Українські самостійники: спроба об’єднання

Закінчення. Початок читайте «День»,  №142-143

Разом із тим В. Липинський поділяв ідею, що у разі світової війни за допомогою ймовірних політичних комбінацій слід здобути для України самостійність. «Інша річ, — наголошував він, — що в боротьбі за визволення, в тактиці тієї боротьби, я можу прихилятись до котроїсь з двох держав, між котрими поділена Україна, можу шукати собі союзників».

До майбутнього друкованого органу В. Липинський підготував статтю «Другий акт», в якій проаналізував здобутки української інтелігенції після російської революції 1905—1907 рр. та окреслив головні напрямки боротьби за національне визволення. За його словами, «свої обов’язки супроти російської держави виконали ми зовсім коректно і разом з цілою Росією дістали за це: шибениці, тюрми і каторгу...». Водночас так і не спромоглися чітко заявити , в чому виявились українські національні домагання. «Де наше життя як нації, котра до загальнолюдської скарбниці поступу має докинути своє слово, — запитував В. Липинський. — Які форми прийняла наша національна окремішність і індивідуальність, без котрих само існування нації являється очевидно повним абсурдом і самообманом з боку тих, хто в можливість життя такої нації вірить?» Одиноку позитивну зміну він бачив у тому, що зовнішні форми виявлення української ідентичності після 1905 р. значно поширились (з’явилися українська преса, інституції з українськими назвами) і «українство з гуртків і гурточків передреволюційних часів вийшло на світ божий», воно «придбало змогу кинути могутній клич національного відродження між маси українського народу, між тисячі зденаціоналізованої української інтелігенції». Цим, на думку В. Липинського, українство зуміло «прилюдно, в нових зовнішніх формах, показати свій внутрішній зміст». Проте, здобувши таку можливість українська інтелігенція не скористалася з неї, не пішла в маси, не «виказала всю силу Української Ідеї», не запропонувала її як «живе гасло визволення».

Намагаючись знайти пояснення, в чому ж причина цього «сумного і болючого факту», В. Липинський звертає увагу на низку факторів, які спричинили цю ситуацію. Він вказує на ситуацію в «слабих і немічних» українських осередках, члени яких були «затруєні гнилою атмосферою дрібної гурткової гризні». Водночас говорить про загальну зневіру українців у можливості здобуття держави. На його думку, самі народні маси переживали глибоку кризу не лише фізичну (еміграція, безробіття, наслідки столипінської аграрної реформи і т. ін.), а й духовну, моральну. Наразі духовну кризу В. Липинський бачив у тому, що замість «світогляду старої кріпацької селянської України» твориться новий. Але світогляд України молодої народжується без старої традиції, без «величезного капіталу національної енергії, що в довгій, тяжкій кривавій боротьбі за визволення, починаючи від часів Богдана, витворив народ український». Ця національна енергія «стає поволі капіталом мертвим і непродуктивним». Не останню роль у цьому, на його думку, відіграла російська революція 1905 р., втягнувши українські маси «у вир політичного, державного російського життя, процес денаціоналізації поширила також і на ці маси».

В. Липинський у цій статті, як і в більшості своїх публіцистичних праць, звертається до історичного минулого українців, шукаючи в ньому паралелі та історичні аналогії. Він намагається застерегти від повторення певних негативних процесів, які українці вже переживали у своєму минулому. «Процес державної асиміляції, поглинувши спочатку українську шляхту (на Лівобережній — козацьку старшину, на Правобережній — шляхту спольщену), вище духовенство, заможніше міщанство і дрібну буржуазію, має відтепер поширитись і на українські селянські та робітничі народні маси», — наголошує він у своїй статті.

Особливу увагу В. Липинський звертає на розкладову, на його думку, діяльність загальноросійських політичних партій, які апелюють до українців як до російських громадян. На фоні цього, як зазначає вчений, для українця стає «незрозумілим увесь зміст попереднього національного українського життя», а весь «скарб національної культури, витворений віками кривавої боротьби, здобутий працею тяжкою попередніх поколінь, стає поволі матеріалом фолкльорним, котрим ми можемо справді пишатись, але котрий у нас на Україні в своїй теперішній архівно-книжковій формі годиться хіба тільки для наших філологів та ще мишам на снідання... Тому стає поволі не тільки незрозумілою (формою. — Т. О.), але навіть непотрібною, стає подекуди навіть символом реакції».

В. Липинський закликає до боротьби за національне визволення, звертаючись лише у йому властивих формах історичної ретроспективи та аналогій. На його думку, за часів Б. Хмельницького Україна здобула перемогу над ворожою Польською державою на українських землях, і це був «перший акт боротьби українського народу за свою волю». Але, здобувши цю перемогу, довгі 250 років українці «власними руками помагали Москві задавити найкращих синів нашого народу за те тільки, що вони до волі рвалися, за те, що не хотіли бути московськими рабами». І від Росії натомість отримали «фізичне обезсилювання України», і, «крім того нищила вона наш народ морально». Він закликає зрозуміти, що «доки існує і існуватиме на Україні російська держава, озброєна цілою машиною державною насильства і примусу» — всі паростки національного розвитку будуть спинятися «в самому зародку». Водночас В. Липинський наголошує, що не варто українцям «й далі мовчки попирати «начинания» «оновленої Росії»», яка вже давно засудила Україну «на темноту, на культурний занепад, на національну смерть», і розпочати «другий акт боротьби за визволення України». За його словами, перш ніж повірити словам російського бюрократа про вічне ціле «Великой, Белой и Малой России» і, «пустивши разом з земляками щиру українську сльозу, почати на смерть національну сподіватись», варто ще подивитися, чи в Україні «ситі і вдоволені українські народні маси,.. чи нема вже в них ніякого бажання зі свого сучасного становища вирватись, чи вивітрилась серед них стара українська революційність?». В. Липинський упевнений, що варто розпочинати новий етап боротьби за національне визволення, другий акт боротьби — це боротьба з Російською державою, у складі якої українці не мають майбутнього і приречені на асиміляцію.

