас сьогодні? Що саме українці ще не оцінили належним чином навіть і тепер? Йдеться не так про нагальну потребу опрацювання й видання десятків томів наукових творів Кримського практично з усіх галузей гуманітарних наук, як про життєву настанову великого ученого: «Задля України я можу бути корисним тільки тоді, коли матиму широкий світогляд» — це було зафіксовано як вища мета 18-річним юнаком.

І відтоді це стало довічним credo для Кримського, людини, яка, за власним визнанням, не мала в собі «ані краплини української крові» (був нащадком кримськотатарського мулли, який ще в ХVІІ столітті мусив рятуватися від релігійних переслідувань й переселитися до Литви й Білорусі; за деякими даними, серед предків того мулли, який, за спогадами ученого, «був змушений узяти християнську віру, його охрестили, і, зважаючи на те, що вийшов він із Криму, почали називати Кримським» — серед цих предків був сам грізний хан Батий!).

Життєписи Агатангела Юхимовича, хай і не цілком повні та досконалі, все ж містять необхідну кількість біографічних відомостей про нього. Можна дізнатися, що народився він 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському в родині вчителя історії і географії Юхима Степановича Кримського; навчився читати в трирічному віці, пізніше згадував: «У Звенигородці (на Черкащині, родинна оселя Кримських, де минуло дитинство ученого. — І.С.) я міг читати тільки крадькома, бо батько, шануючи мої очі, попросту одбирав у мене кожну книжку, яку я ладився читати». Навчався в знаменитому Острозі, потім у широковідомій Колегії Галагана в Києві (закінчив 1889 р.). Саме там, в Колегії, під впливом знаного філолога й письменника Павла Житецького, вирішив присвятити себе Україні, її інтелектуальному та духовному поступу. Спеціальну освіту сходознавця (саме праця в цій галузі здобула йому всесвітню славу) отримав у Москві, в Лазарєвському інституті. І жив та дихав Україною.

Але ми краще оберемо для нашої розповіді про Кримського не хронологічний, (бо біографію вже можна знайти), а тематичний підхід. Спробуємо показати, що він зробив для України, чим саме заслужив почесне місце в нашій історії.

ПРИКЛАД ОСОБИСТОЇ ГІДНОСТИ

...20 липня 1941 року (або днем раніше) до родинного будинку Кримських у Звенигородці під’їхав загін чекістів. 70-річному напівсліпому, недужому ученому (міг працювати тільки користуючись парою дуже сильних окулярів, щойно переніс мікроінсульт, але писав по 18 годин на добу; вивчав, на додачу до тих щонайменше 60 мов, якими вільно володів, ще давньовавилонську та абіссінську) було пред’явлено обвинувачення в тому, що він, Агатангел Кримський, є «ідеологом українського націоналізму» та «очільником контрреволюційного націоналістичного підпілля на Україні»; відповідно, порушено кримінальну справу №148001. Ученого, після жорстоких допитів, і, цілком ймовірно, тортур було вивезено до Казахстану, до страшної Кустанайської в’язниці, де він і помер 25 січня 1942 року від голоду й виснаження. Місце поховання невідоме...

Якби був скоєний лише цей злочин — це неможливо було б пробачити і забути. Проте ось про що розповідає дослідник, письменник та журналіст Іван Ільєнко («Літературна Україна», жовтень 1990 року): «Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, попри похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на голгофу». І ще, свідчення І.Ільєнка: «Кримського допитував неосвічений енкеведіст, який примушував ученого зі світовим ім’ям, блискучого лінгвіста-поліглота, виправляти безкінечні помилки в протоколах!». Іван Ільєнко справедливо пов’язує цей шекспірівської сили сюжет із «геноцидом розуму» — страшною річчю, яка супроводжувала геноцид фізичний. І досі тяжіє над Україною.

ОДИН ІЗ ЗАСНОВНИКІВ АКАДЕМІЇ НАУК ТА ХРАНИТЕЛЬ Й РЕФОРМАТОР МОВИ

Просто не можна не розповісти, бодай коротко, про роль Агатангела Юхимовича в створенні Всеукраїнської академії наук (1918 рік). Невдовзі після постання Української держави він переїхав до Києва. Можна з повною підставою стверджувати, що його внесок у заснування Академії є цілком співмірним із внеском Гетьмана Скоропадського, Володимира Вернадського та Миколи Василенка. Кримський майже 10 років (до травня 1928 року, коли більшовицький ЦК зажадав його звільнення з посади) був «неодмінним секретарем» Академії наук (по сучасному — головним ученим секретарем), з 1921 року впродовж 7 років очолював Історико-філологічний (гуманітарний) відділ ВУАН. Тоді Академію наук напівжартома йменували не «Українською», а «Кримською», і в цьому було чимало правди.

