«Війну ми програли ще в Україні...»

28 жовтня — День визволення нашої країни від німецько-фашистських загарбників

Про це (слова винесені в заголовок) у своїй книзі «Записки солдата» пише німецький генерал-фельдмаршал Вільгельм Гудеріан.

«УКРАЇНЦІ ПОСТРАЖДАЛИ НАЙБІЛЬШЕ...»

Прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчіль, підводячи в парламенті підсумки Другої світової війни, сказав: «З-поміж усіх народів, які опинилися під владою гітлерівської Німеччини, найбільше постраждав український. Але він не лише вижив, не скорившись, а й ціною мільйонів людських життів зробив величезний внесок у перемогу над німецьким фашизмом...».

За кілька років панування гітлерівці знищили 714 українських міст, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалили разом з їх жителями, зруйнували близько 20 закладів освіти, культури і охорони здоров’я, майже півмільйона житлових будинків. Новоспечені господарі, відступаючи, залишали по собі випалену землю.

Будуючи «новий порядок», німці облаштували близько 250 концентраційних таборів, знищивши в них сотні тисяч військовополонених і мирних жителів. І по сьогодні достеменно невідомо скільки українців нацисти вивезли до Німеччини на примусові роботи, але історики схиляються до 2,4-2,5 мільйонів. Загальні втрати України під час окупації склали близько 10 відсотків населення, не враховуючи тих, хто загинув на її фронтах. Для порівняння: Франція втратила 1,5 відсотка, Чехословаччина — 3 відсотки, Бельгія — 1,1 відсотка.

Тож не дивно, що після визволення Києва у ньому проживало всього 200 тисяч людей проти 900 тисяч у довоєнний час. Менше третини жителів залишилося після вигнання гітлерівців у Харківській, Житомирській, Запорізькій, Полтавській, Волинській Кіровоградській областях.

«НА ФРОНТ ЗАБИРАЛИ І КАЛІК...»

З визволенням України від німців восени 1944 року була видана директива «Про порядок призову військовозобов’язаних на звільнених від німецької окупації територіях». Ще не висохло, як мовиться, чорнило на цьому документі, як до полків і дивізій 1-го Українського фронту військові комісаріати призвали близько 4,5 мільйона українців.

Збереглося багато свідчень, що після визволення населеного пункту до армії забирали навіть 16-річних підлітків і чоловіків, яких за станом здоров’я не повинні були призивати.

«Мій батько мав цілий «букет» захворювань, але на це ніхто на зважав, — розповідає Анатолій Кричко, житель подільського села Яланець. — Мати, пам’ятаю, благала не забирати його, мовляв, два старших сини вже воюють. Але офіцер сказав: «Фронт швидко вилікує... Татові пощастило: він, діставши поранення, все ж повернувся додому живим. А ось більшість його односельчан залишилися на чужині. Назавжди. Батько розповідав, що він і його односельчани, з якими пішов на фронт, до цього ніколи не тримали в руках навіть гвинтівки, але ця обставина не завадила «батькам-командирам» відразу кидати їх у бій. Та ще й проти переважаючих сил противника».

Ось як пише у своїх спогадах письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих... І погнали нас на німецькі кулемети...з половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, неозброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали  половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу — ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти цеглинками. А він хай думає, що то...гранати! Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав... Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках...».

«Ми були гарматним м’ясом, — розповідав мені Олександр Могильчук, якого восени 1944-го призвали до війська. — Не повірите, але нас не навчили й азам ведення бойових дій. Більш того, перед наступом навіть автоматів на всіх не вистачило. Командири ж радили нам здобувати зброю в... бою. Тому й не дивно, що вже в першому бою із 450 новобранців у живих залишилися лише 70!..».

Вище командування Червоної армії теж вбачало в українцях, що опинилися на окупованій території, зрадників і не шкодувало їхніх життів. Микита Хрущов у своїх мемуарах згадує, що навіть генерал Москаленко — українець за походженням — люто ненавидів своїх земляків за це.

