МЕНЮ

Шлях до тиранії-2

Вадим РИЖКОВ, «День
14 травня, 2020 - 16:26
Іван Грозний — українець на московському престолі?

Закінчення. Початок читайте «День» №85-86

Діставши звістку про появу англійців, Іван IV побажав зустрітися з Ченслером, який прибув до Москви. Незабаром після цього в Лондоні було засновано «Московську компанію», що дыстала монопольні торговельні права від царя. Активізувати торгівлю Іван Грозний спробував і на Балтиці, чому чинила опір ціла низка прибалтійських країн, які отримували чималі доходи від перепродажу російських товарів. 1547 року цар доручив саксонцеві Шлітте привезти до Москви ремісників, художників, лікарів, аптекарів, друкарів і людей, що гарно володіють мовами. Однак після протестів Лівонії сенат ганзейского міста Любек заарештував Шлітте та його людей. Навесні 1557 року в гирлі Нарви за наказом Івана Грозного заснували фортецю Івангород з причалами для кораблів з Європи. Але Ганзейський союз і Лівонія не пропускали європейських купців до російського порту, і ті продовжували ходити до Ревеля і Риги. Змова Ганзи і Лівонії щодо недопущення Москви до самостійної морської торгівлі спонукала царя Івана розпочати війну. Так само, як Петро І півтора століття потому, Іван Грозний спробував прорубати «вікно в Європу», але Лівонська війна, спочатку успішна для Московії, призвела до фатальних наслідків. Проти Москви об’єдналися німецькі держави, Польща, Литва, Швеція і Данія. 1560 року на з’їзді імперських депутатів Альберт Мекленбурзький доповів: «Московський тиран будує флот на Балтійському морі: він перетворює торговельні судна на військові кораблі і передає керування іспанським, англійським та німецьким командирам». У ганзейських містах «московитів», які розпочали Лівонську війну, уявляли страшним ворогом, небезпеку їхнього нашестя зображували в листівках і брошурах.

Невдачі у війні призвели до змін і у внутрішній політиці. Серед соратників Івана Грозного відбувся розкол. За їхньою порадою було укладено перемир’я з Лівонією, під час якого встигла сформуватися антимосковських коаліція. Частина соратників вважала, що основну увагу потрібно приділити безпеці на південному напрямку. Литва і Польща для того, щоб послабити натиск Москви на захід, почали підбурювати до нападів Кримське ханство. Відносини з цим уламком Золотої Орди почали різко псуватися і після того, як Іван Грозний захопив Казанське і Астраханське ханство. Царю довелося зміцнювати південні рубежі, які і так потерпали від набігів. Крім будівництва фортець і оборонних ліній, цар сам перейшов у наступ. Він підтримав козаків, щоб створити загрозу для татар.

Іван Грозний певною мірою став «хрещеним батьком» донського і запорізького козацтва. Як відомо, цар підтримав і профінансував ідею Дмитра Вишневецького про створення укріплення на острові Хортиця — прообразу Запорізької Січі. Він спрямував на південь військові загони, які разом із донськими і дніпровськими козаками нападали на татарські кочовища і укріплення. Напевно, Іван Грозний згадав про своїх предків Глинських, багато з яких «козакувати» в степах України.

Загалом, затяжна й недешева Лівонська війна, що тривала з перервами чверть століття, підірвала сили Московської держави. Північний захід країни, де розгорталися основні дії, знелюднів і лежав у руїнах. Серія воєнних невдач і втеча до Литви воєначальників, які боялися розплати за поразки, зокрема Андрія Курбського, спонукала Івана до пошуку ворогів всередині країни. І вони справді були. Росія того часу становила собою конгломерат удільних князівств і міст, які залежали від Москви, але не забули вільних часів. Зазвичай ці вотчини очолювали представники стародавніх боярських родів, які могли посперечатися з царем за знатністю. У самого Івана Грозного були родичі, які були зовсім не проти посісти царський престол.

Змови й бунти в Москві переслідували царя з моменту коронації і до самої смерті. Іван мав вагомі підстави підозрювати бояр в отруєнні не тільки матері, а й трьох його дружин. Наступні шлюби церковники, посилаючись на свої закони, відмовлялися визнавати. Виходило, що сини, які народилися в «незаконному» шлюбі, не могли бути спадкоємцями. Ефемерність своєї влади Іван Грозний відчув, коли дуже захворів і перебував на межі смерті —  він побачив, як його близькі та друзі почали ділити трон за ще живого государя. Все це посилило й так величезну недовірливість і підозріливість царя. А також схиляло до думки про необхідність зміцнення тилу й очищення країни.

