«Вхопити фортуну за чуба»-2

Українці в імперському Петербурзі

Закінчення. Початок читайте «День» №№ 108-109

Імперські архіви створюють чудову можливість для історичних досліджень, і центр україністики переміщається до Петербурга. Одним із засновників пітерської школи історії України був Микола Костомаров, який 1859 року дістав запрошення на кафедру Санкт-Петербурзького університету як екстраординарний професор. Перша лекція, що її дав Костомаров, завершилася овацією, студенти на руках донесли професора до екіпажу. Саме в Пітері він зібрав унікальний матеріал у відділі рукописів Публічної бібліотеки із зібрання Cossаcica, написав і видав свій найвидатніший твір — монографію «Богдан Хмельницький». В цей же час Костомарова обирають членом археографічної комісії Петербурга. За його редакцією вийшли 1-9, 11-13 томи Актів ПЗР (Південно-Західної Росії).

Інший видатний український історик, нащадок козацько-старшинського роду, який здобув дворянство, Олександр Лазаревський закінчив у Петербурзі Миколаївську гімназію із золотою медаллю, потім навчався на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету.

Ще тісніше були пов’язані з Петербургом представники старшинського роду Модзалевських, нащадки стародубського полковника Тимофія Олексійовича. Вадим Модзалевський, автор Малоросійських гербовника і родословника, закінчив у Петербурзі перший Кадетський корпус, а потім — Миколаївське училище. Згодом він знову повернувся до столиці, викладав у Кадетському корпусі, одночасно збираючи в петербурзьких архівах документи для своїх численних наукових задумів. Його брат, Борис, закінчив Петербурзький університет і став найбільшим архівістом та істориком, засновником легендарного Пушкінського дому — одного з культурних символів столиці. У Петербурзі навчався і Микола Маркевич, збирач козацької старовини.

З Петербургом була пов’язана доля й іншого історика, відомого дослідника запорізької старовини Дмитра Яворницького, який викладав у столиці в Миколаївському інституті шляхетних дівчат. У Пітері виходять його перші роботи з історії Запоріжжя, публікується велика двотомна праця «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу».

Петербург другої половини XIX ст. залишався величезним українським культурним центром. Саме тут Яворницький познайомився з Іллею Рєпіним і став його консультантом (і прототипом «писаря») під час написання відомої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Вчені та культурні діячі були тісно пов’язані між собою на всіх етапах існування імперської столиці. Україна постачала таланти, які прагнули реалізуватися в Петербурзі.

Нащадками роду Носових, вихідців із Гетьманщини, були Левицькі. Григорій, могилянець, був відомим гравером, розписував Андріївську церкву Києва. У цьому йому допомагав його син, Дмитро, який потім закінчив Петербурзьку академію мистецтв, став класиком портретного живопису й академіком. Він сприяв кар’єрі ще одного українського художника, козака Володимира Боровиковського, який за протекцією Григорія Капніста перебрався до Петербурга і також став академіком живопису.


ОДНИМ ІЗ ЗАСНОВНИКІВ ПІТЕРСЬКОЇ ШКОЛИ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ БУВ МИКОЛА КОСТОМАРОВ, ЯКИЙ 1859 РОКУ ДІСТАВ ЗАПРОШЕННЯ НА КАФЕДРУ САНКТ-ПЕТЕРБУРЗЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЯК ЕКСТРАОРДИНАРНИЙ ПРОФЕСОР. ПЕРША ЛЕКЦІЯ, ЩО ЇЇ ДАВ КОСТОМАРОВ, ЗАВЕРШИЛАСЯ ОВАЦІЄЮ, СТУДЕНТИ НА РУКАХ ДОНЕСЛИ ПРОФЕСОРА ДО ЕКІПАЖУ

Із козацького-старшинського роду Гетьманщини був Іван Мартос, видатний скульптор, ректор Петербурзької академії. Саме він став автором багатьох найвідоміших надгробків межі XVIII і XIX ст., зокрема могили Кирила Розумовського в Батурині.

Академія мистецтв у Петербурзі була Меккою для всіх талановитих українців, починаючи від Тараса Шевченка. Тут навчався Сергій Васильківський, Володимир Орловський та багато інших. Крім багатющої європейської традиції та волелюбності, академія відкривала можливості долучатися до унікальних колекцій імперської столиці.

Багато представників козацько-старшинських родів увічнили своє ім’я в Петербурзі. Прийомний батько геніального поета Василя Жуковського був представником родини Полтавського полковника Федора Жука (донька останнього була сумнозвісною Любов’ю, дружиною автора доносу на Мазепу Василя Кочубея). Рід збіднів, і Андрій Жуковський погодився усиновити незаконного сина свого пана і турецької наложниці, яку той під час війни викрав із сералю Сілістрійського паші.

Іншим русифікованим прикладом козацької прізвища вихідців з Гетьманщини були Чайки-Чайковські. У родині геніального композитора пам’ятали, що дід змінив прізвище під час навчання в Києво-Могилянській академії. Можливо, саме родинні перекази спонукали композитора створити його відому оперу «Мазепа», яка явно негативно зображала донос Кочубея і була  гострою темою «в руках московських катів ...». До речі, Наталя Миколаївна Гончарова (Пушкіна), без якої неможливо уявити Петербург, була правнучкою гетьмана Петра Дорошенка.

Легкий начерк, так би мовити — скетч основних постатей українського імперського Петербурга, кожна з яких заслуговує на окрему книжку і який можна продовжувати на десятки томів, змушує замислитися багато над чим. Люди завжди їдуть до столиць — губернських, національних, імперських. Талант шукає шляхів до свого втілення. Влада, гроші, кар’єра — ваблять і затягують. Але при цьому величезні колекції мистецтва і архівів — відкривають можливості, які не порівняти з провінційними. Меценати надають шанс. Петербург ніколи б не став центром освіти й мистецтва, якби не таланти обдарованих вихідців із старшинських, козацьких родів. Імперія кидала за грати і вбивала. Але її блиск і можливості вабили попри все.