Як згадує помічниця і соратниця Кримського в ті роки, згодом знаний історик Наталія Полонська-Василенко, в голодні 1919 — 1922 роки Кримський буквально рятував науковців Академії (не одного, а десятки, сотні) від голоду й холоду, клопотався про дрова (а в будинку колишнього пансіону Левашової по вулиці Володимирській, у інших оселях, де працювали учені, було так холодно, що замерзали чорнила), про пайки для людей, взагалі про нормальні життєві умови. Багатьох рятував і від лап «чекістів». А після 1928-го сам опинився за крок від арешту.

Але не менш важливим є й суто творчі здобутки Кримського в ті роки. Класичні, блискучі праці з історії Туреччини, Персії, східних літератур, які й сьогодні перевидаються в світі (в Україні — меншою мірою). І колосальний внесок в унормування та розвиток рідної української мови (після 1918 року великий учений принципово спілкувався лише нею!) — він був автором «Найголовніших правил українського правопису» (1921 рік — першої праці такого значення в нашій науці), директором Інституту української наукової мови, укладачем та головним редактором «Російсько-українського словника» в 3-х томах (1924 — 1933), тридцяти семи термінологічних російсько-українських словників. Якщо знаменитий тогочасний правопис зазвичай називають «скрипниківкою» — то є не менше підстав говорити про «правопис Кримського». Звісно, після 1929 — 1930 рр., коли в Кримського відібрали майже всіх аспірантів і фактично позбавили роботи в Інституті української наукової мови (прийняли знову на напівжебрацьку ставку в 1937 році, коли учений не перший рік голодував) — ситуація докорінно змінилася. Ось що пише Наталія Полонська-Василенко: «Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі». Трагічний сюжет: «пролетарська» (нібито) влада і великий учений.

КРИМСЬКИЙ — ЗІРКА СВІТОВОГО СХОДОЗНАВСТВА

Слід визнати, що передовсім як незрівнянний дослідник культури, історії, мов народів Сходу (Персія, Туреччина, арабські країни, Середня Азія, санскрит) Агатангел Юхимович Кримський відомий у світі. Ученому, який писав Борисові Грінченку з Москви (ще 1892 року): «Кожнісіньку вільну від орієнтальних занять часину я присвячую Україні « — тим не менше дорікали у «відірваності» предмета його наукових зацікавлень від України. Хоча і визнавали його величезні заслуги: так, сам Лев Толстой писав, що з Кораном він знайомився за перекладом Кримського, а праця Агатангела Юхимовича «Мусульманство і його будучність» була одразу після публікації перекладена декількома європейськими мовами. Не втратила ця книга своєї ваги і сьогодні.

Як відповідав Кримський на ці закиди? «Окрім неминучої загальновизнаної наукової потреби студіювати східну історію як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю... Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування всяких орієнтальних народів, — і перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв’язання. Іраністика, тюркологія (дисципліна ця особливо потрібна), арабістика — без отих трьох наук всестороння, неоднобічна історія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві... Так, наприклад, за давніх часів теперішню Південну Україну залюднювала іранська вітка народів: скіти-сармати, потім їхня видозміна — алани... Як відомо, навіть імення наших великих річок: «Дніпро», «Дністер», «Дін» — осетинські (іранські), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як «собака», живцем позичено з іранської мови» (з праці «Уваги з приводу кафедри східної історії та філології», 1925 рік). Переконлива й вичерпна відповідь!

Узагалі, «кодекс честі» Кримського-ученого, орієнталіста й українознавця, спонукав його до жорстких, сміливих висловлювань. Таких, як оце: «Поважний титул «доктор якоїсь науки» не мусить даватися в нас за якісь слабенькі праці. Але звертаємо увагу, що кругляють уперто чутки, ніби багатші люди, у котрих тепер є гроші, використовують лихе матеріальне становище старих учених і замовляють їм писати наукові розвідки, щоб самим за ці куповані розвідки здобути ступінь доктора». А ще — він переконливо все життя доводив, що мовою древнього Києва була українська мова! Оцього йому не пробачили.

Тепер є сенс поговорити про листування геніального ученого з Лесею Українкою та Іваном Франком, дуже важливе для розуміння доби й цих великих людей.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Злети і трагедії генія

Злети і трагедії генія

До 150-ліття від дня народження Агатангела Кримського

Писати про цю незвичайну, направду виняткову постать непросто. Його спадщина настільки колосальна, обсяг здійсненого Агатангелом Юхимовичем Кримським такий вражаючий, що постає справді складне питання: що є найбільш важливим для нас сьогодні? Що саме українці ще не оцінили належним чином навіть і тепер? Йдеться не так про нагальну потребу опрацювання й видання десятків томів наукових творів Кримського практично з усіх галузей гуманітарних наук, як про життєву настанову великого ученого: «Задля України я можу бути корисним тільки тоді, коли матиму широкий світогляд» — це було зафіксовано як вища мета 18-річним юнаком.

