У «стороні Корсунській»...-2

Закінчення. Початок див. у № 168-169 від 22 вересня 2017 р.

Звісно, будь яка, здавалося б, навіть бездоганно верифікована джерелами реконструкція минулого не дає повної впевненості у тому, «як усе було насправді». Це чи не найважливіше для сучасного історика питання для творців раннього київського літописання так гостро не стояло.  Спосіб мислення давньоруських книжників визначав, передусім, християнський типологічний символізм. Ось чому мало чи не кожний літописний персонаж, кожна помітна подія знаходить відповідність у біблійних, передусім старозавітних, подієвих моделях. Саме за допомогою таких прийомів і вибудувана сюжетна канва Корсунської легенди, що символічно окреслює шлях набуття Володимиром віри й ореолу царственної влади.

Одним із літературних прототипів, якими надихалися її творці, була, як уявляється, історія воцаріння біблійного царя Давида (2 Цар.: 12, 26 — 30). Подібно до Давидового воєводи, який захопив «царственне» місто, заволодівши його водними ресурсами, Володимир також увійшов до Корсуня завдяки тому, що перепинив доступ води до міста. Не виключено, що так само, як і Давид, він отримав від візантійських імператорів, хай і не золотий царський вінець, але якісь інсигнії царської влади, чи принаймні розраховував їх отримати  у майбутньому.

Давньоруська державність, так само як і державності православних південних слов’ян, уявлялася стародавнім мислителям і книжникам як похідне від Візантії, як результат переміщення звідти матеріальних цінностей, «дарів», царственної сили і влади. У створеній старокиївським літописцем оповіді про Кримський похід Володимира, візантійський Херсон (Корсунь) виступає субститутом Константинополя/Царгорода, який символізує витоки і оплот християнської віри, яку потрібно не смиренно прийняти від греків, а відвоювати цей дар у нелегкій борні. Воєнне щастя варварського вождя визначають трофеї нової віри, що дісталися йому разом із престижним призом — рукою грецької царівни.

ПЕРЕЛИЦЬОВАНА ПАМ’ЯТЬ

З остаточним утвердженням влади московської правлячої династії над Києвом святий рівноапостольний князь Володимир та пов’язані з його ім’ям «місця пам’яті»  денаціоналізуються й привласнюються чужинцями. Українські книжники, передусім вчене духовенство,  пристали до офіційно усталеного у Російській імперії  погляду на Володимира Великого як «просвітителя Росії», прародителя московських царів, які уявлялись єдиними законними спадкоємцями правителів Київської Русі. Започаткована московськими публіцистами ще починаючи з  ХV ст. історіографічна традиція про спорідненість династії московських великих князів із володарями київського княжого дому остаточно взяла гору і дозволила обґрунтувати у такий спосіб і їхнє право на землі, історію і культуру Київської Русі.

Значення Володимира як фігури історичної ідентифікації в Російській імперії суттєво зросло в кінці XVIII ст. Імпульсом до пожвавлення інтересу до постаті та діянь Володимира стало приєднання Криму до Росії. Її володарям стало відомо, що саме з берегів Чорного моря бере свої початки раннє київське християнство, розчинене тепер у просторі російського православ’я. Тому, з точки зору Петербурга, Херсонес є містом князів російських. Росія ніби знову знаходить тепер витоки своєї віри й глибину своєї історії. 

Відразу ж після Кучук-Кайнарджийського миру1774 р., коли Крим був виключений зі складу Оттоманської імперії і проголошений формально незалежною державою на чолі з Шагін-Гіреєм, на приєднаних землях засновують нові міста — Херсон і Слов’янськ. Семантика назв цих міст цілком прозора — Херсон повинен був нагадувати про Херсонес Таврійський, а Слов’янськ — про легендарне місто давніх русів поблизу Новгорода.  

9 вересня 1775 р. в указі Катерини ІІ про створення Херсонської і Слов’янської єпархії зазначалося, що Херсон був джерелом християнства для Росії, де після навернення Володимира світ благодатної віри й істинного богослужіння просіяв над усією Росією. Єпархії було надано винятково високий статус, а архієпископом на неї було призначено одного з провідних діячів грецького освітнього руху Євгенія Булгаріса, який незадовго перед цим приїхав до Росії. Заснування нових фортець із грецькою і слов’янською назвами мало також символізувати єдність християнських народів на кордоні з Туреччиною. У грудні 1783 р. приєднання Криму до Росії було офіційно визнано Туреччиною і вже 2 лютого 1784 р. засновано Таврійську область.

Закономірно постало питання про увіковічення пам’яті хрещення Володимира у Херсонесі. Пропозиція звести пам’ятний меморіал на місці хрещення в Корсуні князя Володимира вперше була висловлена адміралом А.С. Грейгом в 1825 р. у доповідній записці імператору Олександру І під час відвідин ним Севастополя. Передбачалося збудувати на морському узбережжі невелику церкву з богадільнею при ній для 30 інвалідів. Невдовзі було відкрито підписку на кошти для будівництва храму. Відвідавши Севастополь у 1843 р., імператор Микола І  наказав будувати храм не в Херсонесі, а в самому Севастополі, на узвишші в центрі міста. 

