МЕНЮ

Від Революції розпаду до Революції Гідності...-2

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор
7 листопада, 2019 - 15:37

Продовження. Початок читайте у «Дні» №200-201. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Ідею «повновладдя рад» М. Горбачов запропонував на ХІХ партконференції (червень—липень 1988 року). Ішлося про те, щоб залишити за КПРС «керівну і спрямовуючу» роль в суспільстві, але позбавити її директивних функцій і зосередити повноту влади в радах. «Керівна і спрямовуюча» роль партії мусила реалізуватися через обрання партійних функціонерів до рад та їхню подальшу роботу у виконкомах рад. Розрахунок був на те, що КПРС як монопольна політична сила витримає випробування вільними виборами, збагатиться керівними працівниками, висунутими не апаратом, а населенням, і посилить свій вплив на суспільство.

Делегати партконференції не побачили небезпеки в ідеї «повновладдя рад». Адже впродовж попередніх десятиліть існувала практика «обрання» партійних функціонерів на посади відповідного рівня у представницькій (тобто не виконавчій) частині радянської вертикалі влади. Важко було уявити собі першого секретаря обкому КПРС, який не займав би посади в обласній раді, щоб спрямовувати її діяльність із висоти свого партійного поста.

Партконференція схвалила ідею «повновладдя рад» і винесла її на позачергову сесію Верховної Ради СРСР (листопад — грудень 1988 року), яка затвердила цю конституційну реформу. Законодавці другого й частково третього покоління радянських людей не уявляли собі, якими сюрпризами можуть обернутися вільні вибори в ради, коли їм поверталася вся повнота законодавчої і виконавчої влади. Адже останні вільні вибори відбулися задовго до їх народження. Ніхто не замислювався над тим, що радянському електорату поверталося право наділяти владою державних службовців вищого рангу, яке було узурповане більшовиками після розгону обраних у 1917 році Установчих зборів.

Перші вільні вибори на з’їзд народних депутатів СРСР у 1989 році й до Верховних та місцевих рад союзних республік у 1990 році дали перевагу комуністам. Якраз на це і розраховували ті, хто санкціонував конституційну реформу. Однак виборці провалили багатьох ортодоксів і послали в парламенти немало комуністів, налаштованих на реформи. У Галичині, яка перебувала під компартійною диктатурою два, а не три покоління, комуністи програли вибори. Тут народився дивний феномен: антикомуністична радянська влада.

Багатьох опозиційних комуністам депутатів провели в органи влади неформальні організації, які стали множитися з кінця 1980-х рр. «Неформальними» їх назвали через те, що вони виникали без дозволу парткомів КПРС і КДБ. В Україні найбільш потужною неформальною організацією став Народний рух, з якого й почалося формування громадянського суспільства.

Конституційна реформа 1988 року започаткувала переростання «революції згори» в «революцію знизу». У революційній ситуації національно-демократичні сили скористалися докорінною різницею між формою і суттю Радянського Союзу, яка була закладена під час його утворення. Бажаючи послабити тиск національно-визвольного руху, засновники централізованої тоталітарної держави утворили її у формі союзу вільних і рівноправних республік з конституційною нормою про можливість кожної з них вийти із союзу і утворити незалежну державу. Назву «Росія» усунули з назви об’єднаної держави, щоб не дратувати «рівноправні» з Російською Федерацією національні республіки. Парткоми РРФСР були підпорядковані безпосередньо ЦК ВКП(б) — КПРС, щоб не створювати в Москві двох конкуруючих центрів влади.

Тим часом вибори 1990 року в союзних республіках створили 15 нових центрів влади, які перебували у незрозумілих відносинах з очолюваним М. Горбачовим загальносоюзним центром. Безкомпромісний противник Горбачова Б. Єльцин успішно зіграв на суперечностях між формою і суттю Радянського Союзу. З’їзд народних депутатів РРФСР прийняв 12 червня 1990 року Декларацію про державний суверенітет. Його приклад наслідували інші союзні республіки. Спроби Горбачова укласти новий союзний договір виявилися безрезультатними. Путч керівних діячів загальносоюзних структур влади у серпні 1991 року прискорив крах СРСР. Комуністичні ортодокси, які становили більшість у Верховній Раді УРСР, перетворилися на суверен-комуністів. У погодженні з опозиційною меншістю вони майже одноголосно прийняли 24 серпня Акт про державну незалежність України. 30 серпня Президія Верховної Ради, яка теж складалася переважно з комуністів, заборонила діяльність Компартії України. На референдумі 1 грудня 1991 року українські громадяни переважною більшістю схвалили Акт проголошення незалежності України. Ця історична подія стала вирішальною у розпаді Радянського Союзу. Через тиждень після українського референдуму керівники Російської Федерації, України і Білорусі зібралися під Мінськом і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування.

Із першими вільними виборами 1989 — 1990 рр. Радянський Союз втратив ознаки тоталітарної держави. Виявилося, однак, що він міг існувати тільки як тоталітарна держава.

