Свобода, виборена Словом-2

Продовження. Початок читайте «День» № 29-30

Для Лесі Українки творити, згоряти в таємничому вогні натхнення немислимо без важкої праці на національному культурно-освітньому ґрунті, без боротьби словом за волю думки, за повагу до правди у своїй країні. Ця національна місія була тією іскрою, яка запалила вогонь її творчості й зобов’язала митця боротися за те, щоб активізувати не тільки свої особисті, а й зусилля національної духовної еліти з метою вирватися з колоніального культурного і політичного полону Російської імперії. А інакше досягнути свободи слова, думки і віри в Україні не можливо.

У статті про Джона Мільтона Леся Українка наголошує на тому, «що Мільтон був не тільки великим поетом, але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова в своїй країні, що він усе своє життя служив тому, що сам уважав за правду[...]». Мільтон саме тому й став великим поетом, що не жаліючи ні часу, ні здоров’я, боровся «за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі», що «у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди, а до того ж він був «справжнім поетом і письмовцем, значить, не міг промовчувати своїх думок».

Іван Франко також не міг промовчати і волів говорити нерідко те, що не хотіли чути навіть його однодумці. Поет не бажає просто любити Русь як географічне поняття, бо для цього він особисто «занадто великий ворог порожніх фраз», не хоче захоплюватися бездумно її історією, бо «мало в історії Русі прикладів справжнього громадського духа, справжньої посвяти, справжньої любові». Для Франка його «руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, накладене долею на мої плечі... І коли щось полегшує мені нести це ярмо, — зізнається Іван Франко, — так це те, що бачу руський народ, який хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає своїх шляхів»1.

Ясна річ, Іван Франко і Леся Українка уважно вивчали соціал-демократичне вчення в надії використати ці популярні в Європі ідеї для звільнення українського народу від колоніальної сваволі. В листі до Михайла Павлика 7 червня 1899 року Леся Українка цікавиться ситуацією в Галичині, зокрема жалкує, що молоді галицькі соціал-демократи програють радикалам, і висловлює переконання, що соціал-демократичний напрям «таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі», бо «се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього». Далі вона радить (і для себе також) звернути «якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний[...]» (11, 126 — 127).

Домінанта національного елементу в соціал-демократичному рухові для Лесі Українки обов’язкова і незаперечна, бо в пошуках українських політичних перспектив національний фактор творив особливу духовну напругу. Головне, розкувати «невольничу душу» українця, спонукати його до саморуйнації комплексу рабської психіки, інакше національні ідеали не будуть осягнуті. А для цього має формуватися не безлика маса, злютована бездумно сприйнятою соціально-політичною візією, а сильна духом, інтелектуальна індивідуальність, особистість, для якої національна ідея є чітко осмисленою і усвідомленою системою ціннісних орієнтацій.

Хто ж повинен, хто зобов’язаний формувати націю як «суцільний культурний організм»? (Іван Франко). Це завдання Іван Франко, як і Леся Українка, покладав на українську інтелігенцію, закликаючи передусім письменників, учених, учителів самовіддано і цілеспрямовано пробуджувати свій народ до свідомого національного життя заради побудови в  майбутньому української національної держави. Так, у статті «З Новим роком» (1897) Іван Франко закликав творчу і наукову інтелігенцію не своєю особою зацікавлювати публіку, а передусім «розбуркати в ній ідейне, духове життя, бажання освіти й поступу, бажання естетичних вдоволень...» (7, 403).

Цю ж національну місію здійснювала й Леся Українка, чітко спрямовуючи свою творчу і культурно-просвітницьку діяльність на певну категорію — на письменників, вчителів, науковців, видавців — з метою формування ними національної свідомості, пробудження почуття народної єдності, народного націоусвідомлення.

Тільки за цієї умови, а саме завдяки мобілізації національно свідомої інтелігенції, інтелектуальної еліти, і можливо, вважала Леся Українка, зробити Україну політичною силою. Поетеса розуміла, що вирватися Україні з культурного і політичного простору імперії без активізації зусиль національної духовної і наукової еліти, спрямованих на духовно-культурне і політичне формування української нації європейської моделі, неможливо.

