Як накреслювали кордони-2

Кремль, Лондон, Вашингтон і боротьба за «зони впливу» в Європі

Закінчення. Початок читайте «День» № 4-5

Під час відродження державності 1918 р. польські політики орієнтувались на кордони Речі Посполитої, ґвалтуючи самовизначення литовського, білоруського та українського народів. Сталін у відповідь зазначив: «Ідеться про те, шо українські землі повинні відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939 року». Політикам та історикам, які вважають датою возз’єднання українських земель 1939 рік, варто звернути увагу на це твердження. Про возз’єднання йшлося в майбутньому часі.

Після згадки Сталіним кордону 1939 р. до розмови долучився британський міністр закордонних справ Е. Іден, який запитав, чи означає цей кордон лінію Ріббентропа-Молотова. «Називайте її як хочете», — недбало кинув Сталін.1 В. Молотов знайшов інший варіант відповіді: «Цю лінію звичайно називають лінією Керзона».

Як відомо, питання про східні межі території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося територіальною комісією, створеною 1918 р. Паризькою мирною конференцією. Результатом діяльності комісії стала ухвалена 8 грудня 1919 р. Декларація Верховної ради Антанти з приводу тимчасового східного кордону Польщі (від Гродно на Немирів, Брест-Литовський, Дорогуськ, Устилуг і далі до Карпат). За винятком Підляшшя, Посяння, Лемківщини та Холмщини, ця лінія залишала Польщі лише ті землі, які були населені переважно поляками. Під час наступу Червоної армії на Варшаву 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон запропонував радянському уряду зупинити війська на лінії, визначеній цією декларацією. Відтоді її називали лінією Керзона.

Обговорення польського питання на Тегеранській конференції завершилося прийняттям запропонованої В. Черчиллем формули: «Осердя польської держави і народу має бути розташоване між так званою лінією Керзона та лінією ріки Одер, з включенням до складу Польщі Східної Пруссії та Оппельнської провінції». Союзники вирішили ліквідувати Східну Пруссію як вогнище німецького мілітаризму. Сталін «на ходу» зарезервував за собою треть її території з Мемелем (Клайпедою) і Кенігсбергом (Калінінградом). Решта дві треті території відійшли до Польщі.

Отже, західні кордони Польщі пересунулися до лінії Одер-Нейссе, а східні визначилися по лінії Керзона (з деякими відхиленнями на користь поляків). На Ялтинській конференції керівників трьох союзних держав (лютий 1945 р.) було сформульовано рішення величезної ваги: «Домовлено, що німці із зазначених районів мають бути репатрійовані в Німеччину і що всі поляки в Німеччині можуть за своїм бажанням репатріюватися в Польщу». Якщо для поляків переселення було справою добровільною, то німців виселяли примусово. Із територій, які перейшли до Польщі та Радянського Союзу, було виселено до 10 млн осіб, а із Судетської області, яку повернули Чехословаччині, — до 3 млн німців.

Питання про долю Закарпатської України, яка належала Чехословаччині, але напередодні війни була загарбана Угорщиною, не ставилося на зустрічах Великої трійки, тому що вважалося предметом двосторонніх радянсько-чехословацьких переговорів. На зустрічі в Москві президент Чехословаччини Е. Бенеш та І. Сталін домовилися, що Закарпаття перейде до СРСР в обмін на підтримку радянським урядом довоєнних кордонів країни з Німеччиною та Польщею. 29 червня 1945 р. в Москві було підписано договір про возз’єднання Закарпатської України (Підкарпатської Русі) з радянською Україною. У складі УРСР з’явилася Закарпатська область площею в 12,9 тис. кв. км. Площа всієї України стала дорівнювати 577 тис. кв. км.

Кордони СРСР з Румунією та Фінляндією, які склалися в ході Другої світової війни, були затверджені в Парижі 10 лютого 1947 р. під час підписання мирних договорів з країнами — союзницями Третього рейху. Свій підпис під договорами з Угорщиною та Румунією поставив міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський. Принципове значення цих договорів для України полягало в тому, що уряди обох країн відмовилися від претензій на українські землі, які раніше перебували в їх складі — Закарпатської України, Аккерманського, Ізмаїльського і Хотинського повітів Бессарабії, Північної Буковини.

