МЕНЮ

Україна в переплетінні держав-2

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
13 червня, 2019 - 15:08
Пьотр І, Ференц ІІ Ракоці та Карл ХІІ: дипломатичний трикутник початку XVIII ст.

Закінчення. Початок  читайте «День» № 99-100, 2019 р

Проте зовсім іншого спрямування набули плани Пєтра після тимчасового виходу з великої гри його ненадійного, але такого потрібного союзника, як Август Веттін. Того було детронізовано під шведським тиском ще 14 січня 1704 р., а наприкінці 1706  р. він остаточно капітулював. Шведські полки вступили в Саксонію, курфюрст змушений був підписати угоду з Карлом, вийти з війни та офіційно зректися польського престолу.

Цар одразу почав думати про наступника Августа, адже Річ Посполита відігравала велику роль у його стратегічних планах. Виникли деякі комбінації, що могли підсилити міжнародні позиції Московського царства. Зокрема, Франція просувала на польський трон принца Нассау. Для обговорення цих пропозицій до Угорщини відправили майора московської служби француза Дюпрі, який зустрівся з посланником паризького двору при Трансільванському князеві маркізом Дезальєром. Із відповіді останнього царю очевидно, що за посередництво той пропонував, як завжди, надати своїх солдат до диспозиції Людовика XIV, а також пильнувати французькі інтереси в Польщі. Жодних наслідків ця місія не мала, але угорський напрям московська дипломатія почала відпрацьовувати з іншого боку. Йшлося вже про підтримку можливих претензій самого Ференца Ракоці на вакантний польський престол.

Питаннями контактів із трансільванським володарем займався волоський шляхтич Д. Корбе, у квітні 1707 р. прийнятий на московську службу в чині надвірного радника. Вже 21 квітня його було відіслано до Семигорода з наказом таємно переговорити з лідером угорців щодо претензій на польський престол. Корбе мав повноваження умовляти Ракоці виставити свою кандидатуру на сейм у Любліні, що мав відбутися 23 травня. Цар прямо гарантував трансільванському князеві не тільки обрання, а й підтримку власними військами. Більше того, він доводив, що такі дії не призведуть до ускладнень стосунків із Францією. В інструкціях Корбе містився такий нарис загальноєвропейської ситуації, що розкривав хід думок Пєтра: «...естли Швед захочет Лещинского удержать в Полше, то не может он Францускому королю помогать во империи, ибо, когда пойдет против войск царского величества в Полшу, то уже принужден будет с союзниками, противными Франции, дружбу обновить и Француской интерес весма оставить, и в таком случае какая полза будет от его и Станислава Французу; но естли будет его намерение Французу помогать и во империи вступить въ войну, то уже принужден будет он, Швед, Станислава оставить одного и с царским величеством, хотя и с великою уступкою, миру искать, буде не похочет все свои земли оставить в конечное разорение; и в таких обоих случаях Франция, по всему разсуждению политическому, потребнее будет, дабы он, Ракоций, яко силу и людей в руках имеющий и у Поляков в почтении сущий, был королем Полским, нежели безсилной и ни от кого ис Поляков не почитаемый Лещинской...». Також обіцяв Пьотр посередництво у примиренні з цісарем — грошову допомогу. Навіть у разі повної відмови Ракоці від претензій на польську корону Пьотр готовий був надати йому підтримку в боротьбі з турками.

Але всі обіцянки царя мали свою ціну. Враховуючи тісні контакти протестантських володарів, цар просив Ракоці стати посередником в укладанні миру зі Швецією. Він вустами своїх дипломатів навіть окреслив можливі московські поступки Карлу, що припускали імовірність відмови від якоїсь частини завоювань у Балтії: «...может царское величество по достоинству и наследию своему принадлежащее основание на Балтийском море, чрез оружие свое ныне приращенное, содержать, то изволит некоторые из завоеванного Шведу при миротворении и уступить, о чем при договорах вящее изъяснение учинить можете...».

Очевидно, що всі обіцянки царя були нещирими. Адже коли дійшло до підписання повноцінної угоди, московська бюрократія виступила у всій красі, затягнувши надовго справу. Лише 16 квітня 1708 р., із датуванням груднем 1707 р., договір було офіційно ратифіковано царем і передано угорському агенту Недецькому.

У розвиток таких дипломатичних контактів у травні 1708 р. до Угорщини було навіть направлено інкогніто одного з найкращих московських дипломатів того часу — думного дяка Є. Українцева з секретною місією спробувати примирити Ракоці з цісарем. В інструкції Українцеву ставилося завдання переконати угорського лідера піти на перемовини з Віднем за таких умов: повна амністія повстанців; збереження за Ракоці титулу і влади князя Семигорода, але під зверхністю імператора; відновлення всіх прав, власності й привілеїв Угорського королівства; обмеження цісаря у наданні угорських чинів і звань іноземцям тощо. Цар обіцяв стати посередником та гарантом («медиатором и гарантером») таких умов почесної капітуляції угорських повстанців. Проте угорський вождь не погодився, продовжуючи боротьбу за незалежність своєї країни. Є. Українцев так і залишився у Трансільванії, скаржачись шефу московської дипломатії на свій вік, погані умови існування, незнання європейських мов. Тут його скоро і спіткала смерть. Він дійсно був великим фахівцем зі східної дипломатії, багато років працював у Стамбулі, тому австрійські та угорські проблеми були для нього зовсім не знаними.

