Що таке Московська держава?

Існують історичні міфологеми, котрі живляться не лише ілюзіями людей, які в них вірять, змарнованими людськими життями, втраченими століттями в гонитві за міражами та ілюзіями... Вони живляться кров’ю. Мільйонів людей — як «своїх», так і «чужих», адже й тих, й інших не шкода! Міфологеми «арійської раси» (як висновок — «третього рейху»), «диктатури пролетаріату», «всесвітнього ісламського халіфату» тощо — саме з цього ряду. Але нам — після трьох із половиною років виснажливої, «гібридної», підступної, досі так офіційно і не визнаної війни з Росією — час уже чесно і відверто визнати, що була й є ще одна дуже небезпечна, живуча та тривала, за своєю суттю людиноненависницька доктрина. Це міф «Святої Русі». Саме з агресорами — носіями цієї «ідеї» — українці воюють зараз (хоча, звичайно, це лише одне з численних облич нашого ворога, окрім отаких «ідейних» є просто покидьки, професійні вбивці, бандити). Так, саме з ними! І наявність у російській культурі Пушкіна або Достоєвського тут нічого не змінює по суті. Це треба визнати — адже доктрина «Святої Русі» відмовляє українській нації у праві на свободу.

Тому треба добре знати ідеологічний «багаж» кремлівських агресорів. А він сягає глибини віків. Це завдання поставив перед собою, і, на нашу думку, з ним чудово впорався, всесвітньо відомий французький інтелектуал Ален Безансон — вірний друг України, академік, член філософської секції Академії гуманітарних і політичних наук Інституту Франції, автор понад двох десятків наукових праць, зокрема «Виховання і суспільство в Росії», «Бути росіянином у ХІХ столітті», «Інтелектуальні джерела ленінізму», «Змішування мов», «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту» та багатьох інших. В одному зі своїх інтерв’ю Ален Безансон висловив думку, що Україна — це ключ та умова існування Російської імперії, яка розвалилася разом із комуністичним режимом, а вирішальний момент цього розвалу — не відокремлення балтійських країн, Центральної Азії й Кавказу, а нове відокремлення України (!).

Додамо до цього, що мсьє Безансон, досконало володіючи предметом, розкриває «анатомію» царсько-комуністичного й путінського імперства без жодного пафосу, гострою, як скальпель, зброєю іронії та достовірних фактів — і це лише підсилює враження від книги (невеликої за обсягом — лише 110 сторінок, але дуже «густої» за змістом). Окрема й велика дяка видавництву «Кліо» (керівник — Віра Соловйова) за видання, що потрапило воістину в «десятку», і Тарасові Марусику за блискучий переклад українською. А про своєчасність цієї праці ми вже сказали.

1. АЛЕН БЕЗАНСОН ПРО АНАТОМІЮ БРЕХНІ

Французький вчений формулює завдання своєї книжки так: «Де є корінь труднощів у тлумаченні правди як збігу думки (або слова) зі станом речей? Звідки йдуть тенденції роздвоювати правду до такого ступеня, що вже невідомо, де вона є?» Щодо «Святої Русі» — якою є технологія обману, за допомогою якого цей агресивний імперський концепт «всеєвразійського» панування перетворюється на «гімн» «особливої російської духовності» й «всесвітньої любові»? Ось про це — книжка А. Безансона. При цьому автор простежує чіткий зв’язок часів — від Івана Грозного до Путіна.

І західні дослідники, і самі росіяни («від Пушкіна до Солженіцина», — пише автор) ставили й ставлять перед собою ключові питання: чим є Росія? Що значить — бути росіянином? Яке значення вона має у світовій історії? Якщо відсіяти упереджену пропаганду, робить висновок А. Безансон, то «для історика Росія не є більшою таємницею, ніж Франція». Бо «історія Росії досить добре відома». Але річ у тім, додає пан Безансон, що «Росія прагнула дати «іноземцям» облудне бачення себе самої. Згадані іноземці завжди скаржилися на «російську брехню». Пояснення їхніх помилок — «нас обдурили» — просте, надто просте». Ален Безансон зазирає глибше у суть справи.

«Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія, — пише автор. — І Кюстін, і Мішле відзначили це мистецтво як її основну рису... Щоб приховати невдачу — вдаються до брехні. Передусім брехали іноземцям («брехати їм — це професія», зазначає Кюстін), відтак — самим собі. Були знайдені й компенсації: чистота православ’я, велич душі й духовність — і завжди, з почуття компенсації, зневажали Європу, дорікаючи їй за нечестиве християнство, вузькість душі й матеріалізм... Але наше ХХ століття пізнало нову і складнішу версію згаданої брехні — комуністичну. Вона не є власне російською. Проте вона вийшла з Росії і поширилася на всю територію комунізму». А. Безансон пише про «два яруси цієї брехні». «Перший полягає в тому, щоб змусити повірити в здійснення утопії». З цією метою «виставляють напоказ декоративні «досягнення». Ця брехня, вважає автор, «випаровується навіть за поверхової перевірки», бо є «простим розширенням старої «класичної» російської брехні.