Сталіну не вдалося легітимізувати анексію країн Балтії. В останній день роботи Тегеранської конференції Ф.Д. Рузвельт зауважив: «У США можуть порушити питання про включення Прибалтійських республік у Радянський Союз». Сталін відповів на це: «Литва, Естонія і Латвія не мали автономії до революції в Росії. Ніхто не ставив питання про виведення цих країн зі складу Росії. Чому це питання ставиться тепер?» Але колишня приналежність територій певним державам не могла бути аргументом на користь силового повернення втраченого. Це визнавали й радянські вожді. У затвердженому VІІІ Всеросійським з’їздом рад 29 грудня 1920 р. союзному договорі між РСФРР та УСРР, в якому обидві сторони визнавали незалежність та суверенність кожної з них, містилася й така стаття: «Із самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань стосовно кого б то не було».

Над перебуванням Прибалтійських республік у складі СРСР завжди нависала тінь пакту Ріббентропа-Молотова. 11 березня 1990 р., тобто вже після публікації пакту, Верховна Рада Литовської РСР проголосила Акт відновлення незалежності Литви. 30 березня Верховна Рада Естонської РСР ухвалила постанову про відновлення Естонської Республіки. 4 травня Верховна Рада Латвійської РСР проголосила Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки.

Спроби М. Горбачова утримати Прибалтійські республіки в рамках СРСР зазнали невдачі. 29 липня 1991 р. керівники Росії та Литви — Б. Єльцин та В. Ландсбергіс засудили анексію 1940 р. і уклали договір про основи міждержавних відносин між двома країнами. 6 вересня того ж року очолювана Горбачовим Державна рада СРСР визнала незалежність країн Балтії.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗДОБУТКИ У ВІЙНІ З ЯПОНІЄЮ

У серпні 1945 р. Сталін оголосив війну Японії, в перебігу якої було анексовано 56 островів Курильської гряди площею 10,5 тис. кв. км та Південний Сахалін. Цими територіями Росія та Японія в минулому перекидалися, наче м’ячиками у грі в пінг-понг. За Симодським трактатом 1855 р., Сахалін було визнано спільною власністю двох держав, а Курили поділялися, причому Японії дісталися південні острови Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї площею в 5 тис. кв. км. 1875 р. Росія передала Японії свою частку островів в обмін на право володіння всім Сахаліном. 1905 р. вона змушена була віддати Японії південну частину Сахаліну.

Від 1945 р. Японія наполегливо домагається повернення тих островів, які дісталися їй за Симодським трактатом. Мирний договір між Японією та Російською Федерацією як спадкоємицею Радянського Союзу не укладено досі.

ІСТОРИЧНІ РІШЕННЯ НБСЄ

Федеративну Республіку Німеччини, яка утворилася шляхом злиття зон окупації демократичними державами, не запитували, чи згодна вона з втратами, включаючи радянську зону окупації, які майже удвічі зменшували територію країни. Коли ФРН стала однією з економічних потуг Заходу, федеральний канцлер Віллі Брандт визначив її позицію в цьому доленосному питанні. 12 серпня 1970 р. він підписав у Москві разом з головою Ради міністрів СРСР О. Косигіним договір про визнання післявоєнних кордонів у Європі.

1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії Гельсінкі відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, на якій глави 33 європейських держав, США і Канади підписали Заключний акт, у якому закріплювалися політичні й територіальні підсумки Другої світової війни. Цим актом утверджувалися принципи взаємовідносин між державами — учасниками НБСЄ: непорушність встановлених кордонів, територіальна цілісність держав, невтручання в їхні внутрішні справи. Сама Нарада набула статусу постійно діючої організаційної структури, а 1995 р. була перейменована в Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

КРИМСЬКА ПРОБЛЕМА

Як виглядає у світлі всього сказаного анексія Криму путінською Росією? Це єдиний за останні 80 років приклад успішного поглинення території сусідньої країни більш сильною у військовому відношенні державою, яка зґвалтувала Атлантичну хартію і Заключний акт НБСЄ. Україна нездатна відвоювати Крим самостійно і не зможе покластися на збройну допомогу інших держав. В. Путін, за його власним визнанням, напередодні анексії попереджав керівників інших держав про те, що ракетно-ядерний потенціал Росії приведений до бойової готовності.

Отже, у поверненні Криму слід покладатися на час. Прецедент є: держави Балтії, окупація яких Радянським Союзом тривала кілька десятиліть і була припинена ще до його розпаду. Об’єднані Нації ніколи не визнаватимуть анексії Криму, яка грубо порушує усталені в перебігу й після Другої світової війни принципи взаємовідносин між державами.

