МЕНЮ

Союз неможливий

Анна ДАНИЛЬЧУК
8 липня, 2020 - 11:33
Микола Скрипник: трагедія націонал-комуніста

Літо у Харкові спекотне. Широкі бетонові вулиці щедро гріє східне українське сонце. На його площах постійно стоїть шум будівництва, машин і метро, нагадуючи велике індустріально-ідеологічне минуле першої столиці радянської України. Гігантський центральний майдан Свободи мало змінився за сторіччя грандіозних планів і трагічних помилок.

7 липня 1933 року в Харкові було так само спекотно. Будівничий пил іще не розмело вітром поміж нових, акуратно вмонтованих під ноги плит. Перші зухвалі радянські висотки вертіли голови перехожим, їх стиль дивував футуристичність, а поезія текла по проводам. В центрі всього стояв Держпром. Від однієї назви цього будинку віяло непівською любов’ю до коротких складів і різких абревіатур.

Держпром — найбільша споруда у світі, вершина щасливої країни рад. Тисячі кабінетів і сонячних вікон, кляцання друкарських машинок і далекі голоси розмов. І посеред цього жвавого столичного гаму, короткий постріл, трішки праворуч від серця. Серця Миколи Олексійовича Скрипника, директора Держпрому, наркома з освіти, більшовика-українізатора. Офіційна причина самогубства — малодушність.

За місяць до того країну сколихнула вістка про першу смерть — Миколи Хвильового. Постріл у його кабінеті пройшов відлунням у мільйонах душ, яким іще належало (не)пережити роки комуністичного терору. «Як, вже?» — такою була єдина реакція Миколи Скрипника на повідомлення про самогубство Хвильового. Вони не були друзями, чи подібними в народженні й житті людьми, проте їх об’єднала спільна прична смерті, і це аж ніяк не вже згадана малодушність.

Газети повідомили — Скрипник не лишив передсмертного листа. Спогади сучасників підказують — не міг не лишити. Неперевірені, проте ймовірні перекази свідчать, ще й сказав останнє слово, адже поцілив не прямо у серце й кілька годин помирав на руках у колег. «Я зрозумів, не можна бути українцем і комуністом, водночас», сказав перед тим, як піти із міста й країни, яку вже накрила тінь сталінських репресій.

У своїх щоденниках Володимир Винниченко, що вже перебував далеко від епіцентру, емоційно аналізує причини Скрипникової смерті. «Скрипник одібрав собі життя, по-перше: 1) для того, щоб звернути увагу можновладців-товаришів на небезпеку для комунізму від того напряму нацполітики, який вони забирають. 2) Щоб своєю смертю закричати проти брутальностей, дурноляпства, нахабства, лицемірства, непослідовностей керівництва «в новому курсі нацполітики». 3) Щоб своєю смертю дати гасло іншим товаришам, які хочуть бути чесними, щирими, послідовними комуністами, щоб довести їм, що його політика вже була помилкова, не була в інтересах його амбіції, чи вигод, чи якихось інших особистих або національних намірів. Бо який аргумент може бути перекональніше смерти? (...) І такий спосіб був єдиний в його обставинах: самогубство, самогубство як зойк, як пересторога, як демонстрація, як лозунг, як заповіт. Не знаю, чи можновладці ще здібні почути цей зойк, відчути пересторогу, чи не задубіли в склерозі бюрократизму й самовлади потрібні для цього їхні органи? Це покаже майбутня національна політика Політбюра ВКП на Україні. Покищо в закордонній пресі нема відгомону цієї політики. (...) А покищо... можу сказати Скрипникові: «Честь і слава тобі, друже, за чесність з собою, за твердість, за послідовність!»

Микола Скрипник — постать в українській історії контроверсійна, складна, неоднозначна. Проте, його доля може слугувати чи не найкращою ілюстрацією великої комуністичної мрії та страшної комуністичної реальності. Народжений 1872 році в місті Ясинувата, Катеринославської губернії (нині — частина окупованої російськими військами Донецької області), Микола Скрипник усе своє життя сповідував ідеали комуністичної партії. За це в часи Російської імперії був заарештований 17 разів, засуджений до 7 заслань і однієї смертної кари. Йому вдалося вижити, привести до влади більшовиків і врешті померти жертвою власної політичної мрії.

Початкову освіту Микола Скрипник отримав у дворічній сільській школі, з Ізюмського реального училища він був виключений за революційну діяльність. Згодом вступив до Технологічного Інституту в Петербурзі, на короткий час приєднався до української громади там і вже зовсім незабаром із голово пірнув у пропаганду та підготовку більшовицької революції.

У 1917 році — Микола Скрипник член головного штабу Жовтневої Революції. На першому Всеукраїнському з’їзді робітничих і солдатських за участю селянських депутатів у Харкові, його обрано членом першого радянського уряду в Україні, а в березні 1918, за особистим наказом Леніна, він очолює цей уряд.

