Свобода, виборена Словом-3

Леся Українка: як «зробити Україну вже тепер політичною силою?». До 150-річчя геніальної письменниці

Продовження. Початок читайте «День» №№ 29-30, 34-35

Чому Неофіт-раб з драматичної поеми «В катакомбах» не хоче далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, «боротися в покорі», а воліє здолати передусім у собі «сей рабський дух»? Тому що він не хліба жадає, не втішного слова прагне — не співчутливого соціального звільнення передусім, а звільнення духовного:

...Жадаю віри в ту святую силу,

що розум просвітить у найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з пастухом свавільним...

Творча уява авторки поеми «На руїнах» і «В катакомбах» вже бачила «громаду вільну» — духовно свобідну українську націю, новий храм «в новім Єрусалимі» — в новій, вільній Україні, в якій нова, національно свідома інтелігенція, творить професійно на всіх її рівня, за висловом Оксани Забужко, «культуру як, духовний аналог нації».

І хоча Неофіт-раб, по суті, такий же самотній, як і пророчиця Тірца («На руїнах»), але він усвідомлює, що таких, хто бажає позбавитися рабського духу, як і він, багато. Найганебніше — моральне приниження, духовне упослідження («Моя душа гниє...»), повсякчасне згасання надії, ідеалів, яке здійснюється непомітно, часто неусвідомлено: «Та ми, раби, самі не раз не знаєм, що робим по неволі, що по волі...».

Неофіт-раб не хоче принижуватися — не хоче брати милостиню, кланятися жебрацтвом «поверх ярма гіркого — ще й солодке, поверх тяжкого — легке наложити...».

Леся Українка чітко проводить ідею індивідуального самоутвердження, реалізації особою своїх духовних можливостей через здійснення національних ідеалів навіть ціною самопожертви.

Бунтівливий Неофіт-раб знає, що своєю непокорою, своїм бунтом проти найвищих релігійних догматів він переборює передусім внутрішню залежність від будь-яких форм слугування, навіть освячених вірою в Бога. Так, багаті його нагодують, його тіло прикриють вони від холоду, його дитину напоїть молоком інша жінка-годувальниця, але хто вгамує духовну спрагу? Хто розум просвітить і запалить святий вогонь у його серці?

Не я один духовну спрагу маю,

не я один так серцем голодую,

багато нас таких, —

відповідає він єпископові.

Тому не лише про своє духовне і моральне звільнення думає Неофіт-раб — багато утомлених своїм довічним рабством «гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї». У цьому чи не головний стимул бунту Неофіта-раба. Адже його духовне звільнення є запорукою звільнення інших, його приклад — це своєрідна ланцюгова реакція самозвільнення, яка приведе до повного звільнення народу.

Заради стимулювання словом духовного самозвільнення людини і спопеляє себе поетеса немилосердно важкою працею за рік до завершення земного життя. Звіряється вона під жартівливим йменням Хтось своїй подрузі — «дорогому хтосічку» Ользі Кобилянській 3 квітня 1913 року, що тепер вона, себто хтось, «не горить тепер так, як горів над тими двома творами». Мова йде про «Лісову пісню» і «Камінного господаря». «Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, — видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій[...]».

А скільки щасливих митей творчого самозвершення переживала у своєму короткому житті Леся Українка!

...Хвороба то відступить на якийсь час, то знову агресивно захопить в свої немилосердні лещата. Лікарі зменшують її робоче навантаження — дозволяють займатися інтелектуальною працею не більше 4-5 годин на день. А вона мусить лекціями заробити на життя. Найбільша тривога — де взяти час «хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі». Про це Леся Українка роздумує в листі до М.Павлика 10 квітня 1903 р., виношуючи задум оселитися в Галичині, де, порівняно з Російською імперією, трохи вільніше. Михайло Павлик радив їй «скинутись всякої політики» і зосередитися на упорядкуванні архіву М.П.Драгоманова. Але вона не має наміру жити в Галичині «тихше», ніж в Україні, — для Лесі Українки поняття «політика» включає передусім громадське і культурне життя. Мова йде не про якусь особисту агітацію політичних ідей чи доктрин, не про вступ у члени крайових організацій, «бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь...» Леся Українка чітко формулює своє кредо: політична діяльність обмежує митця, робить його залежним від організаційної дисципліни: «[...] яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко».

