МЕНЮ

Сто років звитяги українців на станції Вапнярка

Ігор СТАМБОЛ, кандидат історичних наук
29 липня, 2019 - 19:16

Усі, хто хоч трохи знайомий з темою Української Революції 1917—1921 років, добре знають станцію Вапнярку, що на Вінниччині. Адже це місце звитяги української зброї та військової майстерності. На цій вузловій станції в боях з 26 по 31 липня 1919 року подерті сотнями боїв, місяцями відступів та контрнаступів, українські вояки здобули одну з найгучніших перемог над тим самим ворогом, що й за сто років по тому хоче нас прибрати зі світової мапи: рускім міром, лише під червоними стягами.

На той час ситуація для українців складалася дуже несприятливо: на зовнішній арені — Українська Народна Республіка майже не визнавалася, а на внутрішній — її влада концентрувалася у кількох містах та славнозвісному «вагоні Директорії», що під тиском більшовиків та денікінців поступово відкочувався на Захід. Дипломатичні місії не допомагали, адже супротивники не визнавали самого права українців на власну державність, а нейтральні сторони, в тому числі, дуже поважна після Першої світової війни Франція, робили ставку на російських монархістів. Переконати їх у тому, що варто надати підтримку корінному між Кавказом і Карпатами 30-ти мільйонному народові, могла лише його єдність та військова міць. Але українці за три століття колоніального стану втратили здатність до єднання, на відміну від тих же фінів, чи поляків, яким Революція, в кінцевому рахунку, принесла незалежність. Тому українська армія, що чисельно в кілька разів поступалася кожному з супротивників, мала демонструвати дива стійкості в боротьбі за свободу тих, кому до неї було байдуже. За цю байдужість вже незабаром несвідомі тоді українці поплатилися мільйонами життів, але на момент самих боїв це було зрозуміло лише одиницям.

Коли після майже піврічних відступів Армія Української Народної Республіки отримала нагоду для контрнаступу, їй майже сходу вдалося захопити одне з найважливіших міст Поділля — Кам’янець. Після того як звідти прогнали більшовиків, місто на тривалий час стало столицею вільної України, де діяли урядові установи й навчальні заклади, працювала комісія зі створення Конституції та інші державотворчі процеси. Визначну роль у звільненні міста від червоних окупантів відіграла 3-тя Дивізія армії УНР. Вона складалася з різних частин і родів військ, що формувалися в різні періоди Революції: загартовані ще в боях Першої Світової синьожупанники, стрілецький та чорноморський полки, а також гарматні та інженерні з’єднання. Загалом дивізія нараховувала трохи більше трьох тисяч багнетів і шабель. Коней майже не було. Кількість гармат теж не дозволяла розкошувати. Завжди не вистачало набоїв та гранат. Але з наступом козаки відбивали у червоних потрібну для них амуніцію, навіть бронеавтомобілі та цілі бронепотяги.

Волею долі на чолі З-ї стрілецької дивізії, яка йшла південним фронтом у бік Вапнярки, опинився досвідчений полковник Олександр Удовиченко. Він пройшов значний бойовий шлях з лав царської армії та перших революційних боїв, у тому числі придушував повстання на київському заводі «Арсенал». Був переконаним державником і талановитим військовим стратегом. За роки протистояння з більшовиками і денікінцями заслужив великий авторитет серед військових та політиків. Його досвідові довіряли навіть французи і британці, які в найкритичніший момент навіть пропонували йому очолити протибільшовицький фронт в Одесі. Але тоді виявилося запізно...

Керівництво УНР пріоритетним напрямком фронту обрало південь і прагнуло звільнити від більшовиків Одесу навіть раніше за Київ. Причиною цього стала можливість налагодження постачання амуніції через морський порт. Ключовою на південному напрямку залізниці була станція Вапнярка. Утримували Вапнярку добре екіпіровані та значно краще забезпечені артилерією сили червоних — 45-та дивізія, яку очолював відомий нам ще донедавна з погрудь і табличок назв вулиць Йона Якір, та інші частини, серед якої і стрілецький 54-й полк «імені Леніна». Той самий, яким керував відомий і досі в Одесі «герой» Мішка Япончик. За аналогією із сьогоднішньою війною, яку ведуть українці, цей полк і його командир були нічим не ліпшими за банд-формування, очолені вже прибраними їх кремлівськими господарями Ґіві та Моторолою... Ні зброї, ні техніки червоним не бракувало. Бронепотяги не припиняли рух коліями обстрілюючи імовірні місця перебування українських частин. Так само достатньо мали вони і підкріплення. На момент наближення дивізії полковника Удовиченка до Вапнярки, її, разом з найближчими селами, утримувало понад 10 тисяч червоних.

