Українці на царській службі-2

Генералітет російської імперії українського походження

Закінчення. Початок читайте «День» № 210-211

* 3) Яке коло спілкування мав той чи інший генерал, чи брав участь у культурному житті свого народу, які книжки писав і читав, чи шанував «культ предків» тощо? Скажімо, відомий російський генерал, «герой Кавказу» Платон Антонович товаришував і листувався з великим українським поетом Тарасом Шевченком. Так само переписку з Т. Шевченком вів штабс-капітан Микола Новицький, який згодом дослужився до чину генерал-лейтенанта російської армії . А вже згадуваний генерал Михайло Драгомиров спілкувався з багатьма представниками української культури кінця ХІХ ст.: істориками В. Антоновичем, Д. Яворницьким і Д. Багалієм, філологом П. Житецьким, художником М. Пимоненком, композитором М. Лисенком, драматургом М. Кропивницьким та ін. Певна частина генералів, особливо ті, хто походив із козацько-старшинських родів України-Гетьманщини, пам’ятали свої корені та шанували пам’ять про предків. Відомий російський генерал П. Скоропадський згадував: «Благодаря моему деду и отцу, семейным традициям,.. несмотря на свою службу в Петрограде, я постоянно занимался историей Малороссии, всегда страстно любил Украину не только как страну с тучными полями, с прекрасным климатом, но и со славным историческим прошлым, с людьми, вся идеология которых разнится от московской...»

* 4) Чи мав генерал якісь відміннні від офіційних політичні погляди? До прикладу, якщо говорити про вияви політичного «українського сепаратизму» в свідомості військовослужбовців середини ХІX ст., можна згадати таке: у 1862 р. особливою слідчою комісією у Санкт-Петербурзі під головуванням князя Голіцина розбиралася справа щодо колезького секретаря Строніна, губернського секретаря Шевича, штабс-капітана Лободу, вчителя Полтавського кадетського корпусу (зі стін цього корпусу вийшло чимало генералів) Шиманова. Цих осіб, включно з військовослужбовцями, звинувачували в розповсюдженні «обурливих творів і брошур», а головне: «в деятельном участии в образовании кружков для возбуждения, под видом общества грамотности, неудовольствия народа к правительству с целью отделения Малороссии (Виділ. — Т. Ч.)».

* 5) Яка у нього була дружина, яке виховання отримували діти у генеральських сім’ях?

Наприклад, син адмірала Російської імперії, командувача Чорноморського флоту Микола Аркас опублікував книгу «Історія України-Русі», був засновником українського товариства «Просвіта» у Миколаєві, писав українські вірші. І таких прикладів є чимало, коли діти військових були патріотами своєї батьківщини.

Але тут потрібно наголосити, що не політична свідомість (яку дуже важко визначити серед військового стану!), а саме прізвище, на нашу думку, є основним індикатором визначення походження генерала. Адже, згідно зі способами словотворення прізвищ, фамільних назв, які у кожному етносі різняться, можна відрізнити українця від великороса, татарина від фіна, грузина від вірменина тощо. В ієрархії російського генералітету залишалося багато представників із відмінними від інших у Російській імперії прізвищами, з притаманними українській мові принципами творення прізвищевих назв із закінченнями на «-енко», «-ий», «-ай», «-ець», «-ук», «-юк» тощо.

Потрібно також відзначити, що не всі генерали усвідомлювали себе політичними чи етнічними «українцями-мазепинцями», «малоросіянами» та «хохлами» (за класифікацією А. Каппелера). Більшість із них зараховували себе до пануючої державної нації Російської імперії та позначали себе як «русские». Як казав щодо цього явища міністр внутрішніх справ Російської імперії на початку XIX ст. В. П. Кочубей: «Хоть и родился я хохлом, я больше русский, чем кто другой...» Та водночас ще один із представників цього відомого козацького роду, полтавський поміщик С. М. Кочубей, у листі до князя Н. Г. Рєпніна-Волконського від 11 лютого 1832 р. зазначав: «Наконец, чтобы преобразовать для пользы ее Малороссию, не можно ли бы и самое имя козака заменить другим? Это совершенно было бы для земли сей благодеяние. В Польше, оставшейся части Малороссии, имя сие исчезло и все слилось с именем поляка. Почему бы их не назвать, сих свободного состояния жителей, полтавскими украинцами и черниговскими украинцами? Можно бы и губернии назвать: Украинскою Полтавскою и Украинскою Черниговскою (Виділ. — Т. Ч.)».

Наступне важливе питання, що постає перед дослідником: де саме брати основні відомості про генералів українського походження?


«НАЩАДКИ КОЗАЦЬКИХ РОДИН УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ, ПРЕДСТАВНИКИ МАЛОРОСІЙСЬКОГО ДВОРЯНСТВА ТА ГЕНЕРАЛІТЕТУ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1750 — 1917 РР.)»

Найпершим джерелом є «Формулярные/Послужные списки» та «Офицерские сказки», а також «Списки генералов по старшинству». «Формулярный список» був головним документом службового стану кожного офіцера Російської імперії. У ньому значаться: чин, ім’я, по-батькові, прізвище, посада, вік, ордени та відзнаки, час народження, віросповідання, походження, де виховувався, проходження служби, час перебування поза службою, сімейний та майновий стан, чи мав покарання, час перебування у походах, рани та контузії тощо. Документи щодо особового генеральського складу російської армії перебувають головним чином у Російському державному військово-історичному архіві в Москві, а також в інших архівах, зокрема — Центральному державному історичному архіві України у Києві. «Списки генералов по старшинству» неодноразово видавалися: за 1838, 1840, 1844, 1852, 1855, 1856, 1857, 1859 — 1914 рр. Випуски друкувалися щорічно і являли собою коротку послужну довідку, що містила наступні дані: 1) прізвище, ім’я, по батькові; 2) дата набуття першого офіцерського чину; 3) дата отримання чину генерал-майора; 4) займана посада на момент складання списку; 5) основні ордени та заохочення з датою нагородження (включаючи іноземні); 6) відомості про зарплату та інші казенні виплати. З 1890 р. почали публікувати також відомості про дату народження, віросповідання, освіту та сімейний стан, а також короткий перелік колишніх посад.

***

Отже, згідно з нашими підрахунками, які базуються на достатній джерельній основі з архівосховищ України, Польщі та Росії, серед генералітету Російської імперії вже у середині ХІХ ст. нараховувалося 20-25% генералів і адміралів, які були українцями за походженням. Для підтвердження цього висновку хочемо навести бодай частину зведеної таблиці, що демонструє значну присутність серед вищого командного складу армії Російської імперії вихідців із провідних козацько-старшинських родів України-Гетьманщини.