МЕНЮ

«Театр європейської історії» початку XVIII ст.

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
31 жовтня, 2019 - 14:25
Тріо головних акторів

Thetrum Europaeum, тобто «Європейський театр» — такою була назва дуже популярного у XVII — перший третині XVIII ст. журналу, що видавався у Франкфурті й розміщував різноманітні новини з європейських столиць. Досить часто там з’являлася інформація про події на Сході та Півночі Європи. Розглядаючи їх нині як цікавий історичний матеріал, можемо і назву видання сприйняти метафорично, описувані там події — як трагедії, драми і комедії історичного процесу, зі своїми дійовими особами, шляхетними героями та негідниками.

Початок XVIII ст. в Європі відзначився діяльністю цілої низки постатей, які відіграли виняткову роль в історії. З одного боку, це було завершення довгої епохи «героя-коханця» — французького короля Людовика XIV. З іншого — на арену «європейського театру» вийшла нова молода трупа акторів. Серед них можна згадати Джона Черчилля, першого графа Мальборо — видатного англійського полководця і дипломата; принца Євгенія Савойського — найвідомішого австрійського воєначальника, стратега, військового теоретика; курфюрста Бранденбурзького Фрідріха ІІІ — першого «короля в Пруссах»; трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці, лідера угорського визвольного руху, та ін. Кожен із них по праву залишився в історії власної країни.

Проте не можна заперечувати, що найвідомішими з усіх історичних акторів, які активно діяли в першій чверті століття, стали три особи: Пьотр — цар Московський, Карл — король Швеції, Іван Мазепа-Колединський — гетьман Війська Запорозького-України. Всі вони досі сприймаються як харизматичні постаті, які викликали зацікавлення далеко за межами власних держав. І всі вони стали героями двох творів видатного французького філософа, письменника, публіциста та історика Вольтера (Франсуа Марі Аруе): «Історія Карла ХІІ, короля Швеції» (1731), «Історія Російської імперії за Петра Великого» (1763). На сторінках обох творів знайшлося місце також Іванові Мазепі, причому його діяльність було оцінено діаметрально протилежно: позитивно у першому творі й різко негативно — у другому.

Ще однією ознакою цих акторів був їхній тісний зв’язок. Своїми діями всі три названі персонажі ніби творили один іншого. Навколо них намотувалося суцільне мереживо підтримки й ворожнечі, сприяння та протистояння, поваги, зневаги і ненависті.

Історія їхніх стосунків має кілька переламних пунктів: 1700, 1709, 1718, 1721 роки. Перша — це початок Великої Північної війни, одного з найтриваліших у XVIII ст. військових конфліктів, що рішуче перекроїв карту Європи. Друга — поразка Карла і Мазепи під Полтавою, втеча на турецьку територію, смерть останнього на чужині. Третя — загибель Карла від випадкової кули під час облоги маленької норвезької фортеці Фредріхстен. Нарешті остання — укладання Ніштадського миру, завершення Великої Північної війни, проголошення Російської імперії і водночас — ліквідація Шведської імперії, занепад Польської (Речі Посполитої), глибока криза Священної Римської імперії. 

Але насправді історія взаємин Пєтра і Карла розпочалася 1697 р. У квітні того року цар, інкогніто перебуваючи з «Великим посольством» Московського царства в Курляндії (нинішня територія Латвії), почув десь у шинку слова місцевого дворянина про те, що шведи, які володіли краєм з середини минулого століття, висуватимуть на вакантний престол Речі Посполитої свого 14-річного принца Карла, для чого вже спрямовано гроші й збирається армія. Проте така комбінація зірвалася через раптову смерть батька принца, короля Карла ХІ, того саме місяця.

Отже, принц Карл офіційно став шведським королем Карлом ХІІ, про що повідомив свого найближчого сусіда — московського царя, у грудні 1697 р. Сам Пьотр у цей момент перебував у Нідерландах, але канцелярія Посольського приказу спрацювала справно. До Стокгольма було відправлено трафаретну відповідь із співчуттям, усілякими побажаннями і запевненнями у «доброй соседственной дружбе». Невідомо, чи згадав при тому цар дуже подібний початок власного правління: сівши на престол у 10 років, майже сім років потім боровся за реальну владу з регентшею — зведеною сестрою Софією. Мабуть, що ні, адже сентиментальність не була властива натурі московського царя.

