Власність і влада

Сталінська «друга революція» смерті в національній історії

...Січень 1928 року. Генеральний секретар ЦК ВКП (б) Йосип Сталін — поки що не загальновизнаний Вождь, він буде визнаним таким за рік — півтора, але вже перша людина в Політбюро — отримує інформацію з місць про явну, подекуди загрозливу кризу хлібозаготівель, про те, що селяни-трудівники (нагадаємо: НЕП ще не згорнуто!) рішуче відмовляються здавати державі зерно за символічними, неринковими (м’яко кажучи) цінами. А зерно Сталіну вкрай потрібно — без нього нереальною стає індустріалізація.

Генсек єдиний раз за свою кар’єру (аж до його смерті такого більше не буде) відправляється у «ділову поїздку» просторами Сибіру, де, як йому доповіли (так само, як і в Україні) селянство не бажало задарма здавати хліб, бо відчувало себе економічно зміцнілим і спроможним говорити з державою (в тому числі й з її карально-партійними органами) на рівних. Сталін їде в Омськ, Новосибірськ, Барнаул, Рубцовськ (Алтай) і — порушивши свої власні підходи — уважно слухає селян. І ось саме в Рубцовську відбувся справді унікальний (занотований у записнику місцевого партсекретаря Левченка й оприлюднений лише в роки Перебудови) випадок. Випадок цей заслуговує на пильну увагу істориків й взагалі широких кіл читачів. Ані до, ані після цього ніхто зі Сталіним так не розмовляв.

У залі, де відбувалась зустріч, піднялись зі своїх місць троє братів Пахомових, тоді ще, за загальною класифікацією, «міцні господарники», але не «куркулі» (це за два роки влада, в особі представників ГПУ, партсекретарів та голови сільради, сама буде визначати, хто «куркуль», а хто ні). Нагадаємо : тоді, у 1928-му, НЕП ще існував. І ось брати Пахомови кинули в обличчя Генсеку такі слова: «А ти станцюй нам лезгінку, кацо — може, ми тоді й дамо хліб! Ми були червоними партизанами 10 років тому — і зараз не тобі забирати в нас хліб; давай чесну ціну!».

Не варто, мабуть , запитувати себе: чи забув, чи пробачив Сталін унікальний випадок; в усякому разі, вже влітку 1929-го, ще до початку масової колективізації, брати Пахомови «зникли без вісті» (жодних даних про їхню долю не зберіглося). А місцевий партсекретар, українець Левченко, свідок тієї сцени, провів на Колимі 17 років...

Історія трагічна. Проте зараз нас цікавить дещо інше: яким чином цей «сибірський візит» (а якби Сталін поїхав би тоді в Україну — думається, підсумки були такими ж самими: український селянин мав тоді не менше відчуття економічної самостійності, аніж сибірський) вплинув на лінію поведінки Генсека впродовж найближчих місяців?

Вплинув найстрашнішим чином. Сталін, так і не «вибивши» тоді хліба, дійшов висновку: треба готувати «другу революцію» (смертельну для українського селянина-власника!), аби привести реальний стан справ у сільському господарстві у відповідність до утопічно-доктринальних поглядів Маркса, Енгельса, Леніна. А саме: слід згадати про застереження «батьків-засновників» (а особливо Леніна) — приватне селянське господарство неминуче (навіть якщо влада його офіційно дозволила) щодня, щохвилини відтворює «дрібнобуржуазну стихію» (вислів Володимира Ілліча), яка є несумісною із комуністичними настановами (скасуванням приватної власності насамперед!).

Можуть сказати: але ж Ленін проголосив запровадження НЕПу, дозвіл вільної торгівлі на селі (можна точно зазначити, коли в Україні почала набирати обертів смертельна сталінська «друга революція» — це 1930 рік, жорстка заборона будь-якої вільної торгівлі серед селян). Проте для Володимира Ілліча то був тимчасовий, вимушений відступ (однією з причин Української Трагедії ХХ століття було те, що частина наших селян, яка, зрозуміло, після 7 років війни найбільше прагнула мирно працювати на власній землі, повірила більшовикам; однак бачили правду  такі люди, як Чорний Ворон з роману Василя Шкляра або ж Михайло Гайдук з роману Анатолія Дімарова «І будуть люди...»). Для Леніна важливішими (за усього його прагматизму) були речі доктринальні (водночас утопічні). Про це варто бодай коротко поговорити — адже це все обумовило Українську Трагедію ХХ століття.