«Другий ярус брехні», на думку А. Безансона, полягає в прагненні переконати західного свідка в тому, що реальність за комунізму така ж, як і та, яку він знає. Наприклад: йому дають неправдиві цифри економічного зростання. Іноземець не вірить цьому і виправляє цифру. Це не 10%, а, скажімо, 4%. В такий спосіб його інстинктивно спонукають вірити, що економічні ідеали на Сході й на Заході такі самі: економічне зростання, збагачення, добробут. Іноземець не бачить, що радянський економічний проект радикально відрізняється від західного (так само, як і путінський! — І. С.), і навіть якщо такий проект існує, то він не економічний у звичному для нас розумінні цього слова. Подвійність посилань (з одного боку, на звичну дійсність, а з іншого — на ідеологічну псевдодійсність) є найефективнішим засобом обману іноземця. Йому представляють мера, журналіста, історика, й іноземець вірить, що має справу з мером, журналістом, істориком». Але висновок А. Безансона нещадний: насправді всі ці люди, по суті, не ті, за кого себе видають!

2. МОВА ЯК КЛЮЧОВЕ ЗНАРЯДДЯ БРЕХНІ

За комунізму, наголошує Ален Безансон, «коли партієць декламував завчену ідеологічну промову, він знав, що не каже нічого конкретного, а тільки підтверджує силу радянської влади. Коли пересічний громадянин був змушений брати слово, він вживав цю мову, знаючи, що єдиним сенсом цього була демонстрація його покірності». За радянських часів, вказує автор, «чотири мови, які нелегко було відокремити, співіснували одна з одною. Це, власне кажучи, «новомова» (мова офіціозних тоталітарних ЗМІ — термін Джорджа Оруелла. — І. С.), «лженовомова», якою змушували простого радянського громадянина послуговуватися публічно, «природна мова», якою він розмовляв зі своїми друзями або в сім’ї, і, зрештою, «лжеприродна мова», яку член партії вживав тоді, коли хотів запевнити свого співрозмовника в тому, що є таким самим, як він, і живе в такій самій реальності». Можна зробити висновок, що мова була ключовим інструментом тоталітарної брехні.

А що тут змінилося після розпаду СРСР? А. Безансон пише: «Дві перші мови зникли відразу, як тільки перестали користуватися силовою підтримкою. Залишилися дві інші, дивним чином перемішані одна з одною. Лжеприродна мова і нині залежна від онтологічної брехні. Чиновник нового режиму хоче змусити вірити в те, що він — патріот, вірить у Бога, бажає бачити Росію вільною і квітучою. Хоче також, щоб йому повірили, ніби він черпає свою легітимність із волевиявлення народу і загального голосування, ніби він поважає універсальні правові принципи... Титули президента, міністра, судді мають вигляд, що викликає довіру. Режим, здавалося б, посилається на загальновизнані засади. Саме в такий спосіб брехня є оманливою... Коли вони (путінські чиновники. — І. С.) розмовляють ніби «мовою всіх», вони не хочуть казати правду, а, навпаки, хочуть навіяти помилкове враження і вкласти його в голову співрозмовника». (Будьмо чесними й запитаємо себе: а чи не має це усталене явище поширення і в Україні?).

3. «СВЯТА РУСЬ»: ШТРИХИ ДО РЕАЛЬНОГО ПОРТРЕТА. ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Цінним надбанням праці Алена Безансона є його філігранно точний історичний аналіз справжніх витоків і обличчя «Святої Русі» (зокрема, екскурс в історію візантійського православ’я). Тут найцікавішими є конкретні деталі, що їх наводить автор. От, приміром, характерна риса візантійсько-московського православ’я приснопам’ятних царських часів: «Зробити над собою зусилля задля добра при виході з церкви є, безсумнівно, бажаним, однак головне полягає в тому, щоб зберегти живим почуття, що ти грішник, навіть якщо треба ще більше грішити, аби краще в цьому переконатися». Іншими словами: не згрішиш — не покаєшся!

А ось іще прецікаве спостереження: «Сталою російською рисою є гордість за досягнення надзвичайних результатів (колосальний дзвін, гігантська гармата періоду перших царів, перемога над Німеччиною) порівняно примітивними способами. Неосвічений і натхненний мужик здійснює дивовижні подвиги і перемагає свого враженого супротивника: ось загальна тема російського кіно і літератури».

Нарешті, Ален Безансон пише, що у московсько-візантійському православ’ї «відкидається посередництво з божественним, яке культивували католики, а також богословська наука, автономія філософії, риторика, наукові спостереження і повага до права. Це ті речі, на яких побудована західна цивілізація і які становлять основу та програму її освіти». Ця думка, очевидно, багато що пояснює в генезисі та історії «Святої Русі».

***

Праця Алена Безансона була опублікована в Парижі ще 2012 року, до путінського вторгнення в Східну Україну та до анексії Криму. Але хіба її настанови стали за ці п’ять років менш актуальними та важливими для українців? Радше навпаки. Академік Безансон гідно представляє ту частину західних інтелектуалів, які чесно називають російську агресію агресією і усвідомлюють глобальну небезпеку, що її створює курс Кремля. Книга «Свята Русь» (до речі, в оформленні обкладинки використано фрагмент картини А. Рябушкіна «Московська вулиця XVII ст. у святковий день») проливає світло розуму на тумани міфологем. У цьому її цінність.