Багато важить те, який зміст вкладати в слово «політика». В статті «Державний лад» Леся Українка популярно пояснює юним читачам, що «політика — то слово грецьке і значить воно горожанство», бо саме в містах, у городах складалися закони. Отже, «заведений по закону лад межи людьми через те звуть горожанським ладом або політичним строєм[...]»

Леся Українка розуміє під політичною діяльністю, під політичною боротьбою легальне утвердження тієї системи законів, які б забезпечували права громадян, а це можливо лише в незалежній державі, у вільній державі: «Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі»— узагальнює поетеса.

Леся Українка як літератор і національний патріот вважала за свій національний обов’язок боротися проти політичної неволі свого народу. Що означало для неї поняття «політична неволя»? «Усе оте вкупі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)», — пояснює Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона.

Головна мета літературно-мистецької діяльності для Лесі Українки — це визволення невільної України, а форми і засоби боротьби за волю рідного краю вона обирає сама, виходячи передусім із своїх здібностей, духовних і фізичних можливостей. Свій національний обов’язок поетеса вбачає в тому, щоб найефективніше використати свою «єдиную зброю» — слово. Ніякий інший обов’язок, навіть такий священний, як збереження архіву свого духовного наставника і старшого друга Михайла Драгоманова, не змусить її принести в жертву своє, ще не народжене, але вже жевріюче в душі слово, свою духовну пломеніючу силу: «у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили[...]».

Поетична муза, стимульована національним обов’язком, не дозволить їй, навіть якби й захотіла, «занедбати, придушити», «скинутись» отієї невтолимої спраги жити душею, принести свою творчість у жертву якоїсь, хай і вкрай важливої політичної справи. Леся Українка знає, що в неї є божий дар, що її захоплює таємнича млость-пережиття високої миті натхнення, що магія творчого горіння опановує свідомість обранців, до числа яких належить і вона, тому добровільно, з власної спонуки полишити літературну працю — означає вчинити самовбивство або «стати глухонімою». У творчості — сенс і головний обов’язок її життя, бо ідейно-смисловим «двигуном» такого «вигорання» душі, жертовності Духа є спогад «про абсолютно невільну Україну». Тому пише вона до М.Павлика, «я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором».

Її поезія — це ті найщиріші слова, які кличуть інших на святе діло. Це діло вона називає «спогадом про абсолютно невільну Україну». Очевидно, це і є політична боротьба, боротьба за національну, демократичну, політичну волю України, в яку вона добровільно вступила із «єдиною зброєю» — словом, бо на іншу форму боротьби через брак фізичного здоров’я поетеса не може претендувати: «Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись» .

Згадаймо її статтю «Не так тії вороги, як добрії люди» 1897 року — як відповідь на статтю Івана Франка «З кінцем року», в якій письменник гостро критикував стан визвольного руху в Україні, зокрема вказував на недостатню пропаганду серед українського селянства і захоплення українських революційних народників російським революційним рухом.

Леся Українка визнає, що в Україні надто мало було раніше і є зараз людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами, що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через «брак елементарних прав слова і людини» змушує «признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу». Тому головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Україну «країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля».

Леся Українка наполягала на тому, щоб «політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною», тільки за цієї умови можна розв’язати одне «з найповажніших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою?».

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Свобода, виборена Словом-3

Свобода, виборена Словом-3

Леся Українка: як «зробити Україну вже тепер політичною силою?». До 150-річчя геніальної письменниці

Продовження. Початок читайте «День» №№ 29-30, 34-35

Чому Неофіт-раб з драматичної поеми «В катакомбах» не хоче далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, «боротися в покорі», а воліє здолати передусім у собі «сей рабський дух»? Тому що він не хліба жадає, не втішного слова прагне — не співчутливого соціального звільнення передусім, а звільнення духовного:

...Жадаю віри в ту святую силу,

що розум просвітить у найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з пастухом свавільним...