Як накреслювали кордони-2

Як накреслювали кордони-2

Кремль, Лондон, Вашингтон і боротьба за «зони впливу» в Європі

Закінчення. Початок читайте «День» № 4-5

Під час відродження державності 1918 р. польські політики орієнтувались на кордони Речі Посполитої, ґвалтуючи самовизначення литовського, білоруського та українського народів. Сталін у відповідь зазначив: «Ідеться про те, шо українські землі повинні відійти до України, а білоруські — до Білорусії, тобто між нами і Польщею повинен існувати кордон 1939 року». Політикам та історикам, які вважають датою возз’єднання українських земель 1939 рік, варто звернути увагу на це твердження. Про возз’єднання йшлося в майбутньому часі.

Після згадки Сталіним кордону 1939 р. до розмови долучився британський міністр закордонних справ Е. Іден, який запитав, чи означає цей кордон лінію Ріббентропа-Молотова. «Називайте її як хочете», — недбало кинув Сталін.1 В. Молотов знайшов інший варіант відповіді: «Цю лінію звичайно називають лінією Керзона».

Як відомо, питання про східні межі території, на якій Польща мала право запроваджувати свою адміністрацію, розглядалося територіальною комісією, створеною 1918 р. Паризькою мирною конференцією. Результатом діяльності комісії стала ухвалена 8 грудня 1919 р. Декларація Верховної ради Антанти з приводу тимчасового східного кордону Польщі (від Гродно на Немирів, Брест-Литовський, Дорогуськ, Устилуг і далі до Карпат). За винятком Підляшшя, Посяння, Лемківщини та Холмщини, ця лінія залишала Польщі лише ті землі, які були населені переважно поляками. Під час наступу Червоної армії на Варшаву 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон запропонував радянському уряду зупинити війська на лінії, визначеній цією декларацією. Відтоді її називали лінією Керзона.

Обговорення польського питання на Тегеранській конференції завершилося прийняттям запропонованої В. Черчиллем формули: «Осердя польської держави і народу має бути розташоване між так званою лінією Керзона та лінією ріки Одер, з включенням до складу Польщі Східної Пруссії та Оппельнської провінції». Союзники вирішили ліквідувати Східну Пруссію як вогнище німецького мілітаризму. Сталін «на ходу» зарезервував за собою треть її території з Мемелем (Клайпедою) і Кенігсбергом (Калінінградом). Решта дві треті території відійшли до Польщі.

Отже, західні кордони Польщі пересунулися до лінії Одер-Нейссе, а східні визначилися по лінії Керзона (з деякими відхиленнями на користь поляків). На Ялтинській конференції керівників трьох союзних держав (лютий 1945 р.) було сформульовано рішення величезної ваги: «Домовлено, що німці із зазначених районів мають бути репатрійовані в Німеччину і що всі поляки в Німеччині можуть за своїм бажанням репатріюватися в Польщу». Якщо для поляків переселення було справою добровільною, то німців виселяли примусово. Із територій, які перейшли до Польщі та Радянського Союзу, було виселено до 10 млн осіб, а із Судетської області, яку повернули Чехословаччині, — до 3 млн німців.

Питання про долю Закарпатської України, яка належала Чехословаччині, але напередодні війни була загарбана Угорщиною, не ставилося на зустрічах Великої трійки, тому що вважалося предметом двосторонніх радянсько-чехословацьких переговорів. На зустрічі в Москві президент Чехословаччини Е. Бенеш та І. Сталін домовилися, що Закарпаття перейде до СРСР в обмін на підтримку радянським урядом довоєнних кордонів країни з Німеччиною та Польщею. 29 червня 1945 р. в Москві було підписано договір про возз’єднання Закарпатської України (Підкарпатської Русі) з радянською Україною. У складі УРСР з’явилася Закарпатська область площею в 12,9 тис. кв. км. Площа всієї України стала дорівнювати 577 тис. кв. км.

Кордони СРСР з Румунією та Фінляндією, які склалися в ході Другої світової війни, були затверджені в Парижі 10 лютого 1947 р. під час підписання мирних договорів з країнами — союзницями Третього рейху. Свій підпис під договорами з Угорщиною та Румунією поставив міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський. Принципове значення цих договорів для України полягало в тому, що уряди обох країн відмовилися від претензій на українські землі, які раніше перебували в їх складі — Закарпатської України, Аккерманського, Ізмаїльського і Хотинського повітів Бессарабії, Північної Буковини.

