Тарас Шевченко і українська аристократія-2
Продовження. Початок читайте «День» №137-138
Контакти Т.Шевченка з представниками української аристократії почалися ще в Петербурзі. Досить сказати, що саме поміщик Лохвицького і Лубенського повітів, нащадок відомого козацько-старшинського роду Петро Мартос, з яким поет познайомився взимку 1839-1840 рр., видав власним коштом «Кобзар» (1840). Він же познайомив Т.Шевченка з Г.Тарновським — славнозвісним меценатом і мистецтвознавцем, засновником знаменитої колекції українських старожитностей у Качанівці, яка стала засобом утвердження національної свідомості численних учасників українського відродження.
Т.Шевченко був знайомий з Аркадієм Родзянком, нащадком полтавського козацько-старшинського роду («династії» хорольських сотників), який зберігав до поч. ХХ ст. свої маєтності й впливові позиції в українському суспільстві. А.Родзянко був членом «общества любителей словесности, наук и художеств» (1825), близький до декабристів і поєднував свої опозиційні настрої, властиві певним прошаркам російського дворянства, з українським патріотизмом і запереченням російської політики в Україні. Він був приятелем Г.Державіна, О.Пушкіна, С.Аксакова і брав участь у російському літературному процесі. В той же час мав приятельські стосунки з Т.Шевченком і був відомий своїм патріотизмом. Родзянки були споріднені з козацько-шляхецькими родинами Лясєвичів, Ломиковських, Оболонських, Остроградських, Старицьких (нащадками Родзянків були, зокрема, М.Старицький і Л.Старицька-Черняхівська) з виразними українськими настроями.
Взаємини Т.Шевченка з українським «панством» були неоднозначні — адже в цьому середовищі було, за висловом поета, чимало «дворян з кокардою на лобі». Проте там також не бракувало й постатей, які поєднували свій аристократизм з гуманністю, справедливістю і тактовним поводженням з селянами, високістю ідей і почуттів. За свідченням О.Кониського, Т.Шевченко мав «прості, приязні і щирі» відносини з Г.Тарновським, О.Козачковським, А.Лизогубом та багатьма іншими.
О.Кониський свідчить, що у 1847 р., виїжджаючи з Седнева, поет залишив у Андрія Лизогуба чимало своїх рукописних поетичних творів, зокрема поему «Наймичка», яку П.Куліш опублікував у ІІ томі своїх «Записок о Южной Руси» без підпису Т.Шевченка. О.Кониський зауважує, що без переховування А.Лизогубом Шевченкових творів «Україна не побачила б ні «Наймички», ні «Стодолі», ні «Псалмів Давидових», ні чимало іншого».
Поета приваблювала як гостинність господарів садиби у Седневі, так і краса місцевої природи. Братам належав прегарний будинок, який виходив у великий сад, розкинутий на горі, яку «підперезувала» річка Снов, а за нею — мальовничі луги. Цими живописними краєвидами «упивався» геніальний український поет. 18 березня 1889 р. пожежа спалила вщент головний будинок, а з ним згоріло багато книжок, стародавніх актів і мемуарів, а також чимало малюнків Т.Шевченка, які він тут залишив. Від великої панської садиби до сьогодні збереглася т.зв. кам’яниця Лизогубів, козацька будівля 1690 р. з виразними стилістичними ознаками раннього українського бароко і перебудовами другої чверті ХІХ ст.
Поетичне слово Т.Шевченка виконувало важливу функцію подолання ізольованості верхів українського суспільства від решти українського соціуму, чого так прагнуло досягнути російське самодержавство. Виразним підтвердженням цього є свідчення про зустрічі Тараса Шевченка влітку 1843 р. з великим гуртом українського панства в салоні української поміщиці Тетяни Вільхівської у селі Мосівка Прилуцького повіту. Її перебіг переказує О.Кониський, посилаючись на спогади А.Чужбинського. Поява Т.Шевченка в аристократичному українському середовищі, його полум’яне слово в ім’я визволення України від національного гноблення були з ентузіазмом сприйняті багатьма його представниками.
Після виходу у світ «Кобзаря» поет вже був добре відомий серед згаданого товариства, і воно палко вітало його в салоні Т.Вільхівської. «Цілий день, — зазначає О.Кониський, — увага гостей була звернена на поета. Шевченко небавом став з усіма як своя людина і був наче дома. Чимало вродливенького жіноцтва читало йому з голови його власні твори. Така-то велика, така міцна сила рідного слова! Воно, наче гарячим духом огню, розтоплює, немов віск той, навіть заскорипіле серце; чистим мителем обмиває на душі бруд антинаціональний і попсований організм духовний лагодить і гоїть, а на духові і моральні виразки виливає незримою цівкою цілющого бальзаму животворного! О велика-превелика вага і міць рідного слова!»