«...На одному із засідань військової ради 1-го Українського фронту — перед форсуванням Дніпра — зайшла мова що робити з 400 тисячами новобранців, яким не вистачало військових одностроїв. Вислухавши з цього приводу підлеглих, «маршал перемоги» Георгій Жуков сказав: — Нехай воюють у тім, у чім прийшли... Постало питання і про озброєння людей. Автоматами. Така пропозиція, як згадують свідки, викликала у Жукова лють: — Ніяких автоматів. Вистачить і «трьохлінійок» (гвинтівки зразка...1891 року — ред.). Якщо до їхніх рук потраплять автомати, то вони переб’ють своїх і чкурнуть додому...».

Заступник командувача фронтом генерал Олександр Кулешов доповів, що на армійських складах є лише 100 тисяч «трьохлінійок», на що командувач Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував відправити до Москви посланця, який би доповів у Ставці Верховного командування про ситуацію, що склалася, і попросив допомогти з озброєннями. «Навіщо ми ламаємо голови над такими дрібницями?, — відповів Жуков. — Для чого озброювати і обмундировувати цих хохлів? Вони ж зрадники. І чим більше в Дніпрі їх потопимо, тим краще для них самих: менше на Колиму поїде після війни...».

Ніхто не знає точної кількості радянських воїнів, які знайшли свій останній притулок у холодних хвилях Дніпра, але живі свідки тих подій кажуть, що їх кількість вимірюється десятками тисяч. Наприклад, Дмитро Міщенко у своїй повісті «Батальйон необмундированих» пише: «Цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків, не обмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й втопили всіх до одного. Особливо багато українців полягло при визволенні Києва, приуроченого до чергової річниці «великої жовтневої революції», на чому наполіг особисто «товариш Сталін».

«ЧИМ БІЛЬШЕ БРЕШЕШ, ТИМ КРАЩЕ ТОБІ ВІРЯТЬ...»

Під час святкування у 1945 році Перемоги, Сталін підняв тост за «великий російський народ, без якого не було б великої перемоги». Мине понад 60 років, і  президент Росії Володимир Путін заявить, що Росія  виграла б війну і без інших республік, в тому числі і без України. Кремлівський вождь, мабуть, «забув», що Україна дала фронту майже 6 мільйонів бійців і командирів. З 11,6 тисяч Героїв Радянського Союзу кожен п’ятий — українець, з її території в 1941-му були евакуйовані — разом з інженерно-технічними працівниками — тисячі підприємств, які працювали в глибокому тилу на перемогу.

Варто нагадати, що саме на теренах України вдалося суттєво затримати просування німецьких військ вглиб країни. Насамперед мужність, стійкість і жертовність бійців, які протистояли фашистам на українській землі, сприяли краху гітлерівського плану так званої блискавичної війни. Не випадково німецький генерал фон Бутлар писав, що «через Київську операцію ми втратили кілька тижнів,  вкрай необхідних для підготовки й проведення наступу на Москву». А його колега генерал-полковник Фрідріх Гальдер у своїх щоденникових нотатках битву за столицю України назвав «найбільшою стратегічною помилкою у Східному поході» .

Сьогодні російські медіа рясніють «одкровеннями» різних «істориків», «політологів», «експертів» про зрадництво українського народу в роки війни. При цьому вони, як правило, посилаються на те, що українці служили в поліції, охороняли концтабори, де перебували полонені червоноармійці — словом, усіляко прислуговували окупантам. Той факт, що дехто з українців дійсно перебував на службі у німців, давно відомий. Але...

Росіян, за свідченням самих російських істориків, серед зрадників було значно більше. Чого варта одна лише Російська визвольна армія, якою командував один з кращих генералів Радянської армії генерал-лейтенант Андрій Власов!

Полюбляють в сьогоднішній путінській Росії просторікувати і про Українську Повстанську Армію, звинувачуючи її у співпраці з Гітлером. При цьому не бажають визнавати той факт, що співпраця ця зумовлювалася намаганням українства при допомозі німців  здобути самостійність. Коли ж стало зрозуміло, що з цього нічого не вийде, УПА повернула зброю проти окупантів. Але прислужники російського президента керуються словами Гебельса, який полюбляв повторювати: «Чим більше, нахабніше брешеш, тим скоріше знайдуться охочі тобі повірити». До речі, нещодавно Володимир Путін досить схвально відгукувався про цього «пропагандиста-ідеолога»...