Водночас цар розігрував іншу дипломатичну комбінацію. Дипломат князь Б. Куракін у січні 1708 р. зафіксував напрям зусиль московського посла у Відні графа Урбіха: «Делает лианс (альянс. — Г.П.) с империею на нынешнюю войну против Шведа, чтоб сорок тыс. войска взять у здешних принцев Германских. А что надлежит цесарю с его части дать войска, тому б быть на плати цесарской, а что другим — то б на плате царскаго величества. А в гварантии быть Англиченом и Голландцом. То из того походитъ, чтоб теми войсками усмирить Шведа и на трон королевства Полскаго посадить Августа. И потом войскам царського величества усмирить Унгаров, также по договорам за плату отдать войсько в империю в службу против Француза. А о Шведе — только бы чтоб изъ Польши вышел до своих краев, а не к самому из того ж алиансу к миру привесть (и тот остаток останется на нас)».

Можлива участь царського війська у придушенні угорського повстання надалі обговорювалася неодноразово. Відомий лист московського представника графа фон Урбіха з Ляйпцига від 3 квітня 1708 р., в якому йшлося про різноманітні європейські справи, повернення Августа до Польщі, сприяння римського цісаря у входження Московії до Великої коаліції, розглядав це питання в іншій площині. Там згадувалося (на противагу плану Августа, який уже повертався на трон Речі Посполитої, прислужитися цісарю знаменитою саксонською кіннотою для приборкання повстання Ракоці), що для служби цісарю можна використати українських козаків. Урбіх писав: «...сверх того цесарю сие регулярное войска непотребны, нежели ваше царское величество 20.000 казаков от гетмана Мазепы, как бискуп Куявский предлагал, цесарю на помощь пришлете...»

Цей сюжет наводить на певні думки. Адже досі вважалося (сам Мазепа так стверджував), що цар клопотанням титулу князя Священної Римської імперії хотів підсолодити неминуче відсторонення гетьмана від влади в Україні. Незрозумілим тоді лишається запитання: чому ж Іван Мазепа так і не отримав уже виписаного йому диплома? Та чи не могло бути надання титулу гетьманові частиною плану з використанням козаків проти Ракоці, так би мовити, авансом за службу цісарю? Але оскільки питання не просунулося далі обговорення, ніякої служби не було, то справа отримання Мазепою імперської князівської гідності, а саме викуп належного диплома, до кінця не дійшла.

Подальші події набули зовсім неочікуваного спрямування. Похід Карла ХІІ вглиб царських володінь, теренами сучасних Білорусії та України, 27 липня 1709 р. закінчилося для шведів Полтавською катастрофою. Невдовзі вся королівська армія під Переволочною склала зброю. Царю залишалося лише наздогнати втікачів Карла та Івана Мазепу і задовольнити свою жагу помсти над ними. На щастя, це не вдалося, і залишки шведського та українського війська змогли перебралися на турецьку територію.

Спроби спіймати Карла після Полтави відбилася і на ситуацію з Ракоці. Пьотр намагався максимально використати дипломатичні канали, звертаючись до турецького султана, дунайських володарів тощо з настирливою вимогою не надавати притулку Карлу, а, за можливості, навіть видати того цареві. Для повернення король міг скористатися маршрутом через Угорщину, тому Пьотр згадав про Ракоці. Трансільванський князь, пов’язаний із царем формальною угодою, через польських агентів озвучив певну інформацію, доведену до московських очільників 5 серпня 1709 р.

Угорський князь проявив надзвичайний дипломатичний хист, даючи царю зрозуміти, що особисто бажав би затримати Карла, але той, як надія всіх протестантів Священної Римської імперії, дуже популярний серед трансільванців — лютеран і кальвіністів. Жодним чином вони не дадуть зашкодити Карлові.

Австрійські дипломати, намагаючись використати в своїх інтересах жагу царя до помсти над Іваном Мазепою, вдалися до цікавого кроку. Вони спробували зіграти на порівнянні обох борців за незалежність їхніх країн. 12 жовтня 1709 р. граф Урбіх доносив новому керівнику московських дипломатів Г. Головкіну з Відня, що там «...еще уповают, особливо граф Вратислав, что яко цесар обещался Мазепу, которой еще гораздо против его царского величества столко не погрешил, яко Рагоций в Венграх, выдати, егда он в его землях будет, тако и цар тож де учинит, когда Рагоция в руки получит...»

Утім, на той час цар відчув, що його війську, яке здолало непереможних шведів, не міг протистояти ніхто в Європі. Військова чи дипломатична допомога цісаря Пєтру вже була непотрібна. Прохання Леопольда було повністю проігноровано. З іншого боку, Австрія почала повертати собі контроль над Угорщиною. 1711 р., після кількох поразок і поранення, Ференц Ракоці залишив Семигород і виїхав до Польщі, згодом — до Московії. За його відсутності повстання дуже скоро було придушено.

Під рукою Пєтра, втім, він довго не залишився. Очевидно, цар утратив до нього будь-який інтерес. Жодних своїх попередніх обіцянок московський володар не збирався виконувати. Тому скоро Ракоці перебрався до Франції, звідти — до Туреччини, де закінчив свої дні вигнанцем у 1735 р.

З усіх центрально-східноєвропейських країн успіху в своїх незалежницьких прагненнях удалося здобути лише одному бранденбурзькому маркграфу і прусському герцогу Фрідріху-Вільгельму, який з другої половини XVII ст., вміло лавіруючи між великими політичними гравцями, позбувся залежності від Австрії та Речі Посполитої, допомагав шведським перемогам 1655—1657 років, а потім люто воював зі Швецією за німецькі землі. Внаслідок цих дій уже син курфюрста — Фрідріх ІІІ — коронував себе 1701 р. як «король у Пруссах». Він став першим правителем самостійної держави Пруссія під іменем Фрідріх І.