Чи не так уявляла Леся Українка національне будівництво — постання «в новім Єрусалимі храму нового»? Гадаємо, поетеса бачила в своїй уяві новий спільний національний Дім, фундаментом якого є культура, історія, мова, національна міфологія, традиції. Цей новий національний Дім тоді постане, коли народ відчує, усвідомить необхідність самореалізації у формі державного закріплення свободи людини, свободи слова, громадянських прав і обов’язків.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Отже, для Лесі Українки національне будівництво передбачало набуття спільнотою ідентичності, пробудження історичної свідомості, національно-культурного самовизначення, а вже на цій основі — шляху до політичної організації свого народу. І Франко, і Леся Українка дотримувалися думки, що культурний фактор передує політичному. Тільки тоді нація буде здібна до самостійного культурного та політичного життя, коли витвориться із етнічної маси українського народу «суцільний культурний організм». У цьому процесі формування нації як культурного організму визначальну роль має відігравати національна інтелігенція, яка «невтомною, тихою працею» (Іван Франко) мобілізовуватиме життєву і творчу енергію рідного народу заради формування культурно суверенної української нації.

За визначенням австралійського дослідника з питань європейської етнічності та націоналізму Джона Гатчінсона, тими, хто мобілізовує життєву силу нації, хто формує її ідентичність і готує до набуття нею культурної та політичної самостійності, «є не політики, а митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, що якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації». 

Саме вони, речники культурного націоналізму, а до чільних представників-реалізаторів ідеї національної мобілізації та консолідації належали передусім Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, терпеливою, важкою працею утверджували неспростовну думку: «Слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу — внесок мислителів та просвітителів у спільний набуток людства».

Для діячів культурного націоналізму особливо складним було завдання згармонізувати культурну й політичну складові, без чого «здвигнення нашої національної будови в усій його цілості», переконаний автор статті «Формальний і реальний націоналізм» Іван Франко, може набути драматичного, а то й трагічного вивершення.

Так, англійський філософ Ернест Ґельнер у праці «Нації та націоналізм» наголошує на необхідності гармонії культури і держави і зазначає, що це вимагатиме багато зусиль і часу. Необхідна тривала культурна політика, послідовна реалізація концепції культурного націоналізму, яка і передбачає, на переконання Лесі Українки, передусім духовне звільнення індивіда і нації. Поетеса поділяє думки свого славетного дядька Михайла Драгоманова, який не раз підписував свої статті псевдонімом Українець, про потребу формування духовно суверенної особистості на основі культури, освіти, науки і етики. Леся Українка була переконана: чим більше буде таких вільних особистостей, поєднаних між собою ідеалом свободи людського духу, тим реальнішою є перспектива досягнення свободи для рідного народу, здобуття національного звільнення, соціальної свободи і рівності.

Леся Українка вірила, як і Михайло Драгоманов, у «духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації» (Іван Франко), бо Михайло Драгоманов — цей «речник гуманності» (Леся Українка) — був переконаний в тому, що не лише у сфері матеріальних явищ, а й у сфері духа, віри, літератури й етики відбуваються органічні еволюційні зміни та розвиток.

Головне для Лесі Українки — духовна свобода людини і нації, звільнення від «рабського духу», набуття національної й особистісної ідентичності. Тому поетеса свою духовно-мистецьку творчість спрямовує на написання драматичних поем, у яких домінує діалог-диспут між носіями і виразниками різних ідеологічних орієнтацій. Ці диспути ведуться героями драм у періоди історичних переломів, у драматичному зіткненні різних ідеологій, культурно-релігійних та морально-етичних орієнтацій. Полемічні діалоги спроєктовані свідомо авторкою поем на свого сучасника. І, що особливо для нас важливо, на сьогоднішнє сприйняття й осмислення в проекції на реалії нинішнього духовно-культурного і політичного стану України.

Пам’ятник Лесі Українці у Києві. Усе життя велика письменниця прагнула пробудити в українців почуття народного націоусвідомлення.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»