Сталіну не вдалося легітимізувати анексію країн Балтії. В останній день роботи Тегеранської конференції Ф.Д. Рузвельт зауважив: «У США можуть порушити питання про включення Прибалтійських республік у Радянський Союз». Сталін відповів на це: «Литва, Естонія і Латвія не мали автономії до революції в Росії. Ніхто не ставив питання про виведення цих країн зі складу Росії. Чому це питання ставиться тепер?» Але колишня приналежність територій певним державам не могла бути аргументом на користь силового повернення втраченого. Це визнавали й радянські вожді. У затвердженому VІІІ Всеросійським з’їздом рад 29 грудня 1920 р. союзному договорі між РСФРР та УСРР, в якому обидві сторони визнавали незалежність та суверенність кожної з них, містилася й така стаття: «Із самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань стосовно кого б то не було».

Над перебуванням Прибалтійських республік у складі СРСР завжди нависала тінь пакту Ріббентропа-Молотова. 11 березня 1990 р., тобто вже після публікації пакту, Верховна Рада Литовської РСР проголосила Акт відновлення незалежності Литви. 30 березня Верховна Рада Естонської РСР ухвалила постанову про відновлення Естонської Республіки. 4 травня Верховна Рада Латвійської РСР проголосила Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки.

Спроби М. Горбачова утримати Прибалтійські республіки в рамках СРСР зазнали невдачі. 29 липня 1991 р. керівники Росії та Литви — Б. Єльцин та В. Ландсбергіс засудили анексію 1940 р. і уклали договір про основи міждержавних відносин між двома країнами. 6 вересня того ж року очолювана Горбачовим Державна рада СРСР визнала незалежність країн Балтії.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗДОБУТКИ У ВІЙНІ З ЯПОНІЄЮ

У серпні 1945 р. Сталін оголосив війну Японії, в перебігу якої було анексовано 56 островів Курильської гряди площею 10,5 тис. кв. км та Південний Сахалін. Цими територіями Росія та Японія в минулому перекидалися, наче м’ячиками у грі в пінг-понг. За Симодським трактатом 1855 р., Сахалін було визнано спільною власністю двох держав, а Курили поділялися, причому Японії дісталися південні острови Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї площею в 5 тис. кв. км. 1875 р. Росія передала Японії свою частку островів в обмін на право володіння всім Сахаліном. 1905 р. вона змушена була віддати Японії південну частину Сахаліну.

Від 1945 р. Японія наполегливо домагається повернення тих островів, які дісталися їй за Симодським трактатом. Мирний договір між Японією та Російською Федерацією як спадкоємицею Радянського Союзу не укладено досі.

ІСТОРИЧНІ РІШЕННЯ НБСЄ

Федеративну Республіку Німеччини, яка утворилася шляхом злиття зон окупації демократичними державами, не запитували, чи згодна вона з втратами, включаючи радянську зону окупації, які майже удвічі зменшували територію країни. Коли ФРН стала однією з економічних потуг Заходу, федеральний канцлер Віллі Брандт визначив її позицію в цьому доленосному питанні. 12 серпня 1970 р. він підписав у Москві разом з головою Ради міністрів СРСР О. Косигіним договір про визнання післявоєнних кордонів у Європі.

1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії Гельсінкі відбулася Нарада з безпеки та співробітництва в Європі, на якій глави 33 європейських держав, США і Канади підписали Заключний акт, у якому закріплювалися політичні й територіальні підсумки Другої світової війни. Цим актом утверджувалися принципи взаємовідносин між державами — учасниками НБСЄ: непорушність встановлених кордонів, територіальна цілісність держав, невтручання в їхні внутрішні справи. Сама Нарада набула статусу постійно діючої організаційної структури, а 1995 р. була перейменована в Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

КРИМСЬКА ПРОБЛЕМА

Як виглядає у світлі всього сказаного анексія Криму путінською Росією? Це єдиний за останні 80 років приклад успішного поглинення території сусідньої країни більш сильною у військовому відношенні державою, яка зґвалтувала Атлантичну хартію і Заключний акт НБСЄ. Україна нездатна відвоювати Крим самостійно і не зможе покластися на збройну допомогу інших держав. В. Путін, за його власним визнанням, напередодні анексії попереджав керівників інших держав про те, що ракетно-ядерний потенціал Росії приведений до бойової готовності.

Отже, у поверненні Криму слід покладатися на час. Прецедент є: держави Балтії, окупація яких Радянським Союзом тривала кілька десятиліть і була припинена ще до його розпаду. Об’єднані Нації ніколи не визнаватимуть анексії Криму, яка грубо порушує усталені в перебігу й після Другої світової війни принципи взаємовідносин між державами.