Указом св. Синоду від 4 травня 1850 р. за № 4141 Херсонському єпархіальному начальству було дозволено розпочати відновлення давніх святих місць на Таврійському півострові. Тоді ж херсонський архієпископ Інокентій (колишній ректор Київської духовної академії і вікарій Київської єпархії) заснував тут общежительну кіновію  з невеличкою кам’яною церквою в ім’я св.Ольги. Освячена 28 лютого 1853 р., вона була вщент зруйнована під час Кримської війни 1854 — 1855 рр. 18 березня 1861 р. херсонеська кіновія набула статусу першокласного монастиря, в якому було тоді вже три храми — малий, в ім’я семи священномучеників християнських, де зберігалася частина мощей св. Володимира, передані Олександром ІІ 29 червня 1859 р. із домової церкви Зимового палацу, домова церква Покрова Божої Матері та собор св. князя Володимира, що будувався на гаданому місці його хрещення.

Через кілька років після закінчення Кримської війни було прийнято рішення розділити суму зібраних пожертв і спорудити два Володимирські храми. Один — у центрі Севастополя на вершині гори, а інший — на честь 900-річчя хрещення Русі — на руїнах Херсонеса, на тому місці, де ще в 1827 р. були розкопані два християнські храми.

Закладення Володимирського храму в Севастополі відбулося вже 15 червня 1854 р., коли ворожі судна з’єднаного англо-французького флоту ще навіть не залишили Чорномор’я. У своїй промові, виголошеній під час закладення храму, архієпископ Інокентій зокрема зазначав: «Кто не знает, что у врагов наших одно из самых задушевных желаний теперь состоит в том, чтобы каким бы то ни было образом отторгнуть здешнюю страну от состава России? А мы в это самое время, как бы в ответ на их безумную дерзость, полагаем здесь основание храма во имя св. Владимира... Здесь купель нашего крещения; здесь начало нашей священной истории и народных преданий. Уступить после сего страну кому бы то ни было значило бы для России отказаться от купели своего крещения, изменить памяти св. Владимира. Возможно ли это? Скорее не останется во всех горах здешних камня на камне, нежели луна заступит здесь место креста Христова!» 

Скласти проект  храму св. Володимира на руїнах Херсонеса було доручено відомому архітектору, професору Давиду Івановичу Грімму. Той запропонував план витриманої у візантійському стилі грандіозної двоповерхової споруди у вигляді хреста, увінчаної куполом на високому барабані. Зовнішній фасад і план церкви були запозичені в константинопольського храму Сергія і Вакха. 23 серпня 1861 р. за участю імператора Олександра ІІ Миколайовича було закладено перший камінь у підвалини храму. В 1873 р., у розпал будівництва храму, стався землетрус, що змусило розібрати частину будівлі й розпочати роботи за новим планом .

1877 р. церква була завершена. Архітектор Грімм надав їй величаво-урочистого вигляду. В завершеному вигляді струнка споруда собору сягала 26 метрів. Над його багатим внутрішнім оздобленням, що вражало красою, працював академік Ф.І. Чагін. Стіни й іконостас нижнього храму в пам’ять Різдва Богородиці, де був головний престол, прикрашали ікони та інші живописні твори художників В.І. Неффа, І.А. Майкова. На склепіннях південної і північної сторін храму були масштабні зображення хрещення князя Володимира і киян. Підлога, як і в стародавніх херсонеських храмах, переливалася різнокольоровою мозаїкою, а в центрі містилася найголовніша святиня — руїни штучно стовщеної апсиди середньовічної церкви, прикриті мармуром. Біля правого клироса на місці гаданої хрещальні  стояла мармурова плита з написом, що нагадував про великого князя Володимира, «просветившемся святым крещением и озарившим светом познания Русскую землю». В іншому приділі, освяченому в ім’я святої Богородиці, містилася копія чудотворної ікони Корсунської Божої Матері .

Значуще місце Херсонеса в політиці історичної пам’яті та державній ідеології Росії засвідчують так звані таврійські монети (20, 10, 5 та 2 копійки), викарбувані у Феодосії під час поїздки Катерини ІІ до Криму. На лицьовій стороні зображено вензель імператриці й напис: «Царица Херсонеса Таврического». То був перший крок на шляху до впровадження «Царства Херсонеського» з відповідним  гербом в систему офіційної імператорської титулатури: «Божиею поспешествующею милостью Мы (имярек), Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Астраханский, Польский, Сибирский, Херсониса Таврического, Грузинский; Государь Псковский и Великий князь Смоленский, Литовский, Волынский и Финляндский... Низовские земли, Черниговский». В такий спосіб вивищувався статус закутного Херсонеса, який був знаковим втіленням давнішньої імперської мрії християнських монархів Росії взяти під свою «високу руку» Константинополь із протоками.

Відроджений Херсонес Таврійський став ідеальним втіленням Константинополя. А саме ім’я Володимир набуло нових конотацій. В офіційному імперському дискурсі — замість миродія, миролюба воно стало означати володаря світу/миру, того, хто володарює над усім світом. Так нашвидкуруч творилися умілими руками символічні «фігури пам’яті» Російської імперії, що й понині залишаються  дороговказом у політиці історичної пам’яті Росії.