Поза сумнівом, Сталін, здійснюючи свою «другу революцію» 1929—1933 рр. , тобто знищуючи фізично й економічно селянина-власника, чудово знав, що він робить й навіщо. Він знав, що володіння власністю означає політичну, економічну й світоглядну незалежність від держави — і саме тому терпіти це не міг. Тим більше не бажав він залишати незалежним (!) від держави селянство українське, котре вже не раз доводило, що вміє боронити свою свободу зі зброєю в руках. Отож, замість селянина-власника  — колгоспи із системою рабської, по суті, праці — тут уже не йдеться про жодну незалежність від держави... А 1932—1933 роки — то вже використання продуманого, системного «терору голодом» в Україні, щоб придушити будь-який опір. Думка ж про те, що тепер  в нього вже є в руках потужний партійно-репресивний апарат, необхідний для того, щоб «ламати» суспільство, очевидно, з’явилась у Сталіна дещо раніше — мабуть, ще у 1928 році.

І все ж таки нам не уникнути бодай стислої уваги до деяких доктринальних речей — їх глибоко аналізує постійний автор «Дня», доктор історичних наук Станіслав Кульчицький. Про що, власне, йдеться? Маркс був прихильником ідеї про свідоме перетворення суспільства шляхом державного насильства («насильство є «бабкою-повитухою « при народженні нового суспільства, нового ладу»). Щоправда, наприкінці ХІХ століття він , а особливо Енгельс,визнавав можливість мирної пролетарської революції — парламентським шляхом, але лише в найбільш розвинених країнах Заходу.

Маркс і Енгельс прагнули вибудувати цілісну, позбавлену суперечностей картину світу (зрозуміло, що це їм не вдалося, та й не могло вдатися). Але деякі переконання (зокрема, в тому, що селянин — приватний власник є «останньою родовою плямою капіталізму») знамениті німецькі мислителі зберегли до кінця своїх днів.

Не можна не сказати бодай декілька слів про утопічність марксистської доктрини. У нас, як правило, вважають, що утопія є неможливою, нездійсненою, нежиттєздатною мрією. Проте видатний філософ, киянин Микола Бердяєв ще 1924 року попереджав: «Небезпека утопій полягає в тому, що вони виявились значно більшою мірою реальними й здійсненими, аніж це здавалося раніше. І зараз постає інше, вкрай важке запитання: як уникнути її, утопії, остаточного здійснення?». Думка Бердяєва виявилася воістину пророчою.

Іноді здається (можливо, помилково), що утопія основоположників про «чисте», «безтоварне», «без ринкове суспільство — і, з іншого боку ,утопія, приміром, Платона про «ідеальне суспільство», де при владі — освічені філософи, де кожний займається своєю справою (воїни — воюють, селяни — обробляють землю, мудреці — керують державою), але , в той же час, держава контролює побут і свідомість людей (регламентовано, які книги читати, яку музику слухати) — це речі споріднені . (Цікаво, що Платон пропонував реалізувати свої ідеї тирану Сиракуз Діонісію, який увійшов в історію через свої катівні!). Ні, не споріднені, адже Платонів «проєкт» ідеальної держави  не був і не міг бути втіленим, а сталінська війна з селянством — не утопічна, а цілком реальна — забрала на початку 30-х років ХХ століття (перш ніж Вождь мусив відступити у 1933 році) щонайменше шість мільйонів життів українських селян та інтелігенції.

Автори всіх проектів «ідеального суспільства» виходять із спроможності людини до самовдосконалення, але завжди (!) передбачають методи придушення, за допомогою яких слід долати опір особистості, яка «не розуміє свого щастя». Про це 30 років тому писав визначний історик і філософ Михайло Гефтер. А ось голос з ХІХ століття. Олександр Герцен, полемізуючи, до речі,саме з Марксом, пророчо вказував: «Небезпечною є впевненість у тому, що , окрім відкритих вами шляхів, немає для світу порятунку — у світі свій крок і свій такт».

А тепер — докладніше про Україну, про причини її трагедії і про те, які мають бути зроблені висновки для гідного життя народу на своїй землі..

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»