МЕНЮ

В’ячеслав Липинський і Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний)-2

Юрій ТЕРЕЩЕНКО
28 лютого, 2019 - 15:42
На політичних перехрестях

Продовження. Початок читайте «День», №33-34

У цьому зв’язку викликає інтерес наведений у щоденнику Є. Чикаленка текст жандармського донесення, в якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францем-Фердинандом і «російськими мазепинцями» щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбургів.

Речниками незалежності України у той період виступали насамперед радикально налаштовані діячі «Союзу Визволення України», здебільшого українські соціалісти, які не користувалися довірою Відня. Це було ще однією з причин того, що позиція Австрії щодо української незалежності протягом усієї Першої світової війни не була ні послідовною, ні чітко сформульованою і віддавала перевагу більш консервативним польським чинникам. На таку обставину мусили зважати українські консервативні політики в Галичині, ставлячи на порядок денний національно-політичні завдання. Найбільш виразним документом щодо цього є меморандум митрополита А. Шептицького, переданий австрійському уряду 15 серпня 1914 р.: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію підросійської України, ми мусимо розв’язувати потрійне завдання, а саме у військовій, соціально-правовій та церковній царинах. Розв’язанню такого троїстого завдання має неодмінно передувати конференція з укладення миру не тільки для того, щоби сприяти діям нашої армії й прискорити повстання в Україні, а й з метою щонайглибшого відділення цих областей від Росії й надання ним характеру незалежної від Росії й царської імперії національної області... Після якоїсь великої перемоги нашої армії кайзер міг би проголосити гетьманом України одного з видатних полководців австрійського війська».

Отже, і ця програма фактично не виходила за межі традиційних уявлень галицьких консервативних політиків щодо можливості реалізації українських національних домагань під скіпетром Габсбургів. Важливим практичним наслідком могла стати перспектива створення великої української армії, що під проводом генерала С. Шептицького (брата митрополита) мала через Туреччину і Кавказ прориватися на Кубань, а звідти з’явитися в Україні. Але і в цьому разі справа обмежилася лише утворенням легіону УСС, який весь час перебував під загрозою ліквідації. До цього слід додати, що вже наприкінці 1914 р. Відень розірвав офіційні стосунки з Союзом визволення України і надалі явно віддавав перевагу польському компоненту своєї політики перед українським.

Ідея створення самостійної Української держави на сході стала основою політичної концепції галицького політичного проводу від початку Першої світової війни. При цьому вона поєднувалася з традиційною вимогою поділу Галичини на польську й українську частини та утворення з останньої разом із Буковиною українського коронного краю з широкою національною автономією в межах Австро-Угорської імперії. Цю позицію відстоював і Український парламентський клуб в австрійському парламенті, лідерами якого були Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Олесницький, М. Василько. Їхню увагу не могла не привернути прихильна до українців постать ерцгерцога Вільгельма. При цьому особливу зацікавленість до його особи виявляв Є. Олесницький, який, як уже зазначалось, обговорював із престолонаслідником Францем-Фердинандом перспективи українського руху в Росії. Цілком очевидно, в його політичні розрахунки входили наміри тісніше прилучити ще одного представника родини Габсбургів до української справи, що після трагічної загибелі престолонаслідника могло набути неабиякої політичної ваги для галицьких українців.


ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРГ (ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ), ЧЛЕН АВСТРІЙСЬКОГО ІМПЕРАТОРСЬКОГО ДОМУ І ПОЛУМ’ЯНИЙ ПАТРІОТ УКРАЇНИ

23 січня 1917 р. відбулася перша зустріч Вільгельма Габсбурга з Євгеном Олесницьким. Вона проходила у складній для галицьких українців політичній ситуації. Напередодні (5 листопада 1916 р.) віденська урядова газета опублікувала лист Франца-Йосифа І до голови австрійського уряду Кербера, в якому висловлювався намір здійснити розширення автономії Галичини. Імператор повідомляв свого прем’єр-міністра, що, відповідно до угоди з Вільгельмом І, з російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході військових дій, буде «утворена самостійна держава з дідичною монархією і конституційною формою правління». Одночасно з цим висловлювався намір «краєві Галичині надати право самостійного урядування у своїх краєвих справах». І хоча цей намір Франца-Йосифа не був переведений у практичну площину і не дістав реального продовження, він викликав занепокоєння українського табору в Галичині.

На згаданій вище зустрічі 23 січня 1917 р. Є. Олесницький передав ерцгерцогу Вільгельму «меморіали» українського руху, а останній мав вручити їх новому австрійському імператорові Карлу І. У цих документах ішлося про справу поділу Галичини, долю митрополита А. Шептицького, інтернованого в Росії, відкриття українського університету і призначення нового намісника Галичини з німецьких військових. На думку Олесницького, бажаною кандидатурою мав бути колишній шеф канцелярії прихильного до українців ерцгерцога Франца-Фердинанда генерал Бардоуер.

Отже, очевидно, можна говорити про прийняття ерцгерцогом політичної програми тодішнього галицького проводу. За словами Олесницького, він «вручив архикнязю дальші меморіали, які були у мене — він прийняв їх ласкаво і радо».

Залученню Вільгельма Габсбурга до політичної діяльності і встановленню його контактів із галицьким проводом сприяв також один із представників нечисленної української аристократії полковник австрійської армії барон К. Гужковський. Саме йому належала ініціатива введення молодого ерцгерцога у коло українських політичних зацікавлень і появи у нього активного інтересу до української справи. Вже в цей період Вільгельм Габсбург робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою уконституювання українських земель. У листопаді 1916 р., зокрема, він звертається до свого дядька ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії, для з’ясування української перспективи, що було особливо важливим з огляду на виявлену відверто пропольську позицію Франца-Йосифа І. Гужковський і познайомив В.Габсбурга з Є. Олесницьким.

Включення в орбіту української політики представника правлячої династії надавало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідерам галицького консерватизму йшлося про більш тісну прив’язаність ерцгерцога Вільгельма саме до свого середовища і запобігання його контактів з іншими політичними групами. Про це, власне, йдеться у листі Є. Олесницького до К. Гужковського 29 січня 1917 р. «Наші зв’язки з архикнязем повинні бути дуже дискретні — інакше ціль і вартість їх готові бути ударемнені, — застерігає Олесницький. — Тим часом вже тепер знають про них люди може за широко. Говорять про них у Відні між нашими. Архикнязь був також в Союзі визволення України, — куди заходять різні люди... Це можете мати на увазі та добре би було дуже делікатно і осторожно остерегти архикнязя».

Олесницький радить Гужковському як близькій до ерцгерцога людині подбати про поглиблення його знань про українців, які досі не виходили за межі чисто етнографічних уявлень. «Архикнязь знає нас, українців, передовсім зі сторони етнографічної, — може би добре було, — пише Олесницький, — дати йому нагоду пізнати також сторону культурну нашої теперішньої і минувшої». Він вважає за необхідне ознайомити В. Габсбурга з останніми київськими виданнями з історії українського мистецтва і, що дуже важливо, з працями В. Липинського, які вводили ерцгерцога у коло політичних ідей та історичних концепцій українського консерватизму. Як уже зазначалося, В. Липинський перед Першою світовою війною виявляв себе як монархіст, правда, ще не як прихильник традиційного гетьманства, що сталося після революції.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»