ВИЗРІВАННЯ ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО ЛАДУ

Чому став можливий такий парадокс — суверен-комуністи в ролі рушійної сили антикомуністичної революції? Суть у тому, що суверен-комуністи насправді не були рушійною силою революції 1989 — 1991 рр. Вона проявлялася у вигляді саморозпаду ладу, який вичерпав свій життєвий ресурс. У тоталітарній державі могла існувати тільки одна організована в національних масштабах сила — компартійно-радянська номенклатура. В ході революції вона керувалася тільки одним бажанням: зберегти владу і привласнити державну власність на засоби виробництва, яка стала нічийною після зникнення ЦК КПРС.

Частина номенклатури, в основному старшого покоління, поступилася керівними посадами, не маючи змоги витримати конкурентної боротьби на вільних виборах. Інша частина, користуючись високим становищем у господарських структурах, започаткувала прошарок банкірів, біржовиків, власників підприємств. Представники номенклатури, які пішли в політику, стали «партією влади» — безпартійною після заборони КПУ.

Щоб насправді відділитися від Росії, треба було ідентифікувати незалежну Україну з антикомуністичною УНР. Тому суверен-комуністи в оточенні першого президента — Л. Кравчука — перехопили у націонал-демократів їхні гасла разом із політичними діячами, які спокусилися владою, і поставили на службу незалежній Україні державну символіку УНР.

Основу «партії влади» заклали фахівці різних галузей економіки і культури, ретельно відібрані свого часу компартійними комітетами для керівної роботи. Без таких фахівців держава не могла б нормально функціонувати. Разом із тим управлінці радянської доби внесли у владну корпорацію такі риси, як клановість, кругова порука, цинічний прагматизм і безпринципність. До цього букета додалася корумпованість, викликана, з одного боку, нездатністю держави забезпечити гідний рівень життя для своїх чиновників, а з другого — прагненням багатьох із них перетворити ефемерну владу на матеріальні цінності.

Політичне структурування посткомуністичного суспільства започаткували ліві партії. У жовтні 1991 року з’явилася Соціалістична партія України (СПУ) на чолі з О. Морозом. Намір її засновника використати соціал-демократичну ідеологію зазнав невдачі. За ідеологією вона мало відрізнялася від колишньої КПРС. У 1992 році міністр сільського господарства О. Ткаченко організував Селянську партію України (СелПУ). Фактично вона складалася з голів колгоспів і директорів радгоспів, які бажали зберегти комуністичну організацію сільського господарства. У червні 1993 року відбувся «відновлювальний» з’їзд КПУ. Цю партію очолив маловідомий у радянські часи партпрацівник П. Симоненко.

У правому секторі політичних сил панував Народний рух України, який в грудні 1992 року оформився в політичну партію на чолі з В. Чорноволом. Незважаючи на нечисленність й слабку організацію, інтелектуальний внесок націонал-демократів в антикомуністичну революцію був колосальним. Вони проклали місток між винищеним у сталінську добу поколінням будівників УНР і останнім радянським поколінням, яке не знало своєї історії.

Користуючись політичною безпорадністю призвичаєного до державного патерналізму суспільства, «партія влади» мала намір розбудувати замість диктаторської компартійної вертикалі таку саму радянську вертикаль. Депутати парламенту не бажали займатися лише законодавчою роботою. Їх, так само як депутатів місцевих рад, приваблювали функції виконавчої влади, які давали можливість розпоряджатися матеріальними цінностями. У таку систему влади президентська вертикаль не вписувалася. Всі роки короткого президентства Л. Кравчука були позначені протистоянням із Верховною Радою. У парламенті задавали тон ліві партії, які практично повністю заблокували ринкові реформи. За 1991 — 1993 рр. у приватну власність перейшло тільки 3,6 тис. підприємств, переважно дрібних.

Протистояння президента з парламентарями на тлі всеохоплюючої економічної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців із проханням підтвердити мандати. Реагуючи на бездіяльність властей у кризовій ситуації, виборці відмовили в довірі діючому президенту і обрали на цю посаду представника радянського директорату — Л. Кучму. Переважна більшість народних депутатів попереднього скликання не була переобрана.

Блок лівих партій у новообраному парламенті посів провідне місце, але не спромігся здобути контрольний пакет депутатських мандатів. Загроза червоного реваншу змусила прагматичну частину управлінців згуртуватися навколо нового президента. Радянська вертикаль закріпила б стан хаосу, в якому були зацікавлені тільки ліві. Прийти до влади в цілком благополучній країні у них не було шансів.

Л. Кучма звернувся до Верховної Ради з посланням «Про основні засади економічної та соціальної політики», в якому накреслювалася стратегія ринкових реформ, включаючи широку приватизацію засобів виробництва. Тривала боротьба з лівими партіями закінчилася прийняттям у червні 1996 року Конституції України, яка наповнила президентську посаду реальними повноваженнями. Політичні й ринкові реформи, які стали можливими після виборів 1994 року, здійснювалися «в пакеті». За підтримку в побудові сильної президентської вертикалі Л. Кучма платив такими реформами, які сприяли інтересам колишньої компартійно-радянської номенклатури. За короткий строк вагома частка продуктивних сил країни була поділена між кількома кланами олігархів. Виникли могутні фінансово-промислові групи, які об’єднували технологічно пов’язані між собою підприємства і банки, що з ними працювали.