Свідомий вибір – свідомих людей

У роки Другої світової війни в арміях багатьох країн світу воювали українці у протистоянні гітлерівський Німеччині та її союзникам

За часів колишнього Радянського Союзу цей факт усіляко замовчувався: вважалося, що представники народів, які населяли імперію, могли перебувати лише в її війську. На тих же, хто опинявся у збройних силах інших країн, влада дивилася з підозрою.

«Доля закинула мене до лав американської армії, — розповідає Михайло Дорошук, котрий по закінченні Другої світової війни все ж повернувся до СРСР. — Мені неабияк пощастило: після перевірки у СМЕРШ мені дали спокій, і я вчителював до самої старості. Але якось знайомий майор-кадебіст, коли ми святкували черговий День Перемоги, порадив «не розслаблятися», мовляв, тобі як радянській людині ми не довіряємо».

«На початку 40-х років у Канаді вже сформувалася численна українська діаспора. І коли ця країна приєдналася до Антигітлерівської коаліції, на сторінках українських газет з’явилися звернення громадських організацій, зокрема Української стрілецької громади та Українського національного об’єднання Канади до уряду: їхні автори пропонували створити окремий Український легіон у Британській армії, — розповідає Людмила ВАЩУК, провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву архівної україніки. — Їх почули, і незабаром чимало канадських українців уже воювали з гітлерівцями».

Це був свідомий вибір свідомих людей. Щоб переконатися в цьому, досить ознайомитись зі змістом листів, які вони писали із фронту своїм рідним та близьким. Наприклад, Іван Якимів 1943 року: «Повірте, що багато з нас, хто тут бореться, вірить, що ще повстане Вільна Незалежна Україна та що всім поневоленим народам усміхнеться доля. Вірю, що ворог не посягне рукою на наші українські землі. Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні. Якщо світ бореться за правду, то ця правда мусить рішити, щоби українські землі об’єдналися в одну Українську Незалежну Державу».

Не можуть залишати байдужими й історії про долі окремих воїнів. Двадцятирічний доброволець канадського військово-морського флоту, активний член українських молодіжних та спортивних організацій Антон Леськів у вересні 1940 року написав листа до редакції «Нового шляху»: «Хочу повідомити вас, що від’їжджаю... Все мріяв поїхати на «другий бік», і ось цей день настав. Також хотів бути каноніром, а тепер перейшов іспит і сьогодні став каноніром. Жалкую, що не міг ще раз бути з Вами всіма, але як Бог дасть, повернуся і знов буду з Вами. Не думайте, що я боюся згинути. Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець. Поздоровляю усіх... Лиш одну думку маю: Україна повстане! Слава Україні!».

Це був останній лист молодого українського матроса: невдовзі він загинув.

За словами пані Людмили, до лав канадської армії українці вступали цілими сім’ями. Зокрема, всі десять синів українця Микулика, теслі із Буковини, перебували в армії, чим їхній батько дуже пишався. Більше того, він казав, що коли війна затягнеться, то і його одинадцятий сімнадцятирічний син теж піде до війська. Українці служили в усіх родах і видах війська, їх вигідно вирізняли професіоналізм та високий рівень дисципліни. В архівах збереглося чимало свідчень про те, що тисячі вояків — українців за походженням — були нагороджені військовими відзнаками, зокрема хрестом «За видатні льотні заслуги», Медаллю Британської імперії, Воєнною медаллю.

Майже 50 тис. українців брали участь у війні в лавах канадської, американської, австралійської, британської армій. Зокрема, в тихоокеанському регіоні, в Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати постачання до СРСР військової техніки, продовольства по ленд-лізу, брали участь і в операції «Оверленд».