В роки радянсько-української війни, Микола Скрипник бореться із так званою контрреволюцією, придушує повстання та утверджує більшовицький режим. Опісля обіймає низку ключових посад в УРСР — народного комісара внутрішніх справ (1921—1922 рр.), народного комісара юстиції та генерального прокурора (1922—1927 рр.), народного комісара освіти (1927—1933 рр.) та голови Держплану (кілька місяців перед смертю у 1933 р.). Його діяльність на передостанній із посад якраз і стала причиною грандіозного внутрішнього конфлікту, який завершився самогубством.

Перед тим як пригадати його найважливіше дітище — процес українізації України (погодьтеся, сам по собі процес звучить трохи дивно), варто додати ще один штрих до портрету затятого більшовика. Микола Скрипник — великий прихильник інтернаціоналу, він навіть був членом виконкому Комінтерну — міжнародної організації комуністичних партій, які вірили і працювали над всесвітньою соціалістичною революцією. Українська РСР у його очах могла бути однією із самостійних держав у великому комуністичному світі майбутнього, а отже її мова, культура й освіта заслуговували належної поваги, підтримки й постімперського відновлення.

У своїй публікації про Миколу Скрипника, українська літературознавиця та дослідниця літератури 1920-тих Ярина Цимбал наводить спогад Олексія Полторацького: «Старий більшовик Сава Степняк розповідав уже пізніше про Скрипника таке: «Ми з ним посперечалися в одній справі, і тоді він каже мені одверто: Розумієш, Саво, ти більшовик і я більшовик. Тільки ти великорос, а я українець, а це означає, що ми до кінця ніколи один одного не зрозуміємо!»»

Годі сподіватися, що Московський центр справді планував велике відновлення української культури. Тимчасова політика ВКП(б), під загальною назвою — коренізація мала на меті зовсім інше — максимально утвердитися на нових окупованих землях. Щоб схилити неросійські національності на свій бік, більшовики почали звертатися до них їхніми мовами. Аби приручити непокірні народи, послабити вплив інших національних партій та об’єднань, радянська влада затіяла гру й Україні та Білорусі, на Кавказі та в деяких середньоазійських країнах. Проте, чимало учасників цієї гри, навіть ключових, не здогадувалися про її тимчасовість.

В сучасній українській історичній науці існують подекуди полярні точки зору на українізацію. Про її беззаперечні здобутки ми поговоримо нижче, а от головною небезпекою стала видимість провідних культурних діячів-українців шовіністичному московському центру. Масові репресії 30-тих розгорнулися так швидко якраз через успішність українізації, розквіт нових літературних течій, театрів, появу якісно інших історичних розвідок. Люди, які нібито виконували волю партії враз опинилися в Сталінській пастці — партія знала усіх «ворогів» в обличчя. Та чи з’явилися б шістдесятники, якби не було спадку Розстріляного Відродження? А опотім чи відбулася б Незалежність без Стуса, Симоненка, Горської, Костенко?

Віра Агеєва, українська дослідниця та лауреатка Шевченківської премії, у своїй праці для BBC Україна порівнює Скрипника з Дон Кіхотом, не випадково і не вперше, констатуючи: «Анатоль Петрицький, один із кращих тодішніх живописців, зробив у двадцяті роки серію портретів митців та культурних діячів. Зображуючи Скрипника, надав йому виразної схожості з Дон Кіхотом. Гострі риси обличчя, плекана клиноподібна борідка, самозаглибленість, якась старосвітськість у стильному вбранні... Художник представляє людину, що заблукала у своєму часі, не змогла примирити з епохою власні цінності».

Цінності «піонера більшовизму», як називали Миколу Скрипника тогочасні українські газети, найкраще проявилися на посаді народного комісара освіти. З березня 1927 року він береться за українізацію робітництва, державного апарату, культурної сфери. Школи, підприємства та установи, театри та газети — все починає навчатися і розмовляти українською. Досвідчений вояка, Скрипник противиться русифікації армії («плоди» якої ми пожинаємо і нині) й активно переводить її на українську — з’являється україномовна школа Червоних старшин у Харкові, починає виходити газета «Українське військо». Преса впевнено переходить на рідну для більшості населення мову, так само як і театри. Микола Скрипник часто відвідував харківський «Березіль» та якось навіть сказав Курбасу, що його театр значно просунув воза українського мистецтва вперед.

Школи та університети також перейшли на українську мову викладання, наслідком цього було дивовижне зростання числа українських студентів. У 1930—1931 навчальному році їх частка становила понад 70 % від загального числа — небувалі досі показники. Микола Скрипник не забував і про етнічні українські землі за межами кордону тогочасної УРСР — він таємно бував на комуністичних зустрічах в Західній Україна, а на Кубані, Північному Кавказі, в Ставропольському краї, Курській та Воронезькій областях відкрив сотні українських шкіл. Такої кількості україномовних школярів наша держава не матиме більше ніколи... Опісля, чимало випускників продовжили навчання в університетах Києва та Харкова й стали жертвами кривавих розправ 30-х років.