Творча уява авторки поеми «На руїнах» і «В катакомбах» вже бачила «громаду вільну» — духовно свобідну українську націю, новий храм «в новім Єрусалимі» — в новій, вільній Україні, в якій нова, національно свідома інтелігенція, творить професійно на всіх її рівня, за висловом Оксани Забужко, «культуру як, духовний аналог нації».

І хоча Неофіт-раб, по суті, такий же самотній, як і пророчиця Тірца («На руїнах»), але він усвідомлює, що таких, хто бажає позбавитися рабського духу, як і він, багато. Найганебніше — моральне приниження, духовне упослідження («Моя душа гниє...»), повсякчасне згасання надії, ідеалів, яке здійснюється непомітно, часто неусвідомлено: «Та ми, раби, самі не раз не знаєм, що робим по неволі, що по волі...».

Неофіт-раб не хоче принижуватися — не хоче брати милостиню, кланятися жебрацтвом «поверх ярма гіркого — ще й солодке, поверх тяжкого — легке наложити...».

Леся Українка чітко проводить ідею індивідуального самоутвердження, реалізації особою своїх духовних можливостей через здійснення національних ідеалів навіть ціною самопожертви.

Бунтівливий Неофіт-раб знає, що своєю непокорою, своїм бунтом проти найвищих релігійних догматів він переборює передусім внутрішню залежність від будь-яких форм слугування, навіть освячених вірою в Бога. Так, багаті його нагодують, його тіло прикриють вони від холоду, його дитину напоїть молоком інша жінка-годувальниця, але хто вгамує духовну спрагу? Хто розум просвітить і запалить святий вогонь у його серці?

Не я один духовну спрагу маю,

не я один так серцем голодую,

багато нас таких, —

відповідає він єпископові.

Тому не лише про своє духовне і моральне звільнення думає Неофіт-раб — багато утомлених своїм довічним рабством «гадають розірвати пута і скинути ярмо з своєї шиї». У цьому чи не головний стимул бунту Неофіта-раба. Адже його духовне звільнення є запорукою звільнення інших, його приклад — це своєрідна ланцюгова реакція самозвільнення, яка приведе до повного звільнення народу.

Заради стимулювання словом духовного самозвільнення людини і спопеляє себе поетеса немилосердно важкою працею за рік до завершення земного життя. Звіряється вона під жартівливим йменням Хтось своїй подрузі — «дорогому хтосічку» Ользі Кобилянській 3 квітня 1913 року, що тепер вона, себто хтось, «не горить тепер так, як горів над тими двома творами». Мова йде про «Лісову пісню» і «Камінного господаря». «Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, — видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати. Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій[...]».

А скільки щасливих митей творчого самозвершення переживала у своєму короткому житті Леся Українка!

...Хвороба то відступить на якийсь час, то знову агресивно захопить в свої немилосердні лещата. Лікарі зменшують її робоче навантаження — дозволяють займатися інтелектуальною працею не більше 4-5 годин на день. А вона мусить лекціями заробити на життя. Найбільша тривога — де взяти час «хоч що-небудь робити в своїй властивій сфері — літературі». Про це Леся Українка роздумує в листі до М.Павлика 10 квітня 1903 р., виношуючи задум оселитися в Галичині, де, порівняно з Російською імперією, трохи вільніше. Михайло Павлик радив їй «скинутись всякої політики» і зосередитися на упорядкуванні архіву М.П.Драгоманова. Але вона не має наміру жити в Галичині «тихше», ніж в Україні, — для Лесі Українки поняття «політика» включає передусім громадське і культурне життя. Мова йде не про якусь особисту агітацію політичних ідей чи доктрин, не про вступ у члени крайових організацій, «бо до одного я не почуваю в собі талану, а другим мало інтересуюсь...» Леся Українка чітко формулює своє кредо: політична діяльність обмежує митця, робить його залежним від організаційної дисципліни: «[...] яко літератор, я ліпше зроблю, коли виступатиму зовсім незалежно, хоч нехай і одиноко».