Проте стаття В. Липинського «Другий акт» так і не була опублікована. Через відмову Л. Юркевича розпочати фінансування вже цілком підготовлене число часопису «Вільної України» так і не побачило світ.

Невдовзі, 1 травня 1911 р., В. Степанківський та В. Кушнір на противагу В. Липинському вирішили заснувати часопис австрофільської орієнтації. Вони утворили політичну групу, члени якої називали себе «молодоукраїнцями». Це утворення мало на меті положення тотожні тим, які висувала організація «Молода Україна» у Галичині (1899—1903), що придбала нову назву відповідно до новітніх радикальних національних течій («младотурки», «младочехи» і т.п.). Вона виступала з ідеєю самостійності України, вела боротьбу за українські вищі учбові заклади і підтримувала зв’язки з українською молоддю у Наддніпрянській Україні, де з аналогічною назвою існувала організація, заснована М. Міхновським та В. Шеметом. Остання діяла у тісному контакті з галицькими «молодоукраїнцями». Вони організовували таємні гуртки самоосвіти, які діяли серед університетської молоді та середньошкільників, таємно перевозили у підросійську Україну українські видання, надруковані у Галичині.

«Молодоукраїнці» розпочали підготовку «самостійницької акції на випадок вибуху війни через утворення апарату та збирання відомостей про положення українського народу в Росії для інформації про се Західньої Европи». На початку грудня 1912 р. В. Степанківський разом із В. Дорошенком, Ф. Королівим, М. Гаврилком організували у Львові «Молодоукраїнський комітет», а 5 грудня його учасники розіслали до різних приватних адресатів Галичини і Наддніпрянщини лист із повідомленням про товариство та початок збору пожертвувань для його діяльності. Однак уже в 1913 р. діяльність комітету зійшла нанівець.

У цей же час В. Липинський не полишає надії заснувати українську політичну організацію самостійницького спрямування, проте все більше схиляється до думки, що «організувати партію у нас в Україні російській звідси, з Галичини, неможливо». Єдиним виходом, на його думку, мало стати створення спеціального видавництва, присвяченого виданню політичних брошур, котрі б проводили ідею української політичної незалежності. В. Липинський пропонував назвати видавництво «Вільна Україна», воно мало бути безпартійним і об’єднувати «всіх, що стоять на ґрунті демократизму і політичної незалежності України». Під фірмою видавництва, на його думку, можна було б видавати самостійницьку літературу. «Взагалі моє переконання таке, —пише він у листі до А. Жука, — кожне, найбільше навіть, діло починається з маленької, але послідовної і упертої праці. То-ж не розкидаймось, не «перебалакуймо» нашу національну справу, не творім донкихотських фантазій, а берімся поважно до діла».

Дискусії між прихильниками В. Липинського та «молодоукраїнцями», які тривали ще деякий час, бажаного об’єднання так і не принесли. Зрештою у листопаді 1912 р. за ініціативою А. Жука було створено Український інформаційний комітет (УІК). Він поставив собі за мету пропаганду справи визволення України в європейському світі й зацікавлення нею офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав. Головою комітету було обрано професора Р. Залозецького, який тоді виконував функції англійського консула у Львові, заступником — В. Бачинського, секретарем — А. Жука. УІК складався майже виключно з галицьких суспільно-політичних діячів (В. Панейко, Я. Веселовський, В. Пачовський, І. Петрушевич та ін.). Комітет підготував і видав низку інформаційних матеріалів про Україну англійською мовою (роботу щодо співпраці з британськими друкованими виданнями в 1911 р. налагодив у Лондоні В. Степанківський), а також зав’язав контакти з низкою українських емігрантів у Західній Європі, залучивши їх до пропаганди української справи у світі.

У грудні 1912 р. у Кракові В. Липинський виробив проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі», який мав на меті організацію боротьби за незалежну Українську державу в умовах можливого вибуху світової війни. Меморіал відображає політичну позицію автора, його послідовно самостійницьку концепцію перспектив розвитку України, висвітлює бачення можливості й шляхів здобуття останньою незалежності в разі вибуху світової війни. «Централізаторська, одинаково ліберальна і чорносотенно-націоналістична Росія є нашим непримиримим і головним ворогом», — підкреслював він. Не менш непримиренно висловлює він своє ставлення до Австро-Угорщини: «Консервативно-клерикальна католицька і ліберально-буржуазна Австрія не є нашим союзником». Тобто В. Липинський перш за все наголошує на неможливості для себе поступитися ідеєю самостійності, рішучим прихильником якої він себе заявив ще за гімназійних часів, на користь «якогось «фільства», з котрого — як він вважав, «святий знає, що вийти може»».