ЦАР ПЕТРО І БУВ НАЛАШТОВАНИЙ НАСТІЛЬКИ АГРЕСИВНО ЩОДО ШВЕЦІЇ, ЩО ШУКАВ БУДЬ-ЯКИЙ, НАВІТЬ НАДУМАНИЙ, ПРИВІД ДЛЯ ВІЙНИ З НЕЮ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Тоді ж він почав працювати над створенням коаліції з держав, незадоволених шведським пануванням на Балтиці. Ідею підкинув йому Фрідріх Прусський і Бранденбурзький під час особистої зустрічі влітку 1697 р. Але, як людина обережна, курфюрст не взяв на себе жодних офіційних зобов’язань, лише усно називаючи шведського короля «общим обоих государств неприятелем и обидчиком». Натомість Річ Посполита в особі новообраного короля Августа ІІ (вірніше, Саксонія, спадковим курфюрстом якої він був), яка претендувала на повернення польських Лифлянтів та Курляндії, Данія, що прагла отримати герцогство Голштинію і відновити панування на Балтійському морі, охоче пішли на такий союз. Цар також мріяв про відвоювання Інгрії та Карелії, втрачених Московським царством упродовж минулого століття, завоювання виходу на береги Балтики.

Гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа на початках підтримував ідею війни зі Швецією. У березні 1700 р. «ближний боярин и посольской канцелярии президент» Ф. Головін повідомляв Пєтру про результати розмов із гетьманом: «... нас нудит на Шведа, только бы обождать, что с Турки будет». Очевидно, що той ішов у фарватері московської політики, всіляко підіграючи агресивним планам Пєтра, але закликав до обережності. Отже, можна розглядати гетьмана Війська Запорозького як ще одного союзника московського царя в антишведському альянсі. На той час гетьман був залежним від нього, але зберігав певні ознаки суверенного володаря на території, пов’язаній із Московією угодою про підданство. У цьому сенсі його можна порівняти з герцогом Курляндським, залежним від Речі Посполитої, герцогом Голштинським, який перебував у війську Карла ХІІ, Кримським ханом, молдавським та волоським господарями, підвладними Османській імперії.

Остаточне оформлення антишведського альянсу відбулося у листопаді 1699 р. шляхом укладання відповідних угод із Річчю Посполитою та Данією. А за десять днів перед тим сталася «дипломатическая комедия», за визначенням радянського історика Н. Молчанова: підписання «Докончальной грамоты» зі Швецією, в якій було остаточно зафіксовано відсутність будь-яких територіальних суперечок між обома державами. Метою цього акту було приспати пильність шведів напередодні війни.

Очевидно, що ця грамота не вартувала навіть паперу, на якому було її написано. Ледь дочекавшись інформації зі Стамбула про погодження миру з Туреччиною, у жовтні 1700 р. Пьотр без оголошення війни, висування жодних претензій розпочав похід на шведські володіння з метою облоги Нарви. Дещо раніше, навесні і влітку, на територію Шведської імперії вторглися Данія та Саксонія. Цар чекав, але так і не дочекався прибуття військ курфюрста Бранденбурзького під обложену загонами Августа Ригу.

Розрахунок альянтів був нескладним: 18-річний Карл, який тільки-но досяг повноліття і позбувся регентів, поки не проявляв жодних талантів, потрібних королю чи полководцю. Тому наступні його дії стали абсолютно неочікуваними. Висадкою десанту під Копенгагеном король примусив Данію вийти з війни і відмовитися від усіх претензій до Швеції. Польський король, почувши такі новини, поспішив зняти облогу Риги. Нарешті, 19 листопада 1700 р. король на чолі своєї гвардії — драбантів — атакував московський облоговий табір під Нарвою, звідки напередодні втік Пьотр, розбив і примусив розбігтися все царське військо.

Прикметно, що Карл, здається, взагалі не мав наміру воювати з ним. У жовтні 1700 р., ще до прибуття московських військ під Нарву, але вже після того, як в Європі стало відомо про участь Московії у війни, до царя звернулися голландські можновладці з пропозицією посередництва в її відверненні. Пьотр відповів дуже ухильно, декларуючи схильність до миру, лицемірно згадуючи християнські цінності, власне небажання лити людську кров. Він навіть спростовував оприлюднений у Європі факт листування з польським королем зі своїми обіцянками розпочати війну. Цар посилався на те, що його посол у Гаазі «словесно, а потом и на бумаге, объявил нашего царскаго величества доброе намерение при прежнем предложении и ненарушении мира с помянутой короной Свейскою, однакож (якоже сами при том напоминать изволите) с таким договором, дабы нашему царскому величеству во учиненных обидах, а наипаче 1697 году прошедшаго нашего великого посолства в Лифлянды, чрез ваше посредство от короля Свейского удоволство учинено было, еже ваше высокомочие при том с благодарением восприяли есте». Як можна зрозуміти з цієї грамоти, Карл XII повідомляв, що «совершенную склонность имеет к сохранению добрыя и вечныя дружбы и соседства». Щоправда, вибачатися за події трирічної давнини, пов’язані з нібито особистою образою Пєтра в Ризі, шведський король не збирався. Та і на загал ця історія виглядала надуманою. Н. Молчанов з цього приводу справедливо зауважив: «Указание на пресловутое «оскорбление» само по себе носило курьезный характер. Официально царь в Риге не был. «Оскорбление» в виде запрета осмотреть крепостные сооружения Риги было нанесено не царю, а уряднику Петру Михайлову».

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»