Багато важить те, який зміст вкладати в слово «політика». В статті «Державний лад» Леся Українка популярно пояснює юним читачам, що «політика — то слово грецьке і значить воно горожанство», бо саме в містах, у городах складалися закони. Отже, «заведений по закону лад межи людьми через те звуть горожанським ладом або політичним строєм[...]»

Леся Українка розуміє під політичною діяльністю, під політичною боротьбою легальне утвердження тієї системи законів, які б забезпечували права громадян, а це можливо лише в незалежній державі, у вільній державі: «Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі»— узагальнює поетеса.

Леся Українка як літератор і національний патріот вважала за свій національний обов’язок боротися проти політичної неволі свого народу. Що означало для неї поняття «політична неволя»? «Усе оте вкупі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)», — пояснює Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона.

Головна мета літературно-мистецької діяльності для Лесі Українки — це визволення невільної України, а форми і засоби боротьби за волю рідного краю вона обирає сама, виходячи передусім із своїх здібностей, духовних і фізичних можливостей. Свій національний обов’язок поетеса вбачає в тому, щоб найефективніше використати свою «єдиную зброю» — слово. Ніякий інший обов’язок, навіть такий священний, як збереження архіву свого духовного наставника і старшого друга Михайла Драгоманова, не змусить її принести в жертву своє, ще не народжене, але вже жевріюче в душі слово, свою духовну пломеніючу силу: «у мене рука не здіймається на таке самовбивство, я ще не маю сеї одваги, я ще не нажилась душею, я ще навіть як слід не спробувала своєї сили[...]».

Поетична муза, стимульована національним обов’язком, не дозволить їй, навіть якби й захотіла, «занедбати, придушити», «скинутись» отієї невтолимої спраги жити душею, принести свою творчість у жертву якоїсь, хай і вкрай важливої політичної справи. Леся Українка знає, що в неї є божий дар, що її захоплює таємнича млость-пережиття високої миті натхнення, що магія творчого горіння опановує свідомість обранців, до числа яких належить і вона, тому добровільно, з власної спонуки полишити літературну працю — означає вчинити самовбивство або «стати глухонімою». У творчості — сенс і головний обов’язок її життя, бо ідейно-смисловим «двигуном» такого «вигорання» душі, жертовності Духа є спогад «про абсолютно невільну Україну». Тому пише вона до М.Павлика, «я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах. Тоді треба скинутись мені і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором».

Її поезія — це ті найщиріші слова, які кличуть інших на святе діло. Це діло вона називає «спогадом про абсолютно невільну Україну». Очевидно, це і є політична боротьба, боротьба за національну, демократичну, політичну волю України, в яку вона добровільно вступила із «єдиною зброєю» — словом, бо на іншу форму боротьби через брак фізичного здоров’я поетеса не може претендувати: «Коли моє здоров’я, мій невеликий хист, мій замало розвинений інтелект, моя життям пригнічена енергія не дали мені стати тим, чим повинна б я бути і чим, може, ніколи не стану, то се моє нещастя, але не моє бажання, і миритись з тим я не хочу, ні, я ще хочу боротись» .

Згадаймо її статтю «Не так тії вороги, як добрії люди» 1897 року — як відповідь на статтю Івана Франка «З кінцем року», в якій письменник гостро критикував стан визвольного руху в Україні, зокрема вказував на недостатню пропаганду серед українського селянства і захоплення українських революційних народників російським революційним рухом.

Леся Українка визнає, що в Україні надто мало було раніше і є зараз людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами, що досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через «брак елементарних прав слова і людини» змушує «признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу». Тому головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, національної інтелігенції, яка й зробила б Україну «країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля».

Леся Українка наполягала на тому, щоб «політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною», тільки за цієї умови можна розв’язати одне «з найповажніших питань — як зробити Україну вже тепер політичною силою?».

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»