З перших днів нападу Німеччини на Францію українці, які там проживали, стали зі зброєю в руках на її захист. Український Народний Союз, який діяв у цій країні, звернувся до прем’єр-міністра Е. Даладьє з заявою, в якій наголошував на повній лояльності до французької влади і готовності захищати її разом з французами. А через кілька тижнів, за свідченням французьких істориків, кілька тисяч українців вступили до «Іноземного легіону» й пішли на фронт. За словами колишнього голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, головним чинником, який визначив місце і роль українців у Другій світовій війні, стало те, що вони не мали власної держави. Тому й опинилися в арміях різних країн світу.

1939 року до Війська Польського було мобілізовано понад 100 тисяч етнічних українців, які проживали на теренах Польщі. Тож напад гітлерівської Німеччини на Польщу вони зустріли разом з поляками. У вересні-жовтні 1941 року близько 10 тисяч із них загинули в боях з вермахтом.

«Існує безліч документально підтверджених свідчень, що українці проявили відвагу та жертовність під час боїв, — каже польський історик Гжибовський. — Наприклад, вони відважно захищали Варшаву, проявили себе у славнозвісній битві над річкою Бзура, боях у Померанії. Але після того, як зазнали поразки, більшість із них потрапила у німецьку та радянську неволю».

До речі, в лавах Польського війська по-геройськи воювали і ветерани Армії Української Народної Республіки. Був серед них і Павло Шандрук, який у вересні 1939-го вивів з оточення 29-ту піхотну бригаду. За цю бойову заслугу його нагородили орденом Virtuti Militari — найвищою військовою нагородою Польщі.

Під час святкування чергової річниці перемоги над гітлерівською Німеччиною тодішній президент Франції Шарль де Голль згадав щирим словом і українців: «Разом з нами, французами, перемогу над ворогом наближали й представники інших народів. Були серед них і українські хлопці, котрі мужньо воювали за нашу землю. Хоча їх було не так уже й багато, але ці хлопці уміли воювати...»

Щоб краще уявити участь українців у Другій світовій війні, їхню звитягу й жертовність, досить прочитати слова письменника і публіциста Мирослава НЕБЕЛЮКА: «У гігантському змагу останньої війни українці взяли масову участь. Перейдіть лише цвинтарі полеглих у Нормандії, огляньте лише жертви великого союзного десанту на побережжях Франції — і побачите на вояцьких хрестах стільки українських прізвищ!.. Українська кров лилася під англійським, американським та яким завгодно іншим прапором за високі ідеали».

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ: ЦИФРИ І ФАКТИ             

Звільняючи Україну від німців, вище командування вдавалось до так званого дострокового призову юнаків 16 — 17 років. Їх без підготовки і погано озброєних кидали в бій, з якого мало хто виходив живим.

У роки Другої світової загинув кожен п’ятий українець. Серед червоноармійців, які були призвані до війська влітку 1941-го, уціліли лише три відсотки.

Загальні демографічні втрати України — включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими — становлять не менше ніж 14 мільйонів людей. Із 41,7 мільйона осіб, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйонів людей.

Під час евакуації з України на схід було вивезено близько тисячі найважливіших промислових підприємств, які не повернулися назад.

Відступаючи влітку 1941-го, радянська влада залишала випалену землю. Наприклад, при евакуації в Запоріжжі висадила в повітря ДніпроГЕС. Про це не знало ні цивільне населення, ні навіть поблизу розташовані військові частини, значна частина яких була потоплена водяним валом ДніпроГЕСу.

У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із працівниками. А в Одесі затопили приморські квартали разом з жителями, скинувши поранених червоноармійців у море разом із санітарними машинами. Подібних прикладів «організованого відступу і планової евакуації» — сотні.

Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. В Україні зникли такі впливові раніше національні меншини, як німці (виселили на схід СРСР), кримські татари, котрі упродовж віків були істотним чинником історії причорноморського регіону. 1944-го їх депортували в Середню Азію. А з майже трьох мільйонів українських євреїв війну пережили 800 тисяч, із двох з половиною мільйонів поляків залишилося менше, ніж 400 тисяч. Натомість, кількість росіян із довоєнних чотирьох мільйонів людей зросла упродовж першого повоєнного десятиліття до семи мільйонів!..