1565 року цар несподівано виїхав з Москви до Олександрівської слободи і поділив країну на опричнину й земщину. Царським уділом — опричниною, стали землі, де практично не було боярських вотчин. Слідом за тим, на бояр і князів обрушилися репресії, що мали на меті викорінити сепаратизм і зраду. І, слід зазначити, російський цар був у цьому зовсім не унікальний. Особливо якщо згадати діяльність інквізиції, репресії англійського короля Генріха VIII, від яких загинуло 70 тисяч осіб, або боротьбу з гугенотами у Франції. За одну лише Варфоломіївську ніч у Парижі та інших французьких містах було вбито до 30 тисяч осіб, що було в кілька разів більше, ніж за всі роки опричнини. Ця кривава розправа вразила бувалого Івана Грозного. У своєму листі до німецького імператора Максиміліана II він писав про жорстокість французького короля, який «такое над народом учинил и такую кровь без ума пролил». За вбивства і страти своїх підданих Іван покаявся перед церквою і замолював гріхи до самої смерті, ставив свічки і замовляв поминальні служби, жертвував великі кошти монастирям. Ніколи Іван так ревно не молився, як за часів опричнини. Як опричний «ігумен», цар особисто виконував чернечі обов’язки. Опівночі всі вставали на нічну службу, о четвертій ранку — на заутреню, а вдень починалася обідня. Іван показував приклад благочестя: сам дзвонив у дзвін, співав на криласі, а під час спільної трапези читав уголос Святе Письмо. Загалом, богослужіння займало близько дев’яти годин на день. При цьому часто-густо накази про страти і тортури віддавали прямо в церкві.

Сучасники зазначають, що Іван був чудовим оратором і з готовністю вступав у полеміку на релігійні теми з богословами. Він є автором численних послань до європейських ченців, в яких невтомно обстоював православ’я. 1551 року цар зобов’язав духовенство організовувати у всіх містах школи для дітей з метою навчання грамоти і церковної служби. З ініціативи Івана Грозного в Олександровій слободі створили щось на кшталт консерваторії, де працювали найкращі музичні майстри і півчі. За розпорядженням царя, який мав велику бібліотеку, було створено унікальну пам’ятку літератури — Лицевий літописний звід, що відображав історію Русі. Своєрідним пам’ятником Івану Грозному та його часові став Покровський храм на Червоній площі, названий на честь юродивого Василя Блаженного, який не боявся казати жахливу правду у вічі цареві.

Зовнішній вигляд Івана Грозного справляв неабияке враження — про це пишуть його сучасники. І він аж ніяк не відповідає тому карикатурному образові, який створили сучасні кінематографісти. Німецький посол Даниїл Принц, який двічі бував у Москві на прийомах у Івана Грозного, так описував 46-річного царя: «Він дуже високий на зріст. Тіло має сповнене сили і досить міцне, великі вузькі очі, які все спостерігають дуже ретельно. Щелепа, що видається вперед, мужня. Бороду має руду, з невеличким відтінком чорноти, досить довгу й густу, кучеряву, але волосся на голові, як більшість росіян, голить бритвою. В руці посох із важким набалдашником, що символізує міць державної влади на Русі».

Попри всі зусилля Івана Грозного прорубати «вікно в Європу», ця місія для нього виявилася нездійсненною. Ба більше, кривавий терор і самодержавна влада, за яку він боровся, не врятувала Московську державу від справжнього краху, який настав за правління його наступників. Династія Рюриковичів перервалася на синах Івана Грозного, і навіть мудрий і освічений Борис Годунов не зміг зупинити економічної й політичної катастрофи. Росія майже на ціле десятиліття занурилася в анархію і хаос «смутного часу». Хоч як дивно, врятувала державу і саму монархію реформа місцевого самоврядування, що її провів Іван Грозний. Вона мала для Росії доленосне значення. На початку ХVII століття, коли в Московській державі правили самозванці, а деморалізоване боярство присягнуло на вірність польському королю, відновити російську державність вдалося не згори, а знизу — завдяки земству. Саме простий земський староста з Нижнього Новгорода Кузьма Мінін кинув клич по містах і селах про збір коштів, а також став ініціатором створення «чорних сотень» — народного ополчення, яке змогло вибити поляків із Москви. «Рада всієї землі», створена сподвижниками Мініна і Пожарського, що складалася з представників різних станів, скликала Земський собор у Москві, на якому було обрано царя Михайла Федоровича і з’явилася нова правляча династія Романових.