МЕНЮ

«Я кохаю “стінні” проблеми, камінці, як кохають чоловіка…»

Наталія Загоруйко, фото з архіву Надії Світличної
19 вересня, 2019 - 11:58
Епістолярний автопортрет Алли Горської до 90-ї річниці народження художниці

«Нас завжди питають: “Сколько получаете?” А потім просять камінці для акваріуму. Я скаженію, матюкаюсь. Від молодогвардійців – до акваріуму».

Листи художниці – її alter ego, адже практично неможливо провести чіткої межі між творчою роботою і приватним життям, ідеями та діями Алли Горської. Усе сприймається як величний моноліт постаті, непересічної особистості та індивідуальності, що «стверджує ідеал мистця чести, бездоганної громадянської поведінки, коли діло й творчість перебувають у гармоній єдності».

Епістолярному діалогові Алли Горської та Опанаса Заливахи належить особливе місце у листуванні шістдесятників, адже лейтмотивом цього листування є екзистенційне утвердження митця – незалежної індивідуальності супроти канонізованих рамок «радянського мистецтва». Існування в тотальній несвободі ставило екзистенційно гостру проблему вибору: «або змиритися, знайти свою обивательську шпаринку, або «жити серцем» – йти на герць з молохом комуністичної тиранії.

Епістолярій Алли Горської сповнений відвертих, емоційних, часто підсилених нецензурними висловами характеристик та відгуків на адресу тогочасної влади та атмосфери, що ще раз підкреслюють її абсолютне неприймання та огиду до усього несправжнього, а відтак фальшивого. Художниця дає чітко зрозуміти, що світ справжнього мистецтва апріорі несумісний з скороминущими матеріальними благами, які неминуче призводять до його девальвації та обстоює примат духу над матеріальним.

Дискусія, яка розгорілась між А. Горською та О. Заливахою навколо творчості Х. Сікейроса, М. Бойчука, П. Пікассо свідчить про те, що митці хотіли визначити місце українського мистецтва у світовому контексті. На переконання Опанаса Заливахи підвалини новітнього українського мистецтва заклав Михайло Бойчук. Проте Алла Горська не погоджувалась з твердженням колеги, що школа М. Бойчука це «школа сучасного національного і соціального мистецтва», адже для неї М.Бойчук це лише «Мистецька школа на Україні, але не українська національна школа». Михайло Бойчук підняв питання композиції в монументальному мистецтві на вищий щабель, розглядаючи композицію як образ, однак естетичною помилкою було те, що «Колір, – твердить А. Горська, – зміст, душа, історія народу, його лице» був проігнорований через механічне запозичення кольорів Ренесансу. Саме це, на її думку, зумовило «штучність позбавлену власного ґрунту» та руйнувало синтетичність образу загалом, адже в народному мистецтві колір виступає образом. Саме тому художниця не могла сприйняти спадщину бойчукістів як національну школу. Мистецтво для художниці – це «не нагромадження компонентів, а єдність їх в розвиткові». «Я працюю, – зізнавалась А. Горська в одному з листів до О. Заливахи, – щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ» й безапеляційно обстоювала творчість мексиканського монументаліста Х. Сікейроса.

Критерії оцінювання мистецьких явищ А. Горської та О. Заливахи, їхня ієрархія цінностей передовсім базувались на духовності та національній самобутності: «Основа справжнього мистецького твору, – твердить О. Заливаха, – полягає в сакральності». Про це яскраво свідчать листи, присвячені обговоренню творчості одного з найвидатніших художників ХХ століття Пабло Пікассо, творчість якого вони не сприймали, вважаючи, що вона є «проявом світового міщанства – це мистецтво без коріння, народу нації».

Робота в музеї «Молодої гвардії» (м. Краснодон) була останньою роботою Алли Горської. Надія Світлична, яка часто брала участь у роботі над мозаїками, пригадує, що Алла Горська «вкладала душу в ту роботу, бо захопилась подвигами молодих хлопців, які віддали життя [

] Вона знала: хлопці вірили в те, що роблять, і за це віддали життя. Вона хтіла увічнити їх у тій мозаїці [75, с.91]». В одній з кореспонденцій до Опанаса Заливахи від 9 лютого 1968 Алла Горська подає детальний опис того музею, зазначає, що це буде абсолютно нове, сучасне рішення музею. Але найголовніше для художниці – це те, що це музей «молодогвардійців – людей, які духом не скорились фашистам, загинули». Це промовистий приклад того, як високо та як по-справжньому Алла Горська цінувала обстоювання позиції до кінця та нескореність духу: «Краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, – пророче твердила художниця у листі до О. Заливахи (1968 рік), – ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

Маємо відомості і про фінансовий бік цієї справи – гонорарів не отримувала, це була самовіддана робота всупереч усяким матеріальним нестаткам, які для неї ніколи не були перешкодою – «Нам не звикати до 30 коп. на обід». А.Горська була не з тих, хто «Міняють велику правду на мізерні п’ятаки заробітків». Навіть навпаки – більш-менш людські умови викликали спротив, бо звикла працювати не шкодуючи себе: «Умови готелю: тепло, тихо – діють на мене “розлагаюче” – за тиждень стала вдвічі товстіша. – Тю, товстуха». А будь-який прагматизм викликав у неї відвертий спротив: «Нас завжди питають: “Сколько получаете?” А потім просять камінці для акваріуму. Я скаженію, матюкаюсь. Від молодогвардійців – до акваріуму».

Епістолярій Алли Горської засвідчує, якого великого значення вона надавала творчості: «Я кохаю “стінні” проблеми, камінці, як кохають чоловіка». Маємо змістовні роздуми про концепцію монументального мистецтва – А Горська сприймала його передовсім як мистецтво колективне. Світ його символіки вабив художницю, адже в його основі лежить «філософсько-естетичне осмислення себе і свого місця у Всесвіті». У листі до Віри Вовк від 15 лютого 1968 зазначала, що її роботи «наївні, з джерел нашої Землі». Регламентація мистецтва викликала відвертий спротив у творчої інтелігенції. Тому Лесь Танюк слушно зауважує, що «Мистецтво Алли Горської народилось передусім з опору й долання труднощів». Ціну такій свободі добре знала – робота вимагала повної віддачі, навіть тоді, коли позбавили права авторства, бо не покаялась. «Проте, – зазначала художниця, – аби душа не сивіла [

] Залишається Земля, людська гідність, людський дух, втілений у Землю». Висока мистецька позиція виключала «комфорт живота», бо a priori не могла потурати «жахливим злодіянням духу» – штампування портретів Леніна «в фас, анфас, в профіль», яке так щедро фінансувалось і винагороджувалось.

Алла Горська прекрасно усвідомлювала, куди може зайти мистецтво, якщо буде керуватися виключно прагматичними інтересами. ЇЇ життя, її мистецький шлях, так само як і шлях, Івана Світличного, Михайлини Коцюбинської, Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Опанаса Заливахи – не був «способом заробляти гроші». А навіть навпаки, все фальшиве, меркантильне викликало внутрішній спротив та неприховану огиду. Шістдесятники усвідомлювали усю небезпеку «трупного запаху» блюзнірства. Афоризм М.Коцюбинської «Я квиток віддам вам, а ідеали залишу собі» є чи не найточнішою формулою такої чесної позиції.