Необхідність протидії русифікаторській політиці усвідомлювало чимало представників української аристократії, яка нерідко могла відчути на собі огидні прояви «обрусения» у поєднанні з відвертим вандалізмом, знущанням над українською духовністю. Так, у Густинському монастирі (його відвідав Т.Шевченко у 1840-х роках) присланий з Росії настоятель Паісій понівечив у церквах монастиря все, що не вкладалося в московсько-візантійський чернечий аскетизм і деспотизм і виявляло українську окремішність. Були замазані стародавні фрески, понівечено портретне зображення опікуна українського православ’я князя Михайла Вишневецького. Так само був сплюндрований родинний склеп прилуцьких полковників Горленків, з образів зняті шати з їхніми гербами, а також гербом гетьмана Самойловича.
Попри всі асиміляційні трансформації частини українського панства, які вели його до інтегрування в імперську систему, чимало його представників виявляло органічне несприйняття чужої їм системи і намагалося зберегти традиційне прив’язання до виробленого попередніми поколіннями способу життя.
Звичайно, Т.Шевченко бачив і негативні прояви соціальної поведінки українського панства і гостро реагував на всі її прояви. Адже і нащадки козацької старшини, які, за висловом О.Кониського, були отруєні «чужоземним бюрократизмом і полудою галунів», певною мірою користувалися правом продавати людей. Однак поет розумів, що «корень бідування України лежить не єдине в самих тільки панах, а в загальнонаціональній і соціально-моральній темноті і панів, і людей». Саме намаганням Т.Шевченка пробудити в свідомості української аристократичної верстви усвідомлення необхідності національно-визвольного чину, протягнути руку селянству заради спільної боротьби за визволення України і було продиктоване його «Посланіє до мертвих, і живих, і ненароджених земляків в Україні і не в Україні сущих».
Попри гостру відразу до проявів антигуманної поведінки українського панства, які подекуди спостерігав Т.Шевченко, він, проте, усвідомлював його суспільну роль і значення у визвольній боротьбі. Цього, на жаль, не розуміли пізніші діячі українського народницького руху, які заперечували суспільну значимість діяльності представників українських «експлуататорських» верств для своєї Батьківщини. Т.Шевченко не припинив контактів із цією верствою, навпаки — він весь час перебував у її середовищі, намагаючись прищепити їй розуміння загальнонаціональних цілей і необхідність стримування негативних «класових» інстинктів: «Обніміте, брати мої, найменшого брата — нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами».
Шевченкове прагнення до утвердження в українському суспільстві національної єдності й примирення між українським панством і селянством, окрім усього іншого, базувалося на досить виразному соціокультурному підґрунті, яке мало своє історичне обумовлення. Ця певна близькість обох соціумів визначалася традиційною соціально-економічною спорідненістю козацького і селянського землеволодіння, яке знайшло своє найбільш повне виявлення під час визвольної війни під проводом Б.Хмельницького і тривало протягом довгого часу існування обох соціумів поряд, із відповідними взаємовпливами, у подальший історичний відтинок. Козацтво було відкритим соціумом і увібрало в своє середовище як шляхту, так і селянство з певними традиціями обох класів-станів. Козацький побут, спосіб господарювання на землі мало чим відрізнялися від селянського. Багато в чому була спільною художня естетика як селянської хати, так і козацької оселі. Козацька старшина як новий елітарний соціум ще довго зберігала ці загальні ознаки побуту, і лише наприкінці ХVІІІ ст. в оселях козацько-старшинської аристократії почалося вкорінення західноєвропейських художніх смаків у російській обгортці. Підтвердженням може бути, зокрема, портрет прямого предка гетьмана Павла — Михайла Васильовича Скоропадського, одного з найосвіченіших людей свого часу в Україні. У другому шлюбі він був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола, на честь якого Павло Скоропадський назвав свого сина — гетьманича. На портреті, який зберігається в Національному художньому музеї України у Києві, Михайло Скоропадський вдягнений у російське вбрання, але цей мистецький витвір має всі стилістичні ознаки української парсуни ХVІІІ ст. із своєрідною іконописною манерою зображення обличчя портретованого, традиційним бароковим ракурсом фігури тощо.
Прикметно також, що згадана вище кам’яниця Лизогубів у Седневі також виявляла зв’язок з українською селянською архітектурною традицією — вона повторює планування селянської хати з сіньми, які ділять будівлю на дві частини. У другій чверті ХІХ ст. над ґанком надбудовано зубчасту вежу з контрфорсами. Українські традиції, старосвітські звичаї та звички тривалий час продовжували своє життя у великопанських оселях в Україні аж до буремних подій, спричинених революцією 1917 р.
Ця близькість до українського села та його побуту була органічною у світосприйманні багатьох родин — нащадків козацько-старшинської верстви, у вихованні дітей, які не були відчужені від традиційної хліборобської праці селянина. І.Скоропадський, за свідченням його онука гетьмана П.Скоропадського, привчав його до господарювання — будівництва селянської хати, до всього циклу вирощування і збирання врожаю, його обмолочування та ін. Перебування в селянському середовищі дітей майбутнього гетьмана також стало важливим фактором у формуванні їхньої «українськості», засвоєнні рідної мови й утвердженні національної свідомості.
Органічні й розмаїті зв’язки багатьох українських дворянських родин із селянським середовищем свідчили, що їх безглуздо підміняти лише «класовою боротьбою» та абсолютизувати суперечності між обома класами-станами, як це робилося російськими марксистами та їхніми українськими послідовниками.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