І відтоді це стало довічним credo для Кримського, людини, яка, за власним визнанням, не мала в собі «ані краплини української крові» (був нащадком кримськотатарського мулли, який ще в ХVІІ столітті мусив рятуватися від релігійних переслідувань й переселитися до Литви й Білорусі; за деякими даними, серед предків того мулли, який, за спогадами ученого, «був змушений узяти християнську віру, його охрестили, і, зважаючи на те, що вийшов він із Криму, почали називати Кримським» — серед цих предків був сам грізний хан Батий!).

Життєписи Агатангела Юхимовича, хай і не цілком повні та досконалі, все ж містять необхідну кількість біографічних відомостей про нього. Можна дізнатися, що народився він 15 січня 1871 року у Володимирі-Волинському в родині вчителя історії і географії Юхима Степановича Кримського; навчився читати в трирічному віці, пізніше згадував: «У Звенигородці (на Черкащині, родинна оселя Кримських, де минуло дитинство ученого. — І.С.) я міг читати тільки крадькома, бо батько, шануючи мої очі, попросту одбирав у мене кожну книжку, яку я ладився читати». Навчався в знаменитому Острозі, потім у широковідомій Колегії Галагана в Києві (закінчив 1889 р.). Саме там, в Колегії, під впливом знаного філолога й письменника Павла Житецького, вирішив присвятити себе Україні, її інтелектуальному та духовному поступу. Спеціальну освіту сходознавця (саме праця в цій галузі здобула йому всесвітню славу) отримав у Москві, в Лазарєвському інституті. І жив та дихав Україною.

Але ми краще оберемо для нашої розповіді про Кримського не хронологічний, (бо біографію вже можна знайти), а тематичний підхід. Спробуємо показати, що він зробив для України, чим саме заслужив почесне місце в нашій історії.

ПРИКЛАД ОСОБИСТОЇ ГІДНОСТИ

...20 липня 1941 року (або днем раніше) до родинного будинку Кримських у Звенигородці під’їхав загін чекістів. 70-річному напівсліпому, недужому ученому (міг працювати тільки користуючись парою дуже сильних окулярів, щойно переніс мікроінсульт, але писав по 18 годин на добу; вивчав, на додачу до тих щонайменше 60 мов, якими вільно володів, ще давньовавилонську та абіссінську) було пред’явлено обвинувачення в тому, що він, Агатангел Кримський, є «ідеологом українського націоналізму» та «очільником контрреволюційного націоналістичного підпілля на Україні»; відповідно, порушено кримінальну справу №148001. Ученого, після жорстоких допитів, і, цілком ймовірно, тортур було вивезено до Казахстану, до страшної Кустанайської в’язниці, де він і помер 25 січня 1942 року від голоду й виснаження. Місце поховання невідоме...

Якби був скоєний лише цей злочин — це неможливо було б пробачити і забути. Проте ось про що розповідає дослідник, письменник та журналіст Іван Ільєнко («Літературна Україна», жовтень 1990 року): «Слід віддати належне Агатангелу Юхимовичу, який, попри похилий вік і недугу, знайшов у собі сили, вичерпав їх останній запас, але не піддався, не обмовив ні себе, ні товаришів, достойно доніс свій тяжкий хрест на голгофу». І ще, свідчення І.Ільєнка: «Кримського допитував неосвічений енкеведіст, який примушував ученого зі світовим ім’ям, блискучого лінгвіста-поліглота, виправляти безкінечні помилки в протоколах!». Іван Ільєнко справедливо пов’язує цей шекспірівської сили сюжет із «геноцидом розуму» — страшною річчю, яка супроводжувала геноцид фізичний. І досі тяжіє над Україною.

ОДИН ІЗ ЗАСНОВНИКІВ АКАДЕМІЇ НАУК ТА ХРАНИТЕЛЬ Й РЕФОРМАТОР МОВИ

Просто не можна не розповісти, бодай коротко, про роль Агатангела Юхимовича в створенні Всеукраїнської академії наук (1918 рік). Невдовзі після постання Української держави він переїхав до Києва. Можна з повною підставою стверджувати, що його внесок у заснування Академії є цілком співмірним із внеском Гетьмана Скоропадського, Володимира Вернадського та Миколи Василенка. Кримський майже 10 років (до травня 1928 року, коли більшовицький ЦК зажадав його звільнення з посади) був «неодмінним секретарем» Академії наук (по сучасному — головним ученим секретарем), з 1921 року впродовж 7 років очолював Історико-філологічний (гуманітарний) відділ ВУАН. Тоді Академію наук напівжартома йменували не «Українською», а «Кримською», і в цьому було чимало правди.