На лівому фланзі 3-ї дивізії відчайдушно намагалася вибити зі Жмеринки більшовиків група військ, якими керували отамани Тютюнник і Божко. Їхнє завдання було не менш складним, аніж в Удовиченка, але більшовики визначили пріоритетною оборону саме Вапнярського залізничного вузла, тяжкість захоплення якого лягла на керівника правого флангу військ УНР.

Рух на Вапнярку мало відкрити очищення від більшовиків містечка Комаргород. Це завдання взявся виконати 8-й Чорноморський полк, який очолював полковник Царенко. Червоні використовували власну перевагу у зброї та ручних гранатах, але чорноморці, не маючи такої розкоші, перечекали, поки запаси урівнялися і у відкритій атаці з гучним козацьким «Слава!!!» вибили більшовицьке «Ура!» за містечко 16-17 червня 1919 р. Червоні підкидали все нові загони з боку села Антопіль і з Вапнярки. Українські гармати грілися і виходили з ладу, але чорноморці давали відсіч «полку імені Троцького» кулями та в рукопашній. У бою за Комаргород загинув командир 2-го куреня чорноморців полковник Оржеховський, який геройськи пройшов Першу Світову, за що отримав десятки нагород, в тому числі і «Георгіївський хрест». Він, вже будучи пораненим, затримав ворожу навалу, даючи можливість перегрупуватися своєму полку, за що отримав від більшовиків 14 колотих ран. Його тіло знайшло спочинок на цвинтарі в Комаргороді. (Ану, чи знають про це місцеві, чи лишень пам’ятник совєцьким солдатам шанують квітами?). Довелося відступити, але вже за кілька тижнів більшовиків було вибито остаточно.

Здобуття містечка забезпечило козаків трофеями: кулеметами, рушницями і набоями до них. Земська лікарня Комаргорода стала штабним пунктом та шпиталем. Надалі дивізія наступала силами 7-го Синього полку з півночі, 9-го Стрілецького полку — по залізничній колії, а 8-го Чорноморського — із заходу. Більшовики добре підготувалися до штурму Вапнярки і, окрім підкріплення залоги на самій станції, розгорнули додаткову лінію для контрнаступу з боку Крижополя. Також вони не жалкували гарматних стрілен на усі села, де встановилася українська влада, від чого страждало в першу чергу цивільне населення. Сили 3-ї дивізії були замалими для лобової атаки «Вапнярської фортеці». Тому досвідчені українські вояки, серед яких особливо відзначився полковник Синьожупанників Олександр Вишнівський, вдалися до маневрів.

17 липня полки одночасно розпочали наступ. Синій полк захопив село Вапнярки і відбивався від основних сил ворожої піхоти та артилерії. На другий день полк Вишнівського захопив і сусіднє село Кислицьке. Щоправда, звідти довелося відступити, а червоні, забігши в село, жорстоко поквиталися з місцевими мешканцями за підтримку українців. Чорноморці пішли в обхід і, десь минаючи, а десь розбиваючи укріплення червоних, дійшли до села Антопіль. Проте захопити його сходу не змогли. Лише за кілька днів на допомогу прийшов полк Вишнівського і з Антополя було вигнано червоних, а заразом і з сусідньої Марківки. Тут розкрилася одна з найбільших помилок більшовиків в обороні Вапнярки.

Невеликие село, між Марківкою та станцією Вапнярка — Вербова — ніким не охоронялося. Воно знаходиться в глибокій балці і там можна було заховати від артилерії та ворожої розвідки цілий полк. Цим і скористався полковник Вишнівський, залишивши Марківку знесиленим кількаденними боями Чорноморцям. Зайнявши Вербова 26 липня о 17-й годині вечора, дав наказ підірвати залізничну колію, аби від Крижополя не підходили нові частини, його курені зайшли із південного заходу до Вапнярки і зімітували потужний наступ рушничним та кулеметним вогнем, а також ударами артилерії, якою командував легендарний сотник Шура-Бура. Стрільна вибухали над станцією, роблячи величезний гуркіт. Аби додати страху ворогові, Сині зімітували бронепотяг, поставивши на звичайні платформи перед паротягом гармату. Все це заметушило червоних і викликало паніку не лише серед піхоти, а навіть бронепотяги швидко відкотилися до Крижополя. Червоний прапор зі станції Вапнярка було скинуто.