На особливу увагу заслуговує Скрипниківський, або Харківський правопис. Для початку — це перший ґрунтовний правопис української. А для мови, постійно оточеної ворожими заборонами, власний правопис і словники вартують не менше, ніж акт проголошення незалежності для держави.

З 25 травня по 3 червня 1927 року тривала зорганізована Скрипником Всеукраїнська правописна конференція. Видатні українські мовознавці, літератори, географи й перекладачі, велика частина яких буде репресована в 1933-37 рр., долучилися до обговорення і затвердження проєкту нового українського правопису. Серед них — Григорій Голоскевич, Майк Йогансен, Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий та й сам Микола Скрипник.

Головною рисою цього правопису була його українськість на противагу русифікації. Саме звідти родом незвичні для нашого вуха индики й етери, клясика та абантурність, міти й Атени. Від 1929 року Харківським правописом послуговувалися усі школи, університети та видавництва УРСР. Якість правопису та його важлива роль задля об’єднання українського суспільства навіть переконали центральний провід Наукового Товариства імені Т. Шевченка у Львові зробити його обов’язковим для Галичини. Проте, вже у 1933 році нова правописна комісія на чолі з А. Хвилею переробила Харківський правопис, визнавши норми 1927—1928 років «націоналістичними», а у газеті «Правда» 1937 року з’явилася критична стаття, згідно з якою українську мову не можна відчужувати від братньої, а навпаки, варто максимально наблизити до російської. Загалом, із 55 учасників конференції за ці чотири роки було розстріляно 42 — погодьтеся, переконливий аргумент, коли кажуть, що мова — не важлива.

«Реєстр репресованих слів» — ґрунтовна і потрібна праця Орисі Демської-Кульчицької у збірнику «Українська мова у XX сторіччі. Історія лінгвоциду» під редакцією Лариси Масенко. Робота заснована на порівняльному аналізі російсько-українських словників Скрипниківського період 20-30-тих та одразу післявоєнних 50-тих років. У статті усе дуже просто — слово, причини його вилучення і джерело, де таку вказівку опубліковано. Двадцять років терору, голодоморів, винищення сягнули й глибин словників. Тисячі синонімічних рядів вилучені, заборонені й ... забуті, навіть літера «ґ» оголошена націоналістично-буржуазною і досі здається нам чужою.

Микола Скрипник, комуніст та українізатор, зрозумів на собі, що поняття ці — непоєднувані. У 1932 році Павло Постишев пише в Москву, що Скрипник займається шкідництвом і заважає організації колективізації в Україні, читайте — Голодомору. У березні 1933 року його знімають з посади наркома освіти й пропонують очолити Держплан, у кабінеті якого він і вистрелить собі в серце.

У книзі Лариси Якобової та Яни Примаченко «В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні» є спомин про останні години Миколи Скрипника 7 липня 1933 року. «Після того як на засіданні політбюро вранці 7 липня 1933 р. його члени вчергове тиснули на Скрипника, вимагаючи покаяння, він в обідню перерву, перейшовши на іншу сторону сучасної площі Свободи в Харкові до свого кабінету в будинок Держплану, наклав на себе руки, перед тим зателефонувавши дружині й наказавши їй подбати про сина. Скрипник у житті рідко усміхався, однак в останні хвилини, показуючи на невдало прострілені груди, пошуткував: «Це остання помилка Скрипника.» Дочекавшись смерті соратника, члени політбюро на тому-таки засіданні ухвалили: «Ховати т. Скрипника М.О. без поваги, що звичайна для членів ЦК.»

Кілька місяців більшовицька верхівка натякала, переконувала, погрожувала, аби він написав покаянного листа. Скрипник написав іншого, передсмертного, якого ніколи не покажуть громадськості. У 1938 році розстріляють його молоду дружину Раїсу, а сина заберуть до дитячого будинку й потім він теж загине, уже на фронтах Другої Світової війни. Щоб і сліду не лишилося — так працювала партія в Україні, таке майбутнє планувалося для української мови, культури, освітніх традицій. Короткий період українізації, відродження мови, театру, літератури, нехай і в час комуністичної окупації, важливий місток, що зробив прихід нашої незалежності можливим.

То і справді великий злочин, приховати листа, написаного людиною за мить до страти самого себе. Ми ніколи не дізнаємося, що написав у ньому Микола Скрипник, зате життя його промовисто свідчить — союз України з Росією неможливий.

P.S.:

Що відчували динозаври, коли яскрава нова зірка летіла зруйнувати їх вогко-зелений світ? Чи повертали свої довжелезні шиї, спостерігаючи за її небесною траєкторією? Чи передчували неладне? Чи помічали знаки своєї неминучої загибелі у воді й повітрі? Що думав Скрипник, коли читав Хвильового, що відчував до Курбаса і в миті розмов у політбюро? А літо у Харкові й досі спекотне — широкі бетонові вулиці щедро гріє східне українське сонце, як і вулиці Ясинуватої — рідного міста Миколи Скрипника, не до кінця українізованого і нині тимчасово окупованогоы Росією.