Як згадує помічниця і соратниця Кримського в ті роки, згодом знаний історик Наталія Полонська-Василенко, в голодні 1919 — 1922 роки Кримський буквально рятував науковців Академії (не одного, а десятки, сотні) від голоду й холоду, клопотався про дрова (а в будинку колишнього пансіону Левашової по вулиці Володимирській, у інших оселях, де працювали учені, було так холодно, що замерзали чорнила), про пайки для людей, взагалі про нормальні життєві умови. Багатьох рятував і від лап «чекістів». А після 1928-го сам опинився за крок від арешту.

Але не менш важливим є й суто творчі здобутки Кримського в ті роки. Класичні, блискучі праці з історії Туреччини, Персії, східних літератур, які й сьогодні перевидаються в світі (в Україні — меншою мірою). І колосальний внесок в унормування та розвиток рідної української мови (після 1918 року великий учений принципово спілкувався лише нею!) — він був автором «Найголовніших правил українського правопису» (1921 рік — першої праці такого значення в нашій науці), директором Інституту української наукової мови, укладачем та головним редактором «Російсько-українського словника» в 3-х томах (1924 — 1933), тридцяти семи термінологічних російсько-українських словників. Якщо знаменитий тогочасний правопис зазвичай називають «скрипниківкою» — то є не менше підстав говорити про «правопис Кримського». Звісно, після 1929 — 1930 рр., коли в Кримського відібрали майже всіх аспірантів і фактично позбавили роботи в Інституті української наукової мови (прийняли знову на напівжебрацьку ставку в 1937 році, коли учений не перший рік голодував) — ситуація докорінно змінилася. Ось що пише Наталія Полонська-Василенко: «Його старе вбрання звертало на себе увагу навіть у Києві, де більша частина інтелігенції ходила в злиденному одязі». Трагічний сюжет: «пролетарська» (нібито) влада і великий учений.

КРИМСЬКИЙ — ЗІРКА СВІТОВОГО СХОДОЗНАВСТВА

Слід визнати, що передовсім як незрівнянний дослідник культури, історії, мов народів Сходу (Персія, Туреччина, арабські країни, Середня Азія, санскрит) Агатангел Юхимович Кримський відомий у світі. Ученому, який писав Борисові Грінченку з Москви (ще 1892 року): «Кожнісіньку вільну від орієнтальних занять часину я присвячую Україні « — тим не менше дорікали у «відірваності» предмета його наукових зацікавлень від України. Хоча і визнавали його величезні заслуги: так, сам Лев Толстой писав, що з Кораном він знайомився за перекладом Кримського, а праця Агатангела Юхимовича «Мусульманство і його будучність» була одразу після публікації перекладена декількома європейськими мовами. Не втратила ця книга своєї ваги і сьогодні.

Як відповідав Кримський на ці закиди? «Окрім неминучої загальновизнаної наукової потреби студіювати східну історію як одну з великих частин історії вселюдської, Україна має ще свої особливі причини дбати про те, щоб у її найвищій ученій інституції східні дисципліни розвивалися як слід, з інтенсивністю... Стародавня територія сучасної України була місцем для життя або для давнього перебування всяких орієнтальних народів, — і перед українською наукою стоїть ціла низка всеможливих питань і завдань, що чекають планового розроблення і розв’язання. Іраністика, тюркологія (дисципліна ця особливо потрібна), арабістика — без отих трьох наук всестороння, неоднобічна історія українства неможлива; без них будуть неминучі зіяючі лакуни в самому-таки українознавстві... Так, наприклад, за давніх часів теперішню Південну Україну залюднювала іранська вітка народів: скіти-сармати, потім їхня видозміна — алани... Як відомо, навіть імення наших великих річок: «Дніпро», «Дністер», «Дін» — осетинські (іранські), деякі найзвичайніші слова української мови, такі як «собака», живцем позичено з іранської мови» (з праці «Уваги з приводу кафедри східної історії та філології», 1925 рік). Переконлива й вичерпна відповідь!

Узагалі, «кодекс честі» Кримського-ученого, орієнталіста й українознавця, спонукав його до жорстких, сміливих висловлювань. Таких, як оце: «Поважний титул «доктор якоїсь науки» не мусить даватися в нас за якісь слабенькі праці. Але звертаємо увагу, що кругляють уперто чутки, ніби багатші люди, у котрих тепер є гроші, використовують лихе матеріальне становище старих учених і замовляють їм писати наукові розвідки, щоб самим за ці куповані розвідки здобути ступінь доктора». А ще — він переконливо все життя доводив, що мовою древнього Києва була українська мова! Оцього йому не пробачили.

Тепер є сенс поговорити про листування геніального ученого з Лесею Українкою та Іваном Франком, дуже важливе для розуміння доби й цих великих людей.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»