Більшовики, чекаючи удару з північного заходу, не встигли перегрупуватися і почали відступати, не уявляючи, що на них йде лише один полк. По залізничній колії на звуки бою та клич Синьожупанників «Слава!» добігли стрільці 9-го полку і закріпили успіх . Так раптовим ударом з флангу 26 липня відбулася одна з найблискучіших перемог українців над більшовиками на станції Вапнярка. Сім трофейних возів більшовицьких набоїв і рушниць опинилося в руках українців у результаті цієї блискавичної атаки — і дуже вчасно. Адже захопити станцію було лише половиною справи, значно важчим завданням став її захист.

Вже з наступного дня червоні, отримавши поповнення і перегрупувавшись, почали атаки і на станцію Вапнярка і на її найближчі села. Співвідношення сил було настільки не рівне, що лише вдале керівництво, досвід та бажання вояків не поступитися ворогу, залишало перевагу за українцями. Відоме з джерел донесення про бої за захист Вапнярки свідчить про тодішню ситуацію якнайліпше:

Копія, з Томашполя, військова 28.VІІ. Негайно Наштадарму Дієвої.

Оперативний звіт на 23 години 28.VІІ. Мапа три верстви в дюймі.

За минулу добу дивізія перебувала в тяжких боях, в ніч з 27 на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст. Вапнярка з лісу, що на схід від цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й курені 9-го пішого стрілецького полку, під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися.

Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і гранатами. На 24 годину 27 липня ми мусіли залишити станцію Вапнярку через переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в контрнаступ і, розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки двірці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною гранатою командир 8 сотні і 8 козаків 9-го полку. Командир куреня легко ранений в обличчя. Одночасно ворог повів наступ на 7-й Синій полк, що боронив село Вербове, але зазнавши втрат, відступив. Синій полк мав втрати, головним головним чином раненими.

28 цього липня о 12 год. дня 7-й Синій полк і частина 9 стрілецького полку знову відбили атаку ворога на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годцні ворог знову заатакував село Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах розбитого ворога вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на полустанок Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7 Синього полку, одного сотенного командира, і забито кілька старшин і багато козаків.

Чота 1-ї батерії 8-го гарматного полку, перебуваючи на позиції в передовій лінії, своїм вогнем допомогла піхоті і кілька разів відбила ворожий панцерний потяг, чота втратила двох забитими і одного раненим козаків. До пізньої ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ. На відтинку Макарівка — Савчине ворог цілий день вів наступ на 8-й Чорноморський полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено такі ворожі частини: 54, 399 совєтські полки, учебний Одеський батальйон, 1, 2, 3 і 4 Басарабські полки і ще деякі частини, назви яких точно ще не встановлено. Надвечір розвідка донесла про рух колон ворога з боку Тульчина на ст. Вапнярка. Кидається у вічі стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг козаків. Деякі частини ворога були в шлемах-касках.

До 28 липня вже відкрито на фронті дивізії 12-ту частину. Розвідка не може виявити, коли ж, нарешті, припиниться підвіз нових сил ворога, коли зменшиться підвіз його резерв.

Ч. 697. Нач. див. 3 пішої полковник Удовиченко.

За 4 доби боїв атаки червоних були відбиті десятки разів. Станцію утримано і полковник Удовиченко продовжив наступ. У боях за Вапнярку дивізія втратила одну третю свого бойового складу. Але й овіяла себе славою стійкості й непереможності, про яку пішов розголос, разом з українською еміграцією, на увесь світ. Далі були ще сотні боїв, втрат, перемог і відступів. Більшовицькі дивізії під тиском українців змушені були втікати на північ, але новий ворог — монархісти-денікінці виявився на певний період геть нездоланним. Проте за захоплення і утримання такого важливого для фронту залізничного вузла як Вапнярка, 3-тя дивізія Армії Української Народної Республіки одержала заслужене почесне ім’я «Залізної» і в подальших боях це звання неодноразово підтверджувала.

Сьогодні почитати про бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії УНР та бої за Вапнярку можна у спогадах військових діячів того часу: О.Удовиченка, М.Капустянського, О.Вишнівського та багатьох інших. Крім того, є чимало наукових і популярних публікацій на цю тему. Хіба ця подія не заслуговує належного вшанування та розголосу?

Цьогоріч на станції Вапнярка вшановано видатну звитягу української зброї, організовано реконструкцію і встановлено меморіальну дошку. Ця станція часто згадувалася серед діаспори та істориків, нарівні з героїзмом крутянців, походом Болбочана на Крим, Чортківською офензивою, звільненням Кам’янця та іншими перемогами. Подорожній, коли проїжджатимеш повз це невелике містечко, згадай і ти про «залізних» українців, які гартувалися тут в переможному бою з прадавнім гібридним ворогом нашого народу.